• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Фотожурналіст Олександр Клименко розповів, як працював у Верховній Раді та на війні


Талион

Фотожурналіст Олександр Клименко розповів, як працював у Верховній Раді та на війні

 

Олександр Клименко, 61 рік, фотожурналіст. Народився 22 червня 1960‑го в селі Високому Борзнянського району на Чернігівщині. Батьки працювали бухгалтерами. Здобув фах фотографа в Чернігівському технічному училищі №15. Закінчив факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Працював фотокореспондентом у газеті ”Сільські вісті”. З 1991 року – у виданні ”Голос України”. Знімав бойові дії в Придністров’ї, країнах Африки, колишньої Югославії, на Близькому Сході. Брав участь у Революції гідності. В січні 2014 року отримав поранення уламком гранати. З червня 2014‑го знімав війну на Донбасі. Свої роботи показував у Литві, Польщі, Люксембурзі, Чехії, Болгарії. Персональні виставки відбувалися в Британському парламенті, штаб-квартирах ООН та НАТО. Автор чотирьох фотоальбомів. Улюблені книжки – ”Баталіст” Артуро Переса-Реверте та ”Пси війни” Фредеріка Форсайта. Подобаються комедійні фільми. Дружина Маргарита – поліграфістка. Має доньку Олену, 35 років, і сина – 20‑річного Володимира. Живе в Києві.



Ходили чутки, що під Києвом стоять війська. Відчувалася тривога. Ніхто не хотів фотографуватися


Народився в селі Високе за 20 кілометрів від Сосниці – батьківщини письменника Олександра Дов­женка. Мій батько там навчався в технікумі. Казав, що назвав мене на честь митця. Щоб я був, як Довженко, – Олександром Петровичем.

Найперший спогад маю з тих пір, коли повзав по хаті. Ненароком вивернув 5-літровий бутель самогону, що стояв під ліжком.

Коли йшов у перший клас, мати зібрала величезний букет. А деякі діти прийшли без квітів. Вчителька взяла мій і розділила між учнями. Було гірко.

Дитинство в селі – це воля, простір. У нашій хаті постійно працювало радіо. Це було єдине вікно у світ.

Найстаріша світлина, що зберігається в нашій родині, датована 1890 роком. На ній – мій дід по матері Григорій Микитович Дорошенко. Бравий, вусатий. Також збереглися його документи. Свідоцтво про закінчення церковно-парафіяльної школи, довідка, що був з українського вільного козацтва, документ про службу унтерофіцером Івангородського піхотного полку, свідоцтво кондуктора Китайсько-Східної залізниці й подяка. В селі діда називали грамотним, бо вмів читати й писати. Був інтелігентний. Довгий час служив – нахапався різних слів. Часто додавав "ведь". Через те мав прі­звисько Ведь Гришка. Дід любив майструвати, був хорошим теслею. В нього я вчився різьбити по дереву.

1974 року батька перевели на роботу в Чернігів. Тривала посилена русифікація – в місті із 28 шкіл чотири були українські. Для мене знайшли школу з рідною мовою.

У Чернігові захотілося фотографувати. Батьки купили фотоапарат "Київ 16". Він коштував 30 рублів – чверть зарплати. Був наче шпигунський, це була дитяча романтика. Я щось знімав, друкував фото. Лабораторію облаштував у ванній.

У фотомагазині познайомився з викладачем станції юних техніків Григорієм Гулим. Запросив мене в гурток. Навчання захопило. Батько побачив, що я серйозно займаюсь, і купив кращий фотоапарат. А "Київ 16" подарував другу з рідного села. За 40 років, коли приїхав у Високе з сім'єю, мій дитячий прилад до мене вернувся. Виявилося, товариш уже помер. А його знайомий зберіг апарат, щоб віддати мені.

Після школи обрав фах фотографа – вступив до Чернігівського технічного училища. Там було багато практики. І це було круто.

Протягом трьох років навчання в Київському університеті імені Тараса Шевченка на вихідних ходив у Музей народної архітектури і побуту в Пирогові, де постійно відбувались якісь заходи. Дивився, як знімають журналісти з телебачення, і сам фотографував. Дипломну роботу виконав на ґрунті цих світлин. Вона була у вигляді книжкових розворотів, складалася з 50 аркушів формату А3 із наклеєними світлинами. Перед захистом намагався прикріпити аркуші до стіни пластиліном, але не виходило. Редактор газети "Сільські вісті" Іван Сподаренко, який був головою державної комісії, сказав: "Не клей, давай я подивлюся". Оцінив роботу на відмінно й запропонував заходити до нього в редакцію.

За день я вже був у кабінеті Сподаренка. На стіні висіла велика карта. Редактор запропонував обрати, куди я хотів би полетіти. Назвав Карпати – бо ніколи там не був. Місць на літак не було. Касирка порадила купити квиток на інше число й чекати, бо обов'язково хтось не прийде. Так і вийшло. Прилетів в Ужгород. З тимчасовим посвідченням пішов в обком, напросився поїхати з секретарем райкому в Рахів. У Києві показав свій фотозвіт. З 1 серпня 1986 року став працювати у "Сільських вістях".

Одразу почався напружений період. Фоторедакторка захворіла, художник пішов у відпустку, другий їздив на зйомки в Чорнобильську зону. Я щодня йшов на планування в редакцію, потім їхав електричкою на зйомки новобудов для переселенців, повертався пізно. Вранці проявляв плівку, друкував фото – і знову на планірку.

Їздив у відрядження, куди хотів. Але одноманітність стала набридати. Одне й те ж – люди сіють, орють, пасуть і доять корів.

Наприкінці 1990 року у Верховній Раді організували свою газету. Перейшов туди. У перший випуск "Голосу України" редактор, вже покійний Сергій Правденко, запланував узяти інтерв'ю в Леоніда Кравчука. Я мав його сфотографувати. Після засідання Ради підійшов до трибуни: "Леоніде Макаровичу, мені треба для газети зробити ваше фото". Під час зйомки Кравчук хвалив "Голос України" – що це парламентська газета, де платять великі зарплати. Я відповів, що не такі вже й великі.


Пізніше часто їздив у відрядження з Кравчуком. Він артистичний чоловік, вміє фотографуватися. Розуміє, що потрібна гарна картинка. Але бути особистим фотографом політика – нудна робота. Це обличчя, яке ти знаєш, навіть передбачаєш кожен рух.

Влітку 1991-го потрапив із Кравчуком на завод "Півден­маш". Побували в цеху, де лежать велетенські ракети. Ніхто раніше не міг подумати, що можна прийти і зняти стратегічний об'єкт.

18 серпня 1991 року пізно ввечері в Запоріжжі закінчився фестиваль "Червона рута". Вранці наступного дня з приятелем, фотокореспондентом журналу "Україна" Валерієм Орловим першим літаком прилетіли в Київ. Вмикаю радіо й чую про путч у Москві. Близько десятої ранку на Майдані зібралися люди, відчувалася тривога. Ходили чутки, що під Києвом стоять війська. Ніхто не хотів фотографуватися. Один чоловік, побачивши камеру, показав мені дулю. 21 серпня редакційною машиною поїхали шукати, де ж ті війська й танки. Нічого не знайшли.

24 серпня працював у Верховній Раді. Відчувалося, що це історичний момент. Водночас це не було щось надзвичайне. Моя щоденна робота.

Наприкінці 1991-го в редакцію прийшли німецькі журналісти. Показав свої роботи. Один запропонував купити в мене 24 знімки по 10 марок за кожен. Ціна, яку вони запропонували за одне фото, дорівнювала моїй місячній зарплаті. Почав з ними співпрацювати.

1992-го знімав конфлікт у Придністров'ї. Знайшов фермера, який жив поблизу кордону в Одеській області. Він погодився на машині повезти мене в Дубоссари. Це було дивне видовище. На дорозі стояли чоловіки з автоматами, а в полі жінки щось саджали.

Пішли на передову на березі Дністра. Сховались у траншеї. Чули, як стріляє снайпер. Страшно не було. Це здавалося грою. Згодом за 200 метрів від цих окопів на бронетранс­портері під'їхали хлопці й дів­чата у формі. Кажуть: "Мы ополченцы. Приехали из Москвы защищать Россию".

1994 року з пресслужби Міністерства оборони запропонували поїхати в Югославію. Літаком прилетіли в Італію, де мали дозаправитися. Почули, що в Сараєві був великий обстріл, вибух на базарі, загинули люди. Тому залишилися ночувати в літаку. Полетіли вранці. В Сараєві стояв розбитий аеропорт. У місті все було чорне, обвуглене.



Український військовий, снайпер грає на піаніно в покинутому будинку в селищі Пісках під Донецьком. Передова лінія фронту. 4 лютого 2019 року

Хотілося побачити людей на вулиці. Вмовили боснійського військового провести нас. Я відірвався від групи. До мене підійшли двоє поліцейських, хотіли заарештувати. Добре, що це помітив один із наших військових. Довго їм пояснював ситуацію.

У країнах Африки бував багато разів. Під час конфлікту в Кот-д'Івуарі поїхали в місто – і я випадково залишився сам посеред вулиці. А білий чоловік в Африці – чужинець. Мене обступили агресивно налаштовані місцеві. З кожною хвилиною їх більшало. Я намагався щось пояснити англійською – а вони знають лише французьку. Пропонував цигарки. Відмовлялися. Дивлюся, за 100 метрів зупиняється наша машина. Всі дивляться у вікна, але вийти не наважуються. Розумію, що мені нічого не залишається, як зірватися з місця й побігти. Натовп кинувся за мною. Коли вскочив у машину, місцеві ще довго гупотіли у вікна й по капоту. Потім передавали, що шукали мене. Розпитували, де той фотограф.

Коли під час Революції гідності ходив на Майдан, не думав, що зі мною може щось статися. Адже мав величезний досвід. 19 січня 2014 року із колегами стояв поблизу пам'ятника Валерію Лобановському. На всіх були помаранчеві жилетки з маркуванням "Преса". Біля нас розірвалася граната. Уламками поранило ногу. Міліція приходила й додому, й у госпіталь. Хотіли заарештувати, але лікар заборонив турбувати – готував до операції.

2 травня 2014 року на Донбасі збили два наших вертольоти. П'ятеро людей загинули, троє з них були моїми близькими знайомими. Того ж дня вирішив, що повинен бути там.

Наша війна була страшніша, ніж деінде. Найгірше втрачати людей, з якими знайомий, яких бачив. 2014 року фотографував чоловіка. Але не записав прі­звища. Недавно побачив у соцмережах його фото і співчуття близьким.

Страшно потрапити під обстріл, коли від тебе нічого не залежить. У такій ситуації опинилися із журналісткою Людмилою Коханець поблизу села Тоненького на Донеччині. "Гради" стріляли, заховатися не було куди. Ми сіли за бетонну зупинку. Потім почався мінний обстріл. Забігли до дерев'яної хатини. Лягли на підлогу. Коли стріляти закінчили, перебігли дорогу до якоїсь пожежної частини. Добре, що встигли, бо гупати почало ще сильніше.

Найбільший ажіотаж у мережі викликали дві мої світлини з Донбасу. На одній військовий грає на піаніно в розваленій хаті в селищі Пісках 2019 року. На другій солдат гладить цуценят. Ці знімки зібрали безліч вподобайок. Навіть під час війни шукають людське.

Джерело: сайт gazeta.ua, автор: Ірина МАМРИГА, фото: Тарас ПОДОЛЯН

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: фотожурналіст, Клименко

Добавить в:
 
 


Центр Комплект