• Брухт ДальнобойСервис


І у 86 – токар

 

Він народився у Сосниці. У п’ять років померла мама і він залишився сиротою. Життя покидало його по світу, але повернуло туди, де і народився. Давно на пенсії. Та тієї справи, якою займався все життя, не полишив і досі. Те, що вміють його руки у 86 років, - дивина. Але ще дивнішим є те, що він один з небагатьох, хто володіє цією професією на Сосниччині. Звертаються до нього майже щодня: хто за порадою, кому треба щось підігнати, виточити - не відмовляє. Знає, що крім нього допомогти більше нікому. Два роки тому переніс інсульт, але попри це, все рівно відгукнеться, якщо звернуться. Пригнічує його інше - що нема бажаючих оволодіти такою професією, яка є затребуваною. Ті, хто вправно володіє нею, просто на вагу золота. Токар - це по-справжньому, по-чоловічому. Він володіє цією справою досконало. Та з дитинства не мріяв, що стане ним. Його долю, ким бути, вирішила одна старенька жінка. Раніше і думки не мав, що стане токарем. Аж якось...



НАВЧАВСЯ У ЯРОСЛАВЛІ

Володимира Івановича Мокреницю знає багато людей. Це майстер своєї справи. У свій поважний вік і досі його руки майстерно володіють всіма навиками, точністю токаря. Знає всі секрети: що і як зробити. І завдячує він бабі Тосі, яка жила аж у Ярославлі. Її давно нема на цьому світі, але згадує він стару жінку з теплом. Вона була йому не рідна бабуся. Мама Володимира Івановича померла, коли йому було всього 5 років. Жили в Сосниці. Тато поїхав до Конотопа і зустрів там жінку, з якою зійшовся. Вона з Росії, з Ярославля. Тато поїхав жити до неї, а син залишився у дідуся і бабусі, які і виховували внука. А коли йому виповнилося 14 років, він поїхав до тата у Ярославль. Мама мачухи, баба Тося була доброю і ставилася до хлопця, як до рідного внука. В Ярославлі знаходилось училище, де готували трудові резерви і навчали там найнеобхідніших професій. Після війни відчувалася велика нестача робочих чоловічих рук. Навчалось у закладі понад тисячу учнів, але потрапити до нього було не так просто. Адже цей спеціалізований заклад призначався для дітей-сиріт. Дітей, чиїх батьків забрала війна і вони жили в інтернатах, держава не залишала напризволяще і навчала їх професій, щоб у подальшому працевлаштувати. Бабуся Тося мала добрі відносини з директором училища Конєєвим. Взяла хлопчика і повела до нього. Вже минав другий місяць навчання, та директор сказав, що зарахують його в учні і сам вирішив, що буде Володимир модельником. Така професія гарантувала влаштування на завод. З дерева вирізали різновид моделей, а тоді виливали за цим зразком вази, склянки та інше.

Коли йшли по коридору закладу, стояла тиша. А тоді, коли вийшли в цех, який був прибудований до училища, стояв шум і гам. Саме тут і навчали спеціалістів. Тиждень
теорії, тиждень практики. І так увесь час, інакше засвоїти матеріал і навчитись було неможливо. Йшли великим коридором, в якому по обидві сторони розміщувались величезні двері, а за ними – цехи, де готували відповідних спеціалістів понад 15-ти професій. В цих цехах одночасно проходило практику понад 500 учнів.

Проходили повз цех, де були відкриті двері. За ними стояли токарні верстати і хлопці працювали над деталями. Зупинився Володимир і став, як зачарований – дуже цікаво було йому побачити таке. Директор помітив реакцію хлопця, зайшов всередину і бадьорим голосом звернувся до майстра: «Ну, що, Демешко, візьмеш до себе нового учня?» «Звісно», – відповів той. Так і зупинився на професії токаря.

Навчання захоплювало – це така радість, коли в твоїх руках твердий метал набуває форми і виходять справжні речі, без яких процес створення будь-чого неможливий. В училищі добре годували, одягали і житлом забезпечували. А ось він від проживання відмовився, мешкав у тата. Їх навчали виготовляти деталі для автомобілів. Навчальних закладів, де готували такі кадри, в Союзі було всього чотири: в Ярославлі, Москві, Горькому (зараз
Нижній Новгород, на Уралі.

Діти ставились добре один до одного. Російську мову не знав, та згодом навчився. Поряд училища ще знаходився технікум автомеханіків, за ним будували гуртожиток і ці роботи виконували німці, які після війни були в полоні. Годували їх не дуже. І вони постійно стояли під стінами з мисками під час обіду. Учні йшли в столову повз них і до них відчували ненависть, адже це їхні війська знищили батьків і через них вони залишилися сиротами і дуже часто їжа летіла їм в обличчя, а не у миски. А тоді, коли їм взимку оголосили амністію, Володимир бачив, як бігли вони на вокзал худі, падали, але бігли, щоб потрапити скоріш додому. Так минуло 2,5 роки навчання.

Після завершення науки, було обов’язковим відпрацювати три роки на заводі. Дружив Володимир з Юрою Теліним, постійно хлопці допомагали один одному. Юра добре знав теорію, але на практиці виходило гірше. А у Володимира все навпаки – практика йшла на відмінно.

Тому товаришу підказував що і як правильно зробити.

Якось Юра знайшов об’яву в газеті, де запрошували молодих хлопців в Маріупольське училище дальнього плавання. Загорівся і став говорити щоби разом поїхати туди і навчатись. Це була можливість не відпрацьовувати 3 роки. Задумався. Але батько відмовив, та й робота подобалась і не наважився змінити професію. Товариш поїхав сам.
Згодом Володимир бачився з Юрою, коли той був на 2 курсі і став мотористом на кораблі. А в 1953 році Володимира призвали до армії. Потрапив у Вінницьку область, у Хмільники, де вчився на автомобільного механіка. Далі його направили до Німеччини і вже там він рік навчав інших водіїв. А коли прийшов кінець служби, йому запропонували залишитись за кордоном, не погодився, тягло додому. А після демобілізації військкомат направив його в училище зв’язку в Ярославлі, де два 2 роки працював інструктором. Рідна тітка жила у Тернопільській області, звала до себе. Та і на Україну хотілося. Поїхав.


СІМЕЙНЕ ЖИТТЯ ПОЧАЛОСЯ З КОВДРИ ТА РОЗКЛАДАЧКИ

І саме там зустрів свою долю, красуню Віру. Вона закінчила Теребовлянське училище культури і стала хореографом. Він активіст, його всюди поважали і запрошували. Так їхні шляхи і перетнулись. Дівчина працювала. Жила в гуртожитку. Закохалися та й розписалися.
Дівчина з багатодітної сім’ї. Їхнє спільне життя почалося майже з нічого: в неї була ковдра, а в нього – розкладачка. Це і все, що мали.
Та якщо кохання є, то це не важливо, все, що потрібно, згодом нажили. Дали квартиру. Першими народились двійнята: дві дівчинки. Були слабенькі і одна донька у 4 місяці померла. Тітка поїхала з міста і якось без неї стало самотньо. Друзів у Володимира вистачало і один запросив до Чернігова. Залишили квартиру і переїхали.
Працював автомеханіком, їздив по всій області.
Пообіцяли житло, але в Ташкенті стався великий землетрус і ці обставини вплинули на те, що квартири віддали постраждалим. Та запрошували і до Сосниці, все-таки тягло на рідну землю і прийняли рішення повернутись додому.

У РІДНІЙ СОСНИЦІ

В колгоспі ім. О.Довженка відразу дали посаду інженера. Був і секретарем парторганізації колгоспу і головою ревізійної комісії, і довгий час працював бригадиром тракторної бригади. Житло надали в службовому будинку. Через стіну по сусідству жила ще одна сім’я. У 1974 році, вже на рідній землі, вони знову стали щасливими батьками ще однієї донечки – Люби. Будинок дідуся і бабусі стояв порожній, та мав занедбаний стан, щоб жити в ньому. Поряд сусіди продавали ділянку з будинком. Як тільки дізнались про це, відразу вирішили його викупити. Придбане житло виглядало теж не дуже. Але так хотілося жити саме на тому місці, де народився і ріс.

Знесли куплений будинок і почали зводити новий дім. Виріс він великий і просторий. За час своєї праці в колгоспі Володимир Іванович придбав 5 токарних верстатів, адже добре розумівся на них. Не кожне господарство могло похизуватись таким обладнанням. Приїздили виготовляти деталі і з Новгорода-Сіверського, Ніжина і ще з багатьох куточків області. Коли пішов на пенсію, продовжив працювати токарем. Якщо вмієш і любиш свою справу, то не полишиш. Колгоспу вже нема, та й має чоловік за плечима 86 років прожитого життя. Але до сих пір звертаються до нього люди, щоб допоміг, підказав, виточив якусь деталь. Не відмовляє. Два роки тому переніс інсульт, але до цього часу його руки знають, вміють і роблять. Шкодує за тим, що нема колгоспу, все розвалилось. Але найбільше прикро від того, що нема людей, які вміють робити те, що і він. На всю округу токаря не знайдеш. Тому і звертаються до нього. Молодь чомусь не звертає уваги, що це дуже затребувана справа. І той, хто піде навчатись і стане токарем – без роботи не залишиться. Це стовідсотково. Тільки дуже шкода, що нема бажаючих.

МАЄ КОЛЕКЦІЮ ЖУРНАЛУ «ДІМ. САД.ГОРОД»

Та попри таку суто чоловічу професію, має Володимир Іванович ще одне захоплення – це любов до землі.
Обожнюю працювати в саду, щось щепити, садити, вирощувати. І він, мабуть, єдиний, хто володіє повною колекцією журналу «Дім. Сад. Город». Почав виписувати його
понад 30 років тому. І зберігає всі випуски, починаючи з першого номера. Сусіди в окрузі називають його жартома агрономом і якщо треба щось дізнатись про культуру, або як боротися і чим обробити звертаються за порадою до нього. Має біля будинку сад і багато кущів винограду.

Сам готує вино з нього за чіткою технологією. Є в нього вино з білих сортів і з червоних. Сам майже не вживає, здоров’я не дозволяє. Тільки іноді підтримає гостей і дозволить собі 50 грамів винного напою. Не палить, хоча зізнається, що був період в житті, коли під час служби в армії трохи спробував цю погану звичку, але покинув. Сам сіє розсаду зі свого насіння. Та ось в цьому році пересівав насіння вже два рази. Чомусь не зійшло. Любить і квіти. Колись давно була і пасіка, та на неї часу не вистачало, тоді ще працював у колгоспі. Полюбляє рибалити і збирати гриби. А ось їсти їх – не їсть. Має гарний голос, як і його дружина Віра Василівна. Раніше співали разом в ансамблі «Криниці». Старша донька Наташа живе в Києві, а Люда в Сосниці. Мають трьох онучок – Віку, яка вже заміжня, Діану і 5-класницю Марину. Діти і онучки дідуся і бабусю провідують постійно. Ось так, маючи суто чоловічу професію, життя оточило його чарівними жінками. Та і по характеру чоловік добрий, скромний і чесний.
То ж саме тому до сир пір не відмовляє у допомозі нікому. Але дуже хочеться йому вірити, що він не останній токар в окрузі, який виготовить будь-яку деталь до автомобіля, комбайна, трактора і т.д. І молодь зверне увагу фна цю дуже затребувану справу суто чоловічої професії.

Джерело: газета "Вісті Сосниччини" №18/10095, від 01.05.2021, Наталія Матвієнко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: токар, Сосниця, Мокрениця

Добавить в:
 
 


Центр Комплект