Чоловік поміняв квартиру у Сосниці на старе кафе «Хвилинка»

Ігор Борисович Ісаков - менянин. Там народився, там і проживає. Та вже багато років, як буває у Сосниці щодня і навіть по декілька разів за день. А трапляється, що і вночі. Вся справа в сімейному бізнесі, який започаткував ще його дід Дмитро Павлович Ісаков. Продовжив тато Борис Дмитрович. Ігор був біля батьків постійно і допомагав в сімейній справі. Звертались до них люди з усіх куточків Менського краю. А коли син вирішив відкрити цю справу у Сосниці батьки відмовляли і казали, що це погана ідея. Та він добре подумав і 5 років тому поміняв раніше куплену квартиру у Сосниці на розвалене кафе "Хвилинка". І почав організовувати задумане. Бізнес, яким займається родина Ісакових, не з легких. Коли трапляється біда, то звертаються люди саме до них. Адже сім’я має магазин ритуальних послуг. Це все необхідне для поховання, поминальні обіди, і виготовлення пам’ятників. Справа справою, тільки серце в людини не камінь і увесь людський біль і сльози проходять повз нього. Людина в пригніченому стані не здатна розумно мислити, розгублена. Завжди доводиться вислухати, поспівчувати, заспокоїти, порадити і допомогти. Кафе добудував і вже скоро два роки, як вперше відкрили двері закладу. Готують страви для обідів в печі. Трапляється, що доводиться готувати на три заходи. Звісно, що однієї печі замало, щоб вмістити в ній так багато страв. Та спритні господині, які допомагають у приготуванні обідів, вирішили це питання і придумали розташовувати ємності з їжею одна на одній. Тож якщо це три заходи, то і ярусів у печі буде три. А ось в час коронавірусу жінки змінили подачу істинно релігійної страви і тепер готують і подають її по-новому. Цікаво було бачити реакцію людей, які не зовсім розуміли, що знаходиться на тарілці. Але дізнавшись що воно таке, погоджувались і визнавали розумний підхід. Навіть батюшка, побачивши вперше таку подачу, охрести цю страву новою назвою. А є ще мешканці, які щодня чекають, коли відкриють двері закладу, адже давно стали членами дружного колективу.



Ігор Борисович щодня долає відстань від Мени до Сосниці. А буває, що й по декілька разів на день. В приміщенні першої перукарні та фотографії в Сосниці по вул. Лесі Українки вже десять років, як має магазин ритуальних послуг. Паралельно займається виготовленням та встановленням пам’ятників. Доводиться бувати в різних селах Сосниччини. А ще має кафе, де готують виключно поминальні обіди. Тато Борис Дмитрович проживає у Мені і теж займається ритуальними справами. Є і у Мені кафе, де готують подібне. Ігор Борисович відкрив магазин у Сосниці і подумав: а чому б і тут не зробити кафе, яке буде готувати виключно поминальні обіди. Ще його дід започаткував такий вид діяльності. Тому навички у хлопця були, адже постійно допомагав батьку, який продовжив родинне заняття.

Для зручності купив квартиру у Сосниці, щоб була можливість де жити або переночувати. На Горі, біля закритої автостанції, продавалось кафе «Хвилинка». Поїхав, подивився і задумав його придбати. Саме приміщення було в поганому стані. Тато відмовляв сина, щоб не ризикував, адже не бачив перспективи.

В Сосниці вже були кафе, куди звертались люди при потребі. Та й стан приміщення був настільки поганий, що потребував чималих вкладів. Вислухав Ігор тата і… зробив по-своєму. І не просто купив, а обміняв приміщення кафе на свою квартиру. Задум був, то ж відступати не хотілось.

І почалось будівництво. Спроектував що і як й приступив до роботи. Такий проект осилити важко за один рік. Та як би справ було менше, а вільного часу побільше. Тільки все виходило навпаки.

Та і робити звик все до діла. Всередині поставив справжню піч, обклали приміщення, де мали готувати, кахлем. Закупили холодильник, столи, стільці, посуд, прибудували на подвір’ї туалет. Біля входу у кафе накрили терасу, яку з усіх сторін теж обклали гарним кахлем. Поставили замість вікон на ній металеві ковані конструкції, які дуже прикрасили її. По обидва боки розмістили красиві лавочки, теж з кованими елементами. Зробили доріжку, яку також виклали тротуарною плиткою, насадили дерев. Біля входу красуються ялини, по обидва боки зеленіють молоді оксамитові самшити. Вздовж тераси по обидва боки ростуть молоді колоновидні туї. Поміж них кругленькі низькорослу кущі туй.

А справа на сонці розляглася величезна клумба низькорослого ялівцю. Поставили паркан, через який видніється вся краса і для безпеки встановили відео спостереження. Адже саме кафе знаходиться в малолюдному місці і поряд приміщення старої автостанції вандали понівечили і побили вікна. Все змінилося до невпізнанності. Тільки стару назву «Хвилинка» міняти не став, вирішили, що підходить найкраще, адже дійсно настає хвилина, коли люди збираються за столом, щоб згадати і пом’янути. Люди стали замовляти кафе, а ще великою перевагою стало те, що почали працювати на вивіз. Набагато зручніше не шукати транспорт, щоб з села
привезти людей до кафе, та і буває далеко. Тому своїм транспортом доставляють все необхідне. Люди, до яких
постукало горе, правильно мислити не здатні через емоційний стан. Перше, що доводиться робити, це заспокоїти людей, підказати і допомогти. Є села, де навіть яму викопати вже нема кому. Та і останні роки зробити таку справу бажаючих все менше: то на роботі, то нема здоров’я. У Ігоря Борисовича є люди, які за потреби нададуть таку допомогу, якщо нікому. Є такі чоловіки і в Мені, і в Сосниці, до яких телефонує за потреби. Бували і такі випадки, що чоловіків привозили із Мени, коли припадало на один день два, а то і більше поховань. Має Ігор Борисович і два автомобілі, на яких доставить все потрібне. Та без своїх помічників ніяк.

Коли відкрили кафе, потрібні були господині, які вміють, люблять і зможуть накрити стіл. Серед своїх знайомих була Тамара. Знав її як велику трудягу і справжню господиню. Запропонував і жінка погодилась.



КОЛЕКТИВ, ЯКИЙ НІ РАЗУ НЕ ПІДВІВ

Про те, що колись запросив її, не пошкодував жодного разу. Чесна, добра, завжди усміхнена, відповідальна,
швидка і має золоті руки – кращої годі шукати. На вибір взяти собі помічника на кухню повністю поклався на
Тамару. Та запросила свою сестру Віру, яка має всі позитивні якості, як і сестричка. Та розуміли, що треба ще
одні руки, адже бувало часто, що доводилось готувати відразу на три обіди в день. Віра забрала третьою помічницею куму Аллу. Вдома у кожної є сім’ї, діти і бувають задіяні і вони, коли потрібні додаткові руки, або транспорт.

А ще в кожної вдома є господарство і треба дати лад усьому. Телефон біля них постійно, вони завжди напоготові. До Ігоря Борисовича в разі потреби телефонують у будь-який час доби, хоч серед ночі, хоч під ранок і спати тоді не доводиться, часу гаяти не можна і якщо замовляють кафе, то до жінок телефони пролунають теж вночі. Доводиться прокидатись, все обмірковувати і братись до діла. Вдома в однієї із трудівниць є 4 корови. Мусить доїти під ранок і бігом до справи. Першу страву, яку починають готувати, це кисіль. Меню давно установили стандартне. Якщо люди захочуть чогось додатково, зроблять.

Але підходять до всього з розумінням і зазвичай переконують, що то просто задарма викинуті кошти. Біда приходить без попередження і коштів зазвичай або мало, або взагалі нема. Та ось страви готують смачні, порції на тарілках кладуть щедро. Ігор Борисович завжди каже, щоб люди залишилися задоволені. Та жінки і самі розуміють, що марку треба тримати. Останні роки ситуація в Україні стає більш критично – народжуваність низька, весілля святкують мало, адже і чисельність людей меншає, а ось смертність перевищує народжуваність у сім разів, а то і більше. Та і пандемія внесла свої зміни і багато в чому люди підлаштувалися під неї. Все більше працюють на виїзд. І подачу істинно релігійної страви змінили саме через коронавірус. Подумали господині і змінили для безпеки подачу колива. Круглий крекер змастили медом, поклали зверху по шматочку яблука і розклали окремо всім на тарілки. Інгредієнти ті ж, тільки так безпечніше. Але люди, коли вперше сіли за стіл, не могли зрозуміти, навіщо кожному на тарілці лежить таке ноу-хау. Навіть батюшка в одному селі, вперше побачивши таке, жартома сказав, що це не просто коливо, а євроколиво. Вдруге, коли люди бачать на тарілці печиво з яблуком, вже не дивуються.

ТЬОМА І МАРУСЯ ДАВНО СВОЇ

А ще з часу відкриття кафе у колективі з’явились два мешканці, які щоразу зустрічають господинь біля дверей, це кішка Маруся і їжачок Тьома. Поряд за деревами і високим парканом – підприємство «ІнтерАгро-База» і приходить Маруся звідти. Стали годувати її залишками їжі. На вулиці поставили для неї миску і щедро накладали порції. Коли б не приїхали до кафе, кішка відразу біжить до своїх годувальниць. І нехай це буде ніч, та Маруся завжди на варті і прудко буде тут як тут. А ще до Марусиної миски став ходити ласувати їжачок. Він настільки звик, що вже другий рік поспіль з’являється щоразу, коли починають готувати. Знає, якщо є метушня, то їжа буде обов’язково і йде щоразу сміливо, нікого не боячись Для нього також поставили другу миску. Найбільше він любить молочко, м’ясо і рибу.

За парканом кафе є високі дерева. На одному з них живе соловей. Мабуть у нього там кубельце, бо тьохкає він там постійно і виспівує причому і вдень, і вночі. Спів зачаровує – дзвінкий і чистий. Ми звикли, що чуємо його мелодії десь там, за околицями, але щоб отак за 5 метрів над тобою він виводив свої трелі – просто неймовірно.

Звісно, що і жінки бачать біль людей і сльози. А ось нещодавно один випадок настільки вразив Тамару, що вона ніяк не могла забути побаченого і прийняла одне рішення. Були декілька днів тому у Змітневі, де подавали поминальний обід. Померла стара одинока бабуся, яка жила з кішкою. Малишка – так звали кішечку. Бабусю поховали, люди зібралися в дворі за столом, а Малишка ходила поміж людей, принюхувалася, все шукала свою господиню і жалібно нявкала, ніби гукала її. Заспокоїти Малишку було неможливо, вона плакала. Серце стискалось, що тваринка розуміла, що її господині вже нема. До їжі не доторкнулась. Тамара приїхала додому, а Малишка перед очима. Дома розповіла цю історію і всі вирішили забрати кішку до себе, адже вона залишилася на вулиці.

Через два дні трапилось, що знову були у Змітневі з виїзним обідом і Тамара поцікавилася, бува, хтось не бачив Малишки. Та сусіди заспокоїли жінку, бо забрала її до себе племінниця покійної. Жінка зітхнула з полегшенням, що кішка вже має дім і не буде голодна на вулиці.

Ігоря Борисовича жінки дуже поважають і називають його просто – Ігорьок. Він завжди усміхнений, добрий і з гарним настроєм. А ще поміж собою господині називають його Янголом. Коли щось треба, то так і говорять між собою: "Ось зараз Янгол прилетить і все вирішить». Буває, що іноді чогось не вистачає, а готувати треба негайно.

Стурбовані звертаються до нього. «Без паніки, зараз все вирішимо», – перше, що він відповість 31-річний чоловік і негайно вирішує. Буває часто і таке, що спати взагалі не доводиться, або всього декілька годин на добу. Ну що ж, так складаються обставини. Часто він і сам собі говорить: «Без паніки» і вирішує. І це добре, що є люди, до яких можна звернутися і тобі допоможуть. Хтось же має займатися і таким.

Джерело: Газета «Вісті Сосниччини» №21/10098 від 22.05.2021, Наталія Матвієнко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.