• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Отець Володимир забрав під Прилуки всю родину


Отець Володимир забрав під Прилуки всю родину

 

З 56-річною Оленою Авласенко з села Подище Прилуцького району зустрілися в Чернігові біля школи, де 17-річний Ілля, її син, здавав ЗНО з хімії. Ілля закінчує навчання в Ніжинському медичному коледжі. Планує вступати й далі. Жінка раділа, що син таки потрапив на тестування, адже реєструвалися в останню мить.

— О 16.30 записала його на хімію, фізику, англійську, математику, українську мову і літературу, — перераховує Олена Миколаївна

— Можливо, далі в медичний поступлю, ще остаточно не вирішив, — поділився планами Ілля і пішов на тестування.

— З Богом, синку, — побажала жінка. — Не вийде тут, здаси на права і будеш водієм.



Олена Авласенко разом з сином Іллею на ЗНО

Снаряд влучив вночі у ліжко

Авласенки переїхали до Подища з Красногорівки.

Це п’ять кілометрів від Донецька. Там я народилася і виросла, — зітхає Олена Миколаївна. — Мама місцева, батько з Алтайського краю. Закінчила Донецький торгово-кооперативний технікум. Де тільки не працювала: і продавцем, і охоронником, і водієм таксі.

Батьки померли у 2007 році, спочатку мама, за нею і тато. Є рідна сестра Раїса, старша на 11 років. Рая переїхала у Подище чотирнадцять років тому. Її син Володимир закінчив духовну семінарію і потрапив у Прилуки. Спочатку він приїхав з родиною, потім його сестра Вікторія, яка стала служити у церкві. От Раїса і перебралася ближче до дітей, — ділиться спогадами Олена Миколаївна. — У 2010 році я приїжджала в гості у Подище. Мені сподобалося.

Коли почалася війна, я зрозуміла, що потрібно покидати рідне місто. На продаж виставили своє житло, все робили швидко. Біля Красногорівки все частіше лунали вибухи. Рая покликала до себе.

Квартиру встигли продати. Знайомі працювали ріелторами. Сказали, наша угода була остання в місті. Продали за п'ять тисяч доларів. Тоді як реальна вартість складала на той момент не менше 35 тисяч доларів.
У Подище переїхали 20 грудня. А 27 вночі снаряд влучив вже в колишню нашу квартиру. В кімнату у ліжко, де колись слали з чоловіком.


Сусіди подзвонили і розповіли. Боженька нас врятував. І не тільки нас, а й нових жителів. Їх не було вдома, працювали в нічну зміну.

Як тільки продали квартиру, хвилин за десять біля під’їзду зустрічаємо сусіда на «Таврії». Чоловік візьми та й скажи: «А ти свою машину часом не продаєш?».

— Продаю за тисячу доларів, — відповів той.

Переоформили за дві години документи на машину. І відразу поїхали. Бо на залізниці вже було перервано сполучення. Звичайно, за «Таврію» то були шалені гроші. Але нам потрібна була машина, щоб їхати на Чернігівщину. Адже тоді найняти вантажну машину, щоб перевезти речі, коштувало теж близько тисячі доларів.

Незважаючи на пережите, Олена Миколаївна згадує минуле з посмішкою на обличчі.

— Так і поїхали на «Таврії» в Подище. Я, чоловік, донька Аня з чоловіком Віктором, двоє її діток і син Ілля. Донька Катерина залишилася у Красногорівці.

За кермом я з 18 років. «Таврію» здали декілька років тому на брухт, вже своє від’їздила. Сусіди рік тому подарували нам стареньку «копійку» — ВАЗ-2101. Просто так. Раніше вони купували в мене молоко. Були постійними клієнтами.

— Що встигли взяти з собою?

— В чому були, в тому і поїхали. Взяли лише документи. Дякуємо односельцям, які нам допомагали з речами, коли ми приїхали. Племінник підтримав гуманітаркою з церкви.

Катерина приєдналася до нас десь за рік. Я поїхала в Красногорівку і забрала до себе онуків Полінку і Давида. Через деякий час донька подзвонила і розказала, що місто постійно бомблять. Навіть не можна з підвалу надовго виходити. Я їй тоді сказала: «Забирай документи і речі, які зможеш втримати в руках, і їдьте з чоловіком до мене». Так вони перебралися на Чернігівщину. Але прожили разом недовго. Приблизно через рік чоловік поїхав в Росію, мовляв, немає йому тут роботи. Туди поїхали його батьки. Спочатку казав, що буде там працювати і допомагати дітям. Але як поїхав, так майже п’ять років не було його. Подзвонив лише одного разу. Запитав, як діти, і все. Грошей жодного разу не висилав.

Два роки тому ми втратили Віктора, Аниного чоловіка. На початку квітня 2019 року він поїхав у село Старомихайлівку Донецької області, до матері. Хотів її теж забрати у Подище.

У селі стоять війська ДНР. Його взяли в попон. Заставляли копати окопи, а він відмовився. Жорстоко били п'ять днів і кинули у двір матері ледь живого, — на очах у жінки з'являються сльози. — 7 квітня Віктор помер, а 21 квітні — народився Назарчик, який ніколи не побачить свого батька.

Заміжжя в 16 років і за 700 кілометрів від дому

— З чоловіком Сергієм познайомились, коли я закінчила восьмий клас. Це було кохання з першого погляду, — згадує Олена Миколаївна. — Мені п’ятнадцять, йому — двадцять два. Познайомились у Красногорівці. Одного дня зустрілися і більше не розставалися. Вже більше сорока років разом.

— Як батьки поставилися до таких ранніх відносин?

— Звичайно, були проти. Я ж тільки закінчила восьмий клас. Мама плакала і просила, щоб я його покинула. Адже про нього була погана слава по місту. Але я твердо стояла на своєму. Я його люблю і буду з ним жити. Коли мені виповнилося 16, ми таки стали жити разом і вже планували весілля, — на обличчі жінки з’являється усмішка. — Одружити нас в Україні не погоджувались, бо я не була вагітна. Тому з Сергієм поїхали в Росію, в місто Усмань Липецької області (майже 700 км від дому), і розписалися. Чоловік там раніше жив і працював. Збирав яблука, груші, полуниці. Після одруження повернулися в Красногорівку, я вступила в технікум. Сергій, як я з’явилася в його житті, взявся за розум, покинув гульки і думав, як забезпечити родину. Чоловік — сирота з дитинства, жив в інтернаті.


Знайшов роботу на цегляному заводі. Працював вантажником.

Робота була важка, але на той час добре оплачувана. Близько 500 рублів, тоді як на шахті — 350-400.

У 1983 році, коли мені було 18, народилася наша перша донечка Анна. За нею, через два роки, — Катерина.

— Жили разом з батьками?

— Ні, майже відразу окремо. Жили на підселенні в трьохкімнатній квартирі. Займали одну кімнату. Десять метрів квадратних. Заробили грошей і переїхали у свою двокімнатну квартиру. А згодом, у 1992 році, купили трикімнатну. Я тоді вже працювала в ресторані адміністратором.

Син і онуки в один рік

— Чоловік дуже хотів сина. І випросив у 2008 році. Народила у 39 років.

Донькам було 18 і 20 років. Багато хто вважав мене божевільною і крутили біля скроні. Мовляв, не треба народжувати. Але ми твердо вирішили, дитинка буде. Доньки на той час вже заміж вийшли і думали про своїх дітей. І нічого, он який хлопець виріс, на голову вищий за мене! Після Іллі, один за одним, онуки пішли.

У Ані четверо діток: 15-річний Роман, 12-річна Ілона народились в Красногорівці, чотирирічна Іванка і дворічний Назар — вже на Чернігівщині.

У Катерини двійко діток: 16-річна Полінка і 15-річний Давид.

З Катею ми майже в один час ходили вагітними.

Свою хату у Подищі купили неподалік сестри. У нас величезне господарство. Є корова, кізочка, кури, качки, кролі. Саджаємо три городи, разом приблизно гектар землі, — пишається Олена.

— Чи вміли раніше доїти?


— Ні, у селі навчилася, після п’ятдесяти років. Як і чоловік. Останні роки він сам займається господарством і доїть теж сам. До Подища він вживу і корів не бачив.

Під час сильного бомбардування у 2014 році, коли Катя сиділа у підвалі, чоловікові стало зле — трапився обширний інфаркт. Він важко його переніс. Потроху-потроху повернувся до господарства. Все робить сам: і годує, і порає, і траву косить. Я майже туди не лізу. Ходжу на роботу, займаюся дітьми і онуками, реалізовую молочну продукцію тощо.

— Де нині працюєте? Як влаштувалися ваші діти?

— Спочатку працювала прибиральницею в школі. Потім звільнилось місце оператора котельні. Я пішла працювати туди. Школа в селі невеличка, всього 30 діток.

Катя нині проживає зі своїм хлопцем та дітьми у його хаті у селі Леляки, це 30 кілометрів від Подища. Пече тортики та інші солодощі на замовлення. Ми відвезли їй туди козеня. Тримає гусочок і качок. Садить город. Сама захотіла тримати господарство.

Аня і дітки поки проживають з нами. Є в неї своє житло, купували, коли ще Анин чоловік був живий. Житло потребує ремонту, а дочці самій з чотирма дітьми важко там щось зробити. У Ілонки тяжке захворювання (аутизм), всі гроші і сили йдуть на неї. Вже власними силами протягнули до хати газ, цьогоріч плануємо пробити свердловину.

— Як перейшли на українську мову, адже на сході все ж таки більш російськомовне населення?

— Син вчився в українському класі. Я також вільно розмовляю і українською, и на русском языке.

— Що зараз у Красногорівці?

— Це вже село, а не місто. Людей практично немає там.

Сіра зона. Води, газу немає, довго не було електрики. В минулому році тільки з'явилась. З одного боку стоїть блокпост російських військ, а другого, через двадцять метрів, — український.

І так по всьому місту. Місто опинилось між двох вогнів. За п’ять кілометрів у Донецьку — окупована територія, російські війська. Красногорівка — українські війська.

— Хочете повернутися в рідне місто?

— Ні і ще раз ні. Вже все. Так, боляче, адже покинула усе нажите, коли мені було не 30, а 50 років. Жили ми там непогано, роботи мали гарні: чоловік на заводі, а я начальник охорони в «АТБ». Залишили все — трикімнатну квартиру, дачу. У Ані однокімнатна квартира була. У Катерини величезний дім на дванадцять кімнат. Але дякуємо Богу, що залишилися живі.

Ольга Самсоненко, тижневик «Вісник Ч» №22 (1829), 3 червня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Олена Авласенко, Красногорівка, Донецьк, війна, село Подище, людські долі, «Вісник Ч», Ольга Самсоненко

Добавить в:
 
 


Центр Комплект