• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Близнючки Аліна і Світлана Дударь разом працюють 31 рік, разом худнули і мріють про жіноче щастя


Близнючки Аліна і Світлана Дударь разом працюють 31 рік, разом худнули і мріють про жіноче щастя

 

У Сосниці 47-річних Аліну і Світлану Дударь знають. Сестри-близнючки вже 31 рік працюють соцпрацівницями. За час роботи допомогли не одній самотній літній або немічній людині. І зараз кожна обслуговує по 12 стареньких (одинадцять бабусь і по одному діду).

За чуйність, вміння догодити підопічним, працелюбство сестер Дударь шанують на роботі, у Сосницькому територіальному центрі соціального обслуговування. І ті, кому вони допомагають, люблять сестер. Аліні, п’ять років тому одна з бабусь відписала просторий будинок. Аліна подарувалайого Світлані. Обох знайшла у тій хаті.

— З 24 годин на добу половину ми разом, — усміхається Аліна. — Сестра мені найближча подруга, порадниця.

— А ти моя підтримка. Впевнена, ніколи не обдуриш, не зрадиш. У житті всяке буває, рідні брати і сестри не спілкуються між собою. Та ця історія не про нас, — додає Світлана. Кажуть, що між близнюками існує енергетичний зв’язок, щось таки у цьому твердженні є.


Світлана та Аліна Дударь

Світлана старша за Аліну на годину

— У двоюрідної бабусі в роду були близнюки, у батькової сестри. І коли мама завагітніла нами, а тоді ж ще УЗД-дослідження не було, їй не говорили, що нас двоє. Побоювалися, що злякається, зробить аборт. На той час у сім’ї вже була одна дитина, наш брат Льоня. А коли стала народжувати, з’ясувалося, що нас у одному «мішку» двоє, — розповідає Аліна.

— Це зараз ми трошки різні, а тоді були схожі, як дві краплі води, — додає Світлана.

— А як вас розрізняли батьки?

— Мама розрізняла. А бабуся, мамина мама Анастасія Прокопівна, стрічечки нам на руки прив’язувала. Одній рожеву, другій блакитну. А батько не знаю як впізнавав. Про це ніколи не розказував. Та і ми не цікавилися.

— Анатоліївни, а хто з вас більш бойовий?

— Аліна (значить, це вона була «хлопчиком» з блакитною стрічкою. - Авт).

— Прийшов час школи, як вчителі розрізняли?

— Лєнточок ми вже не носили. Мама нам усе однакове купувала. Хто є хто, важко було здогадатися. Було, що і мінялися на уроках. Хто вивчив, той і відповідає. Особливо цим грішили у старших класах. Сподіваємося, що колишні наші вчителі нас тоді не «розкусили».

— А в студентські роки здавали одна за одну сесії?

— Не було у нас сесій. Хоч і жили ми не бідно. Так хотілося скоріше стати самостійними, мати власні гроші. Отож, після восьмого класу пішли соцпрацівниками. І ось уже працюємо 31 рік. А десять класів закінчували заочно.

— На побачення одна за одну ходили? Хлопців розводили?

— Ми були дуже завантажені роботою. Романтичних побачень у нас не було. Познайомилися з майбутніми чоловіками. Весілля не в один день гуляли. Та життя що в однієї, що в другої не склалося, — зітхає Світлана. — Прожили одна півтора року у шлюбі, друга близько двох, і все. У нас обох зараз дівоче прізвище.

— Зате які сини у нас тепер є, — з гордістю промовляє Аліна.

— А чоловіки не плутали вас?

— Якось мій чоловік прийшов, поцілував сестру у щічку. А я сиджу дивлюся, думаю, що ж далі буде. Потім він: «Ой, я вибачаюсь, переплутав». «О, на очах зраджують»,— сміюся, — це вже Світлана.

— З роками нас стали упізнавати по голосу. Ще у мене папілома з’явилася біля губи. Згодом я її видалила, — торкається підборіддя Світлана. — Зробила операцію. І потім нас стали знову плутати.

— Першою заміж вийшла Аліна. Я згоном. Сини одного року народження, 1998-го. У Аліниного 8 листопада, у мого 4 грудня.

— Як ви ходили вагітні, не думали, що і у вас двійко буде?

— Нам сказали, що ймовірно через покоління. Або можливо при другій вагітності.

— Як сини вас розпізнавали?

— Ми поставили їх спинами і стали позаду. Тоді обізвалися. Вони по голосу упізнали, де чия мама. Ми ж одягалися однаково. Вже з віком стали по-різному.

Удвох скинули 85 кілограмів

— Чула, ви разом худли?


— Ми народилися вагою по 2 кілограми 200 грамів. Але з дитинства ніколи не були худенькими. Батьки і бабусі з дідусями часто балували нас різними смаколиками. Ми дуже любили цукерки. У школі через пишні тіла нас не ображали. Бо ми більше з хлопцями дружили, у футбол, баскетбол грали. Батьки купили велосипеди, і ми ганяли на них.

Нам було по 22 роки, Аліна важила 115 кілограмів, а я 110. Коли ми проходили по роботі медогляд у гінеколога в Чернігові, вона сказала: «З такою вагою у вас може не бути дітей». Ми ж тоді ще не заміжні були. Задалися ціллю — нам діти треба. І взялися худнути.

— Смачне сало, домашнє м'ясце і яєчня, від чого довелося відмовитися?


— Від солодощів, макаронів, картоплі. Це зараз люди по тренажерних залах ходять, гроші платять. Ми просто робили зарядку, присідали, качали прес.

— Як же ви без картоплі обходилися?


— Можна було капусту, моркву, інші овочі, яких вдосталь, — навперебій розповідають жінки.

— А хто вам дієту порадив?

— У Києві побували на прийомі у відомого лікаря Володимира Миркіна. Ми почули, що він допомагає. 90-ті роки, прийом платний, люду у залі повно. Спочатку загальна лекція для всіх, а потім лікар вже індивідуально давав установку, щоб скидати вагу. Коли вийшли, брат, який нас возив, ще глузував: «Вам пиріжка чи тортика?» Він же у нас худюсінький був. То вже з часом поправився. І мама не повною була. У нас наче щось у голові спрацювало, ні і все. А деякі інші, як виходили, відразу йшли купувати вуличну їжу. Ми ж мали силу волі. Були дуже рухливими. На городах багато робили. Отож, скидати вагу не становило проблем. Мали довести собі і усім — можемо. Хоча спочатку дуже хотілося їсти. Спиш, і їжа сниться. За перший тиждень скинули по десять кілограмів. А за півроку Аліна — 46, я — 40. Зарядка, робота. Хазяйство ж велике тримали: корова, поросята. Картоплею займалися. Возили продавати, де тільки не були. Ніколи було вилежуватися.

Коли згодом вийшли заміж, завагітніли обидві без проблем. Та по наших фігурах ніхто і не здогадувався, що носимо дітей. Животів не було видно.

З любов'ю не щастить


— Одна прожила у шлюбі 1,5 року, інша два. Ви трудяги, рухливі, веселі, з позитивною енергетикою. Чому з сім'ями не склалося?


— За всі роки так і не вдалося зустріти чоловіків, які могли б стати справжніми батьками для наших синів. Вся наша любов пішла на дітей, — каже Аліна.

— Ви теж їх розгодували, як і вас колись?

— Наші сини високі, стрункі, красиві (у Аліни Володимир, у Світлани Андрій). Обоє вчилися у Сновську на лісівників. Володимир пішов далі, навчатися у вуз по спеціальності заочно. На платне. Тому їздить на заробітки у Польщу. Андрій працює на будівництві, тяжко заробляє.

— Ви налаштовували Вову та Андрія, що у них можуть бути близнята?

— Вони знають. Андрій каже: «Ну так і що».

— Діти дорослі, а ви ще не старі, треба про себе думати.

— Ми одна про одну думаємо. По сто разів на день зідзвонюємося. А з особистим — не щастить, — Аліна закривається руками і замовкає, плаче. — У Сосниці хороші мужики вже сімейні. Мені в інтернеті у друзі попросився чоловік старший на дев'ять років. Почали спілкуватися. Він військовий пенсіонер. Жив у селищі Десна, працював у службі охорони банку в Києві. Ми зустрічалися від Нового року. Я не вірила своєму щастю. Здавалося, це сон. Він приїхав на Восьме березня. Привіз шикарні букети мені, сестрі, невістці, онучці ляльку. Моїй онучці 4 роки. Подарунки. Куртку мені купив. Він не жив з попередньою родиною. Я не вникала, що там. Говорив: «Я до тебе приїздив, тепер ти до мене. Побачиш, як я живу. Зроблю екскурсію Києвом». Домовилися, що я приїду на травневі свята.

Я написала заяву на відпустку з п'ятого травня. А він потрапив в аварію 30 квітня. їх було троє в машині. На водієві і товаришу ні подряпини. А він сидів на задньому сидінні, розбило хребет. Я хотіла приїхати у Київ до лікарні. Він сказав: «Карантин, не пропустять тебе». Ми до останнього дня спілкувалися. У нього після операції відмовила нирка, а потім відірвався тромб. Але я цього не знала. Він не брав слухавку, думала, від наркозу відійде, передзвонить. Потім телефон вимкнувся, і у мережу він не виходив. А за кілька днів зайшла в інтернет на його сторінку, і прочитала, що у смерті Петра винен водій. Я навіть не побула на похороні, бо запізно дізналася.

— Аліно, коли все було добре, ви казали сестрі: «Мені щастя посміхнулося, давай і ти»?

— Та я раніше Аліни познайомилася, теж по інтернету, з Віктором з Луганська. Рік прожили разом. Працював в охороні. І сумки в дорогу накладу, і усяк йому годила. Якось поїхав на роботу і не дзвонить. А раніше ж такого не було. Я набрала, не бере. Відправила СМС-ку: «Що, за старе взялись?» (До того син їздив до нього в охорону, і бачив, що він з жінкою живе. Віктор тоді викручувався, що вона йому пере, допомагає їсти готувати). І він зразу передзвонює: «Я буду жити з Наташею». Він поїхав на Ладижин і з нею познайомився. Його товариш мені передзвонив і каже: «Свєта, я бачив ваше фото. На кого він вас проміняв? Вона на трьох дітей позбавлена батьківських прав. Хоч і молодша за вас, а виглядає старшою». «Поміняв, значить хай живе» — відказала. Та прожив він з нею недовго, назад просився. Жалівся, що йому погано. Він тепер п'є, хоче кодуватись. Я не прийняла і попросила: «Більше мені не дзвони».

— А як склалися долі колишніх чоловіків?

— Мого вже 13 років немає. Повісився. А до того вісім разів кодувався, сильно випивав (Аліна).

— А мій колишній одружився, жив у Чернігові, потім у Києві. Зараз поїхав до Німеччини на заробітки. Якось подзвонив: «Я до тебе в гості приїду». Кажу: «Не треба». Я з ним спілкуюся, як з батьком нашої дитини. Ми залишилися друзями (Світлана).

Три роки, як Аліна змінила зачіску, тепер жінки не так схожі. Та люди продовжують їх плутати. А вони не ображаються. У їхніх складних долях це хоч якась веселинка.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №20 (1827), 20 травня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: близнючки Дударь, Сосниця, людські долі, «Вісник Ч», Валентина Остерська

Добавить в:
 
 


Центр Комплект