• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Радіти кожному прийдешньому дню. Як ветеран-фронтовик із Менщини зустрів своє 95-річчя


Радіти кожному прийдешньому дню. Як ветеран-фронтовик із Менщини зустрів своє 95-річчя

 

Життя Олександра Олещенка не можна назвати якимось надзвичайним. Бо сам він – звичайна людина, простий селянин, зі стандартною біографією людей свого часу. Рано залишився без батька, голод і бідність, війна, післявоєнна тяжка праця. Але має Олександр Ігнатович життєву мудрість «вагою» у 95 років.



На фронт пішов 18-річним

Олександр Олещенко – корінний киселівець. Як кажуть, тут народився, тут охрестився, тут і знадобився. За своє життя Олександр Ігнатович пережив багато: рано залишився без батька, бідність, голод, війна, знову голод, тяжка праця...

Народився 28 квітня в далекому 1926 році. Нелегкі 30-ті роки минулого століття, мабуть, усіма тоді сприймалися як явище тимчасове, яке обов’язково треба пережити. Але надію на краще перервала війна.

Після вигнання з Менщини нацистських загарбників 18-річним юнаком Олександр Олещенко пішов до армії



– Це було передзим’я 1943 року. Хоча й сніг валив добрячий, але до Щорса (нинішній Сновськ) нас, новобранців, везли підводами, – згадує той час Олександр Ігнатович. – Два тижні нас там муштрували: вчили ходити в строю, надавати першу медичну допомогу. Навіть зброю під час цих навчань ми мали – дерев’яні рушниці.

Фронт. Поранення. Перемога

Війська Третього Прибалтійського фронту успішно просувалися, розпочавши вигнання нацистів з Естонії. Врешті 25 серпня 1944 року визволили естонське місто Тарту. У складі визволителів був і молодий боєць Олещенко. Саме під час Тартурської операції його поранили. Місяць перебував у госпіталі.

– Лежу весь у бинтах, а думки в голові про бойових побратимів, рідне село, маму, сестру, – переноситься в минуле Олександр Ігнатович. – І так у мене душа зболілася. Не стільки від ран, як від усвідомлення того, що я не можу бути на фронті, аби швидше вигнати ворога з рідної землі.


Молодість перемогла, загоїлися рани

Зраділа душа від усвідомлення того, що він знову в строю разом зі своїми однополчанами. І ось – довгоочікуваний День Перемоги, який зустрів у Прибалтиці.

– Стою на посту, – пригадує той травневий день Олександр Ігнатович. – Чомусь звернув увагу на небо: воно було наче у вогні – таке яскраве і гаряче. Я хоча й не з лякливих, але тоді аж мурашки по тілу пробігли: «Чи не німець атакує?». Аж тут підбігає до мене черговий по роті і кричить: «Берлін взято!». Не можна забути тих емоцій, як я і мої побратими сприйняли цю звістку: плакали, сміялися, обнімалися. Раділи: живі-здорові зосталися, вистояли. А головне – перемогли!

Усе життя будував: мир, будинки, родину


Олександр Ігнатович радів завжди життю, як дитина: що доля милостиво ставилася, на війні не вбили, калікою не став. І дарма, що до своєї Киселівки він повернувся не одразу після переможного травня, а аж у 1951-му. Адже попереду було ціле життя.

Подальші мирні будні Олександра Олещенка пов’язані з тим, щоб відроджувати зруйноване, творити нове. До самого виходу на заслужений відпочинок працював будівельником у Мені. Сьогодні меняни можуть бачити те, до чого свого часу доклав руки дід Сашко: так званий «Холодильник» (підприємство займалося переробкою м’яса), консервний завод, міжрайбаза, завод продтоварів. Шкода, що нині частина підприємств припинила свою діяльність.

А вдома його завжди чекала сім’я



З дружиною Валентиною (він і зараз, коли вісім років уже без неї, називає «моя Федорівна») народили і виховали трьох доньок – Людмилу, Ольгу та Олену. Всім дали освіту.

– Самі працювали і дітей до роботи привчали, – говорить ветеран. – Нелегко було, але в нашому заліку, окрім дочок, є ще троє онуків, які вже самі сьогодні мають життєвий багаж за плечима: самодостатні, мають сім’ї, улюблену роботу, подарували нам чотирьох правнуків. Аналізуючи своє життя, я завжди впізнаю в них себе. Єдине, що живемо ми в різний час, а отже, і клопоти у нас різні. Так, наприклад, я в свої вісімнадцять вже воював, а мій правнук Кирило (студент Національного авіаційного університету) у цьому ж віці мені видається такою ще дитиною. Нас гартував час: замість вишівських аудиторій у мене були фронтові дороги.

Ніколи не соромно за нащадків


Усього було на життєвій ниві поважного ювіляра – і світлі миті, й сумні. Раптова смерть забрала двох його зятів – здорових, працьовитих, мудрих. Після тяжкої тривалої хвороби відійшла у вічність дружина, його Федорівна. Олександру Ігнатовичу не віриться, що дожив до 95 років. Бо ж дійсно: життя прожити – не поле перейти.

Сьогодні Ігнатович (саме так знають дідуся киселівці) живе в селі. Ще кілька років тому його можна було бачити в Мені, куди він без проблем діставався мопедом. Нині ним опікується менша дочка Олена. Заради батька вона навіть роботу полишила.



Дідусь у свої 95 має світлу пам’ять: залюбки спілкується із зустрічними, читає газети, дивиться телевізор, не оминає новин, а особливо полюбляє фільми про війну. Про ту, тепер вже далеку, війну. Важко на серці йому від новин із Донбасу. Особливо, коли чує про загибель наших захисників, які за віком такі, яким був і він у сорокові роки минулого століття.

Мені ніколи не було соромно за моїх нащадків – дітей, онуків, правнуків



– Я пишаюся своєю родиною. Вона у мене велика і дружна, – з гордістю каже Олександр Олещенко. – Дуже тішуся своїми чотирма козакам-правнуками. Восьмикласник Владислав мріє піти по шляху старшого брата Кирила і після дев’ятого класу вступити на навчання до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Одинадцятикласник Максим – віруючий, з дитинства прислуговує батюшці в церкві. А найменший Мишко поки третьокласник. Але вже теж має ціль у житті – стати, як і батьки, викладачем. Окрім дітей, онуків, правнуків, у Чернігові живе моя рідна сестра Надія. Внуки минулого року навіть возили мене на її 90-річний ювілей. Там же мешкають дві мої племінниці.

Олександр Ігнатович дуже хоче бачити дужими й щасливими своїх рідних. А особливо мріє, щоб Господь Бог допоміг правильно обрати шлях наймолодшим – правнукам.

Віталій Сергійко, Сусіди.City

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Олександр Олещенко, людські долі, війна, ветеран

Добавить в:
 
 


Центр Комплект