• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Вертоліт над реактором «висів» не більше трьох секунд, але і того було достатньо, щоби кожний член команди одержав відчутну дозу радіації»


реклама

«Вертоліт над реактором «висів» не більше трьох секунд, але і того було достатньо, щоби кожний член команди одержав відчутну дозу радіації»

 

Незабаром Україна відзначатиме 35-ту річницю виникнення чи не найбільшої техногенної катастрофи в історії людства на четвертому блоці Чорнобильської АЕС.



Минуло чимало років після аварії, але ми і досі не отримали зрозумілого та прийнятного пояснення, що ж відбулося на четвертому блоці 26 квітня 1986 року. А тому вона і досі, як оголений нерв, непокоїть наше суспільство.



Своїми спогадами про події того часу ділиться учасник ліквідації'наслідків аварії на ЧАЕС першої зміни, колишній секретар парткому 701-го навчального авіаційного полку ЧВВАУЛ, полковник у відставці Юрій Гранчак. Організатор робіт зі спорядження, підвіски вантажів до вертольотів, та їх доставки до реактора на кубках «1-6» у 30-кілометровій зоні реактора у період з 1 по 6 травня включно 1986 року.

Як відомо, аварія на ЧАЕС виникла близько першої години тридцяти хвилин ночі 26 квітня 1986 року. Вже о 4-й ранку в район аварійного реактора виїхала передова команда управління Чернігівського ВВАУЛ під орудою заступника начальника училища полковника В. Соболева. В складі передової команди, крім хіміків-дозимет-ристів, були начальник хімічної служби училища полковник Т. Кузнецов, начальник хімічної служби 701УАП майор В. Морское. Завдання передової команди - з'ясувати ситуацію, що склалася на місці аварії, заміряти і оцінити рівні радіоактивного зараження місцевості та підготувати пропозиції щодо ліквідації її наслідків.

Побачене викликало шок не тільки в особового складу передової команди, а й у всього керівництва і народу України, області, зокрема і персоналу самої атомної електростанції.

Зі слів начальника хімслужби полку майора В. Морскова, до реактора - не підійти, всі наявні вимірювальні прилади зашкалюють. У самому реакторі - пожежа. Незважаючи на те, що там працюють пожежні, приборкати її не вдається. В одному куточку загасили, в іншому знову горить. Струмінь помаранчевого проміння реактора, спрямований у небо, підсвічував навколишню територію мерехтінням радіоактивного сяйва. Навіть перебувати на віддаленій території було небезпечно, бо і там, місцями, рівні забруднення надвисокі. Вибухом, що стався в реакторі, кількасоттонна плита графітового перекриття розлетілася незліченними шматками різної величини. Окремі з них досягали відстані кілька кілометрів від місця вибуху.

Через якийсь час на місце аварії прибула передова команда управління 1-ої Гвардійської армії з чернігівського гарнізону. Порадившись між собою, з керівництвом станції та зваживши на розрахунки пожежних, які вже гасили займання у приміщеннях реактора, було вирішено -засипати реактор піском, бо інакше пожежу не здолати. На той час в авіаполку був один вертоліт Мі-8, бортовий номер 20. У складі екіпажу, що першим виконав політ над реактором і скинув перші тонни піску в його жерло, були: капітан А. Захаров, старший лейтенант М. Шиманський та капітан М. Плоский.

Пісок завантажували у мішки, які викладали на дерев’яну дошку, що розміщувалася одним кінцем на краю хвостового люка. І, коли вертоліт зависав над реактором, солдати піднімали інший кінець дошки - і пісок у мішках скочувався.

На березі річки Прип’ять приземлилися, знову набрали в мішки пісок і скинули їх на реактор. Зробивши так два заходи, усвідомлюючи, на яку небезпеку наражаються, повернулися в Чернігів на аеродром Півці. Доповіли начальнику училища генерал-майору Ю. Маринцеву про результати роботи і висловили свої пропозиції щодо організації подальшої операції.

У той же день, за наказом начальника училища, служба тилу училища видала екіпажу вертольота півсотні мішків та виготовлений дощатий піддон розміром 180 см на 240 см. Наступного дня, 27 квітня, вертоліт взяв на борт шість солдат строкової служби, мішки, платформу і знову полетів до розташування реактора. Як і попереднього дня, на березі річки Прип’ять завантажили пісок і з двома солдатами на борту полетіли до реактора. Мішки з піском були встановлені на платформі. Двоє піднімали край платформи - одним рухом, легко і швидко, скинули все в жерло реактора. А інші чотири солдати, залишалися на річці набирати пісок у мішки. Того дня вони виконали три рейси, скинувши 45 мішків.

27 квітня на аеродром Півці прилетіли дві вертолітні ескадрильї з Олександрії і Кіровограда на вертольотах Мі-6 і МІ-8МТ. На кожний з 32 вертольотів виготовили піддони та видали мішки. Кожен вертоліт мав по шість солдатів строкової служби, які зранку 28 квітня чекати на відправку на спеціальному майданчику, на південно-східній околиці Чорнобиля. За розпорядженням керівництва Чорнобильського району на майданчику попередньо було заготовлено пісок. Тож, 28 квітня робота з ліквідації наслідків аварії відбувалася більш масштабно.

Того ж 28 квітня з Кобрина (Білорусь) прилетіли ще дві ескадрильї Мі-26. Тепер робота для вертолітних екіпажів була організована з шести майданчиків з позивними «Кубок-1» - «Кубок-6». Були створені окремі бригади заготовки та транспортування піску на зазначені майданчики.

Вертольоти доставляли вантаж до реактора, зависали над ним, і бійці, під керівництвом бортового техніка, скидали мішки. Вертоліт над реактором «висів» не більше трьох секунд, але і того було достатньо, щоб кожний член команди одержав відчутну дозу радіації. Для льотного екіпажу була встановлена сумарна доза опромінення -14 рентген. Тож у перші два дні кожна команда виконала тільки по два вильоти.

Керував роботами начальник штабу Сімнадцятої повітряної Армії ККВО генерал-майор авіації М. Антошкін і його заступник з політичної роботи, інспектор політвідділу з безпеки польотів повітряної Армії полковник О. Пузін. Вони щоденно літали в Київ, доповідали керівництву про стан справ, обсяги виконаних робіт і отримували рекомендації та вказівки щодо подальшої організації роботи.

Були в Чорнобилі й інші керівники. Зокрема офіцери штабу 1-ої Гвардійської Армії організовували радіаційну і хімічну розвідку, забезпечували зв’язок імпровізованого штабу з подолання наслідків аварії зі штабом Київського військового округу. Облуправління МВС налагодило пропускний режим до місця аварії, організувало охорону громадського порядку. Керівництво району і селища разом з військовим керівництвом проводили розквартирування особового складу, задіяного до ліквідації наслідків аварії, забезпечення його харчуванням, побутом та відпочинком, а також організовували надання населенню і потерпілим ліквідаторам медичної допомоги. Вже 29 квітня діяли пропускні пункти, пункти санітарної обробки і дезактивації особового складу і техніки.

Щодня проводили триразовий контроль рівнів температури і радіаційного випромінювання реактора, а також постійний контроль рівнів радіаційного забруднення прилеглої території та організації робіт з її дезактивації.

Для підвищення ефективності роботи льотних екіпажів на кожному майданчику спорудили три місця завантаження піску в мішки і доставку їх на майданчики для завантаження на вертольоти. Отже одночасно на площадці «Кубка-1» могли завантажуватися три вертольоти. До кожної пари вертольотів закріплювали 16 бійців. 12 (по чотири в групі) набирали пісок у мішки і носили їх до вертольотів та вантажили на вертолітні платформи. А два бійці розкладали вантаж у певному порядку і супроводжували його до реактора, де, з допомогою підвісної лебідки, скидали у жерло реактора. Таким чином, з кожного майданчика працювало 6 вертольотів і 48 бійців наземного обслуговування. А всього з 6 майданчиків транспортували пісок 36 вертольотів і близько 300 осіб обслуговуючого персоналу.

Як зазначав раніше, керували ліквідацією наслідків аварії генерал М. Антошкін і полковник 0. Пузін, які прилітали на площадку «Кубок-1» близько дев’ятої години, їх зустрічали керівник польотів полковник А. Серебряков зі своїми заступниками. Саме на полковника Серебрякова було покладено управління польотами вертольотів у зоні реактора. Після доповіді генерал і полковник Серебряков вели мову про виконання завдання та пропозиції щодо подальших дій.

З 29 квітня в Чорнобилі почала роботу спеціальна урядова комісія з ліквідації наслідків аварії під керівництвом заступника Голови Ради Міністрів Союзу РСР Бориса Щербини. З цього моменту загальне керівництво роботами з ліквідації перейшло до Урядової комісії.

Тепер уже в склад вантажу, крім піску, додавали свинець, борну і щавлеву кислоти. Змінилася і методика спорядження вантажу, його доставки та скидання на реактор. 29 квітня командир вертолітної ескадрильї Мі-6 підполковник Степан Біло-ган (Олександрія) запропонував збирати вантажі у полотно гальмівного парашута реактивного літака. Підвішувати на гак зовнішньої підвіски вертольота і скидати на реактор без зупинки і зависання. Це дасть можливість збільшити кількість вильотів з двох до десяти. Звичайно, будуть непопадання. Та все ж ідея варта уваги. Після обговорення на засіданні комісії генерал М. Антошкін дав дозвіл на впровадження запропонованої методики. Відтак на чернігівські металообробні заводи зробили замовлення на виготовлення гаків підвіски, і вже 30 квітня вантажі скидали з зовнішньої підвіски.

Усі ці дні я працював на аеродромі Півці. Зранку проводжав екіпажі на роботу, уточнював завдання партійно-політичному активу ескадрилій із збору інформації про виконання льотних завдань з зазначенням позитивних і негативних прикладів, зауважень, прохань особового складу. Зустрічав екіпажі з польотів, збирав інформацію про виконану роботу, доповідав начальнику політвідділу училища про стан справ, готував і випускав стінгазети, бойові листки, листки-блискавки і таке інше.

А з 1-го травня мене було призначено помічником полковника О. Пузіна з питань морально-політичної і психологічної готовності льотного і технічного персоналу до виконання завдань з ліквідації наслідків аварії. Тепер я весь час був з вертолітниками на практичній роботі. Але перебуваючи на майданчиках комплектування вантажів слідкував, щоб кожний вантаж включав усе потрібне: від 8-ми до 18-ти мішків піску згідно з типом вертольота. Додавалося від 8-ми до 36-ти брусків свинцю по 50 кг кожний, 1-2 мішки борної і стільки ж щавлевої кислоти. Все складали в полотно парашута, який акуратно зав’язували і підвішували до вертольота. Екіпаж самостійно транспортував і скидав вантаж на реактор. Та головне моє завдання - слідкувати за дотриманням правил безпеки під час роботи і недопущення ухилянь від виконання завдань.

Зрозуміло, що після вибуху реактор став некерований, температура в ньому неухильно зростала. Як випливало з інформації робітників дніпропетровської бригади об’єднання «Південтеплоелектромонтаж», що монтувала так званий «радіатор» відбору тепла і охолодження реактора, вибух стався при температурі в реакторі близько 1150 градусів за Цельсієм. А станом на ранок ЗО квітня температура в реакторі вже сягнула 1350 градусів, увечері 1-го травня - 1550. В реакторі ТВЕ-Ли (тепловиділяючі елементи) розплавилися, і тепер його вміст нагадував густу манну кашу, яка щоразу плюхала, викидаючи з себе пару. Протягом 1-го травня на реактор було скинуто 1200 тонн вантажу. Близько 16-ої години на «Кубок-1» прилетів вертоліт генерала М. Антошкіна. Генерал Антошкін і полковник Пузін пішли до імпровізованого командного пункту, а трохи згодом полковник Пузін підійшов до мене і спитав, як справи, на яку цифру ми вийдемо на кінець дня? Я доповів, що все гаразд, якихось критичних зауважень щодо роботи екіпажів і наземного особового складу немає. На даний час вивезено 1100 тонн. Передбачається, що всього буде вивезено не менше як 1200 тонн. На що полковник сказав, що це дуже добре, бо 29 квітня було скинуто всього 230 тонн, ЗО квітня - 900.

- Старайтеся і надалі. Якщо буде по-дальший приріст, то ми тебе представимо до нагороди, - зазначив Олексій Пузін.


Він подав мені руку на прощання, але я попросив його затриматися ще на хвилинку.

- Не можу, бо генерал вже іде до вертольота, - мовив полковник.

- Нікуди він не дінеться, а ви послухайте, що я скажу, бо це дуже важливо. Ми вкидаємо тисячі тонн піску в реактор, а температура тільки зростає. І сьогодні вона зросла на сто градусів. Кожної доби - сто градусів. Я очікую, що на кінець завтрашнього дня вона сягне 1750...

- Ти можеш коротше?

- Можу, але це буде непереконливо, а мені треба не тільки переконати вас, але й щоб ви переконали Антошкіна. Ми можемо довести реактор до ланцюгової реакції, а це- дуже небезпечно!

- Що пропонуєш?

- Припинити вкидати в реактор пісок із землею. За високої температури і радіації він перетворюється в радіоактивне скло і сам стає джерелом радіації, що випромінює цілий спектр радіоактивних частин, зокрема і нейтронів усіх мислимих швидкостей, - пояснив я.

- А звідки тобі це відомо? -запитав він.

- Я - фізик і добре знаюся на атомній спектрографії. Тож передайте цю розмову Антошкіну, нехай він продумає, в якій формі винести пропозицію на засідання комісії. Бо може статися дуже велика біда.

- А що ж тоді скидати?

- Свинець і кислоти, які скидали досі, - відповів полковнику.

- Добре, Юро, я все передам. Будь здоровий, я побіг, - так завершив нашу розмову полковник Пузін і поспішив до вертольота.

Того ж дня О. Пузін розповів усе Антошкіну, але той не поспішив винести пропозицію на засіданні комісії. Тим часом 2-го травня в реактор скинули ще 1300 тонн піску зі свинцем і кислотою, температура підвищилася до 1950 градусів.

Увечері 2-го травня я сказав Пузіну: якщо і завтра генерал не зробить заяву, то я сам повідомлю комісію про небезпеку, що очікує всіх нас.

3-го травня о сьомій годині ранку термометр показав близько 2000 градусів, а близько дев’ятої години полковник Пузін підійшов до мене і сказав:

- Сьогодні генерал виступить на засіданні комісії. Він сам бачить, що ти правий.

Цього дня термометр, шкала якого могла фіксувати температуру до 2000 градусів, зашкалював. А представники комісії стали висловлювати побоювання - що може прогоріти дно реактора і весь його вміст потрапить в артезіанські води. Та генерал виніс пропозицію щодо припинення вкидання піску в реактор.

Близько одинадцятої години 3-го травня надійшла команда припинити завантаження піску. Перейшли на вкидання одного свинцю, підсиленого кислотами. Але виникла нова проблема. Тепер свинцеві бруски своєю вагою проривали виготовлене з віскозного шовку полотно парашутів, і все висипалось, не долітаючи до реактора.

Я запропонував складати свинець спочатку у мішки, але бригадир робітничої бригади об’єднання «Південтеплоелект-ромонтаж» О. Дорогожинський запропонував обрізати стропи парашута і до кожної з них прив’язувати брусок свинцю. Потім всі стропи зв’язати в пучок і чіпляти на гак вертольота. В такий спосіб можна підвісити і мішки з кислотою, і нехай все летить на реактор. Так і зробили.

До обіду 3-го травня робота йшла неквапливо, зате в другій половині дня було скинуто 800 тонн вантажу. А в кінці дня заміряли температуру - і вона знизилася до 1950 градусів і продовжувала знижуватися. Це був переломний момент в усій роботі з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Весь склад ліквідаторів відзначав його, як свято перемоги. Хоча до повної перемоги ми ще й досі тільки на шляху. А 4-го травня розпочалося спорудження тунелю під реактором, згодом встановили під ним охолоджувач на зрідженому азоті. Реактор заспокоївся, але радіоактивна маса в ньому ще довгий час плюхала, викидаючи радіоактивну пару.

Так ми працювали ще 5 і 6 травня. На вечір 6-го травня температура в реакторі знизилася до 1570 градусів.

У ці дні в мене почали виявлятися ознаки променевої хвороби. Я почувався дуже кепсько. Сильно боліла голова, на внутрішній стороні губ з’явилися білі пухирці, періодично підступала нудота. Та, на щастя, 7 травня мене замінив пропагандист нашого полку підполковник Василь Скіпочка.

Потім мені довелося пройти кілька курсів терапії, продовжую лікуватися і нині. Мабуть, це зі мною залишиться до кінця моїх днів. Але життя продовжується, і я з цього дуже щасливий.

Бажаю міцного здоров’я всім моїм побратимам - ліквідаторам наслідків аварії, а також усім по-страждалим, кого опалило чорне крило чорнобильської радіації.

Щодо причин аварії, то маю сказати наступне: можливо і не варто докопуватися до суті проблем. Адже реактор - не газова плита, але що мали місце неякісні шви зварювання труб зрідженого водню, які і проявилися підчас випробувань системи аварійної зупинки реактора, мене і досі ніхто не переконав. А втім, може, це і не потрібно?

Юрій Гранчяк, «Деснянка» №16 (855) від 22 квітня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: ЧАЕС, річниця, 35-років, Гранчяк, Деснянка

Добавить в: