• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Знаменита чернігівка Антоніна Дубравська не вважала себе відьмою


реклама

Знаменита чернігівка Антоніна Дубравська не вважала себе відьмою

 

В одній із чернігівських аптек сталася надзвичайна пригода: у головного бухгалтера зникли золоті персні.



В аптеці знали вже, що є така жінка – Антоніна Іванівна Дубравська, яка може «побачити» злодія і «змалювати» місце, де зберігається поцуплене. Прийшла тоді «на прийом» до Дубравської потерпіла, принесла близько сотні фотографій знайомих та колег і мало не одразу ж почула відповідь:

– Оця вкрала!

– Та ви що! Я цю людину дуже добре знаю, поважаю, скільки разом пропрацювали. Не може вона...

– Якщо мені не вірите, то для чого прийшли?! Хай вона відчинить свою шафу: на третій полиці в білизні сховано ті персні.

Мов у воду дивилась Антоніна Іванівна: коли взяли з полиці білизну до рук – розлетілися по підлозі золоті прикраси...

З етичних міркувань, звісно, не вказуватиму зараз імені та прізвища тієї злодійки (хоч пам’ятаю все так, ніби ця детективно-містично історія сталася щойно). Все-таки минув час, вона вже спокутувала свою вину, та це й не суттєво. Головне – то цілком реальний випадок, у чому тоді пересвідчився особисто.

Не раз довелося Антоніні Дубравській знаходити гроші, а ще викрадений у Козельці автомобіль: підказала правоохоронцям, на якому базарі в Києві «лисий чоловік неслов'янської зовнішності» продаватиме запчастини від тієї машини.

А одного разу (це теж було в Чернігові) до Антоніни Іванівни звернулася жінка, в якої безслідно пропав син. Відповідь була приголомшливою: «На такому-то місці ви знайдете свого сина. Він лежить нерухомо. А на потилиці в нього – камінь». І тут Дубравська правду сказала: вбили сина – втопили. Саме тому й цеглину до потилиці прив'язали...

Пригадую, як вона поглянула співрозмовникові у вічі, а потім повагом піднесла склянку з водою до невеличкої фотографії і… розповіла, де та в якому місці потрібно шукати йому зниклу доньку. Чоловік слухав тривожно й недовірливо. Але за два тижні, у визначений час, чекав на провидицю з оберемком квітів: «Я на Вас молитимуся. Знайшлася моя дитина!».

«Дякую, красиві квіти...» – тихо й стримано відповіла Антоніна Іванівна. До неї саме завітала згорьована жінка, яка знайшла свого сина: Дубравська описала, де закопане його тіло...

І знову випадок – не повернувся додому сивий чоловік. «Його вбито й прикуто. Незабаром корова розгребе», – твердила Антоніна Іванівна. А потім пастух гнав стадо й знайшов небіжчика...

А ця історія трапилася на Львівщині. Дружина – головний лікар дитячої лікарні. Чоловік – кандидат медичних наук. Безслідно зник син. Дубравська взялася допомогти: «Ваш Стас – на березі невеликого озерця, зв'язаний. У тілі – така ніби голка, на піджаку – руда пляма, йому вкололи якусь отруту. Але живий...». Сина невдовзі відшукали й рятівниця сама ж заходилася його лікувати. І домоглася свого – Стас зараз живий і здоровий.

А коли літня жінка попросила Антоніну Іванівну сказати щось про сестру, безслідно зниклу під час Великої Вітчизняної війни, то дізналася: «Сестра – жива. Та ще й мешкає зовсім недалеко – у нас, в Україні». І через деякий час така радісна зустріч відбулася...

І таких дійсно вдалих прогнозів у Антоніни Іванівни Дубравської в роки її тодішньої неймовірної популярності в Україні та за кордоном (у 80-х, під час горбачовської «перебудови», й пізніше – в буремних 90-х і вже на початку ХХI століття, в незалежній Україні) було сотні й тисячі. Тривалий час, до самої її загадкової смерті, я зберігав адреси багатьох людей, котрим вона допомогла, – ті випадки, які перевірив особисто.

Жодного разу не застосовувала чари для помсти

Ми з Антоніною Іванівною познайомилися зовсім випадково. Адже усілякими заїжджими екстрасенсами-цілителями-ясновидцями, котрих тоді розвелося, мов грибів після дощу, я й зараз не переймаюся. Знаю: ті, хто дійсно має Дар, – особи не публічні. В усякому разі, на сцені, неначе естрадні артисти, за гроші не виступають. Мешкають собі тихо у сільській глибинці і вряди-годи допомагають стражденним, не вимагаючи якихось особливих подарунків. Бо понад усе на світі прагнуть спокою та гармонії в душі, а не слави. Це – дійсно добродії, котрі живуть за Божими заповідями і творять добро. Люди віруючі, милосердні, незаздрісні й не злостиві. Дехто називає їх відьмами, бо володіють потаємними прадавніми, язичницькими знаннями.

Однак моя співрозмовниця запевняла: «Жодного разу не застосовувала свої „чари”, аби комусь зашкодити чи помститися. Навіть думки такої не виникало. Навіщо?! Всі ми колись залишимо цей світ – ніхто тут, на Землі, не вічний. Притому кожна людина так чи інакше немало страждає: хворіє, втрачає близьких та друзів, а потім вмирає сама… Тому потрібно не примножувати страждання, а навпаки – по змозі, допомагати ближнім, як учив Господь. Адже негативні думки та недобрі вчинки лише провокують зло. Тож будь-яка помста – марна. Не можна жити з каменем за пазухою, бо від того тягаря людина насамперед потерпатиме сама».

Так би й жила собі тихо-мирно Антоніна Іванівна в Чернігові, якби один мій знайомий, вражений її можливостями (Дубравська не раз виручала його в біді), не вмовив цю дивовижну жінку познайомитися з журналістом. Втім, спочатку я лише недовірливо посміхнувся і зажадав бодай якихось доказів почутого. «Добре, – кивнув приятель, – тоді я попрошу її виступити в залі редакційно-видавничого комплексу «Деснянська правда» – запросиш на зустріч своїх колег?».

І незабаром Антоніна Іванівна влаштувала свій перший дивовижний «сеанс». Поводилася вона скромно, але впевнено – жодного разу не схибила! Потім я розпитував про враження у знайомих журналістів (до речі, мене теж Дубравська викликала на сцену). В основному, розповідали приблизно таке: «Хтозна, як вона лікує, адже медичної освіти не має, однак діагнози ставить правильно, та й «ворожить» напрочуд цікаво, не помиляється, ніби розглядає уважно твою душу й бачить події з минулого та… майбутнього!». Справді, чого вартий лише ось такий діалог на сцені:

– Жінко, хто у вас безвісти пропав?

– Чоловік.

– А ви думаєте, що він загинув?

– ???

– Ваш чоловік – живий...

Звичайно, заінтригований побаченим, я вже не міг не зустрітися з Антоніною Іванівною знову. Так ми й потоваришували… Впродовж року після нашого знайомства Дубравська об'їздила всю Україну – Східну, Західну й «Кримську», не раз побувала в Росії та Білорусі. Скрізь її приймали добре. А потім і поляки в гості покликали…

«Скажіть, Антоніно Іванівно, потрібну інформацію Ви „відчуваєте” руками?» – поцікавився якось. «І руками теж. Особливо, коли роблю паси над долонями, – пояснила Дубравська. – Власне, я не розшифровую лінії на долонях – просто отримую такий імпульс, „зчитую” те, що мене в першу чергу цікавить. І коли у склянку з водою кладу перстень й рукою починаю водити довкола склянки, – теж бачу долі людські».

Дар від прабабусі

Від прабабусі у спадок дісталася їй книга – «Біла магія». По ній також, як запевняла Антоніна Іванівна, вона, за потреби, дізнавалася про минуле та майбутнє людини, її батьків і дітей, різні події в житті. Багато від чого могла застерегти.


Правда, щоб добре все знати про того чи іншого відвідувача й не помилитися, їй треба було посидіти з цією книгою хвилин 45. Тому вона не могла водночас допомогти, скажімо, п’ятдесяти людям. Це – нереально! А обманювати не вміла й не хотіла. Говорила тільки те, що знала й відчувала. Зазвичай інтуїція її не підводила. Інакше до неї додому не приходило б стільки стражденних. Вже й перед сусідами було незручно…

Взагалі, прабабусю Дубравської дехто з односельців називав відьмою. «А вона просто мала Дар: добре розумілася на травах, була цілителькою, – пригадувала Антоніна Іванівна, – ну, й ворожила, звісно. Мені 13 років виповнилося, коли вона померла. Вже немічна була, недужа, але терпляче вчила мене – здавалося б, звичайну дівчинку-підлітка. Я була дуже веселою, непосидючою й, відверто кажучи, не надто прагнула тієї непростої науки. Але прабабуся, мабуть, розгледіла щось у мені таке… В усякому разі, вона не сумнівалася, що я зможу продовжити її справу. І все тоді мені, підлітку, передала – всі свої дивовижні, «чарівні» знання! Уявляєте? Не заспокоїлася, доки не «просвітила», як годиться, малу правнучку. І лише тоді залишила світ…».

Однак Дубравська довго соромилася застосовувати ту науку. Звичайно, щось тишком-нишком робила з цікавості, але це були такі собі дитячі забави, пустощі… Ну, що візьмеш із нерозумної дівчинки? А коли їй виповнилося 25 років, прабабуся зненацька з'явилася перед дверима.

«Я тоді чітко побачила такий знайомий профіль небіжчиці, – розповідала Антоніна Іванівна, – й неабияк злякалася: думала, вона прийшла по мою душу – улюблену правнучку до себе, на той світ, захотіла забрати. Зойкнула: „Бабусенько, будь ласка, не чіпайте мене! Я ще пожити хочу!”. А вона у відповідь: „Дурненька, я лише прийшла нагадати тобі: пора використовувати все те, чому я тебе навчила” – „Ой, що Ви, бабусю, та я вже геть нічого не пам’ятаю!” – „А ти спробуй, і сама відчуєш свою силу…”».

Першим її «пацієнтом» був чоловік сестри. Дубравська «побачила», що вночі у нього станеться приступ менінгіту. Прийшла, сказала, але він тільки відмахнувся: «Що ти, Тоню, я – цілком здоровий!». Але о третій годині ночі подзвонила сестра: викликала «швидку допомогу», проте лікар спочатку поставив зовсім інший, неправильний діагноз. І лише під ранок слова Антоніни підтвердилися – менінгіт.

Вона відчувала, коли людям було справді «пороблено», і лікувати всі оті «пристріти» могла. «Головне, – пояснювала, – визначити: коли „пороблено” та ким і усунути причину того лиха. От приїздила жінка з Тернопільщини в дуже важкому стані. Я тільки глянула: „Перебийте подушки, – кажу, – там знайдете зерно й земельку, з могили підкладену. І кожух свій дуже уважно огляньте… Підіть до церкви. Три свічечки поставте за своє здоров'я в храмі (перед тим, як із людиною працювати, я завжди йшла через церкву). А потім одну свічку, що трохи прогоріла, мені принесіть”. Коли вона це зробила, я почала виливати через віск, і все остаточно збагнула. Навіть описала людину, котра „поробила” біду. Дев'ять „сеансів” провела й таки вдалося допомогти тій жінці. Скільки потім листів мені теплих написала!».

«А якийсь неймовірний, навіть для Вашої практики, випадок можете розповісти?» – поцікавився одного разу. Зітхнула печально: «Знаю, що, наприклад, деякі нечестивці навмисне „переливають” людині. Тобто дають воду, якою обмивають небіжчика. Тоді дуже той чоловік хворіє, сохне. На жаль, не раз мала справу з подібними злочинами, бо як іще можна це назвати?! Складно, але зарадити лиху можна, і навіть покарати злодія. Однак я нікого не караю – взагалі. Моя справа – допомогти людині. А щодо кари – все в руках Божих…». Та я наполягав: «Проте, суто теоретично, Ви змогли б, якби побажали, провчити негідника?». – «Авжеж. Зазвичай це нескладно… – стенула плечима. – Але я принципово не втручаюся в справи „небесної канцелярії”… А взагалі, переляк „виливаю”, енурезу можу дитину позбавити. Також печінка непогано біополем і травами лікується – я на цілющому зіллі теж розуміюсь. Інколи навіть лікарі поради питають…».

Поради Дубравської

Я записав кілька чудодійних «рецептів» Антоніни Дубравської. Можу їх запропонувати і читачам, оскільки все це вже не раз випробували на собі мої близькі та друзі.

Отже, коли відкладаються солі, Дубравська радила тонкими дольками нарізати яблука («Антонівку») і з капустяним листком, ошпареним у киплячій воді, прикладати до хворих місць впродовж одного місяця.

Влітку прекрасно підтримує вашу форму обливання водою кімнатної температури: 15-20 хвилин постояти під душем так, щоб вода падала на тім'я або на потилицю, а тоді 15 хвилин розтиратися чистим полотном, аби тіло «горіло», й лягти відпочивати.

А ось – ще такий рецепт від остеохондрозу: валеріановий корінь настоювати разом із фікусом (широкі, великі листки) на 50-ти грамах чистого спирту, а тоді розтирати суглоби. На 100 грамів спирту потрібно 20 грамів валеріанового кореня і 50 грамів соку фікуса (6-7 таких «сеансів»). Після сьомого «сеансу», як правило, настає деяке полегшення. Але при цьому необхідно дотримуватися дієти. Жінкам, які мають зайву вагу, – худнути. Також від остеохондрозу: листок лопуха змащується олією й прикладається до хворого місця (знову ж таки, треба накривати його чистою полотняною тканиною).

Якщо проблеми зі щитоподібною залозою (протирадіаційні засоби): дві столові ложки кори дуба залити кип'ятком, потім три години настоювати і прикладати компреси. Або взяти одну столову ложку гречки (цвіт чи соломку), теж кип'ятком залити і три години настоювати. Далі проціджувати – 1/3 склянки (не більше) і пити тричі на день протягом трьох тижнів.

Можна лікуватися звичайним рисом: дві столові ложки залити кип'ятком (бажано зробити таку собі «гарячу ванну», щоб вода близько години кипіла), процідити. І склянка – на два рази.

Дуже добре глина червона допомагає. Але не всяка – та, яка має позитивний заряд. Перевірити це просто: коли золоте кільце, підвішене на нитці, рухається перпендикулярно до глини, – заряд позитивний, паралельно – негативний. Ця глина не лише радіонукліди виводить, а й бронхіти, радикуліти лікує. Процедуру бажано робити на ніч. Теплою водою розмочити червону глину й намастити на хворе місце, прикрити целофаном і чистою полотняною тканиною. Компреси міняти кожні три години протягом ночі. Курс лікування – два-три тижні (на серце глину не класти).

Для підшлункової залози та печінки еліксир здоров'я – гарбуз. Треба спекти його і без цукру їсти двічі на тиждень (по пів гарбуза). Від хвороб сечового міхура і нирок теж є цікавий рецепт. Хвостик гарбуза прокип'ятити 4-5 годин на малому вогні. Воду зцідити, а з хвостика витиснути всі вітаміни. І пити щодня – від двох до п'ятнадцяти крапель: першого дня – дві краплі зранку, три – в обід і чотири – увечері; наступного – по 5, 6, 7 крапель і т. д. Тільки тримати цей сік потрібно у холодному місці.

Таких «рецептів» Антоніна Дубравська мала силу-силенну. Однак я наводжу лише деякі, найбезпечніші. Адже кожна людина – індивідуальність. Отож, зазвичай вона все-таки давала конкретні поради щодо цілющого зілля, лише ретельно оглянувши хворого.

Суд над провидицею

«Знаєте, я сама пройшла всі муки пекла, – сумно розповідала Антоніна Іванівна. – Дитину поховала і першого свого чоловіка. Мешкаю в Чернігові, дві кімнатки маю. Зі мною живуть дочка, зять і троє онуків (сподіваюсь, чотирирічна Тоня колись матиме мої здібності). Тому так часто доводиться відмовляти людям, які приходять до мене додому – всіх просто ніде розмістити! Та й сили мої – не безмежні, потрібен відпочинок, щоб відновилася втрачена енергія. А в суботу й неділю взагалі не приймаю. Отож прошу мене вибачити: я – звичайна, проста жінка зі своїми радощами й турботами, котра готує сніданки, обіди та вечері, пере, прасує, бавить онуків… Все це – надзвичайно приємно, і я не можу відмовлятися від особистого життя. Хочеться любові! Ніколи ні на кого не тримала зла, хоч чого тільки в житті не траплялося. І в «дурці» мене перевіряли, і судити хотіли...».

Побачивши мою досить скептичну реакцію, проникливо поглянула в очі: «Просто я можу виходити вночі „на зірку” й „бачити” деякі майбутні події. От і помітила якусь сліпучу заграву. Коли не виходжу, а вона стоїть (це перед аварією на Чорнобильській АЕС). Тоді вирішила трохи „легалізуватись”. Пішла до М. на прийом. Говорю: „Лихо велике буде біля Чернігова!”. Він перший раз мене й слухати не став, а коли вдруге прийшла – галантно так вислухав, люб'язно обіцяв повідомити „куди слід”. Повідомив... Два дні в божевільні протримали! Потім все-таки вирішили, що я психічно здорова і... потягнули до суду. Але люди, Богу дякувати, заступилися. Особливо одна жінка так пристрасно говорила! Суддя не витримав: „Як ви така ворожка, то скажіть, що я три дні тому робив?”. «Ви поховали свою тещу, – відповідаю». Він аж зблід: «Звідки ви дізналися про похорони?» – «Побачила у ваших очах...». Так і відпустили... З того часу ніхто мене не чіпав. А фахівці зі Львова навіть запросили „сеанси” в їхньому місті провести. Довго вагалася, однак все-таки вирішила перевірити свої сили й поїхала. Потім шість тисяч у дитячий фонд перерахувала...».

«А про якусь майбутню подію Ви могли б зараз попередити?» – запитав. Відповіла (зважте, що ці прогнози Дубравської записані в 1989-му): «У 1991 році СРСР припинить своє існування, і Україна здобуде незалежність. Однак 1991-1993 роки для нашої держави будуть дуже тяжкими: така криза настане – людям по півроку зарплату не платитимуть! Зупиняться заводи й фабрики, розваляться колгоспи… Але, на відміну від Росії, Чечні, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Югославії, у нас в 90-х не проллється кров – Україна уникне війни. І це – найголовніше! Взагалі ж, наша держава «стала» на хорошу лінію, треба лише слідувати обраному курсу й жодну партію одноосібно не підпускати до влади, тобто брати приклад із розвинених європейських держав. І землю берегти, бо основна наша цінність – земля».

А ще Антоніна Іванівна говорила, що в Чернігові необхідно відкрити Іллінську церкву. Вона пов'язана із зіркою, яка вийде до самої Десни й відкриє своє світло для України (за легендою, підземні ходи від Іллінської церкви йдуть до Десни та всіх чернігівських храмів).



«У недалекому майбутньому відбудеться ніби „переродження Христа”, – продовжувала Дубравська, – і тоді нові таїни людям відкриються. Поки що ж у вухах багатьох співвітчизників одне-єдине гасло: „Вижити. За будь-яку ціну”. І тому злість буквально висить у повітрі. Ні, навіть найменша підлість заради власної благодаті – гріх, спокутувати який непросто. Хтось цього не розуміє, але нерозуміння – не виправдання. Ті, що не розуміють, підуть до пекла...».

Її судили за яснобачення й помилували – надто багатьом людям встигла допомогти ця проста, скромна, нелукава жінка, яка сама пройшла через страждання, хвороби та відчай. Адже Дар – не манна небесна і легкий хліб. Дар – шлях на Голгофу.

Антоніна Іванівна спокійно повідомила мені тоді, заздалегідь, дату своєї раптової смерті, ніби якусь звичайну, несуттєву новину. Я, відверто кажучи, не повірив; але вона, як завжди, не помилилася. То не було самогубство – Дубравська просто знала про власний фінал, тому поспішала жити. І хотіла залежати лише від своєї родини, а не примх якогось великого цабе.

Взагалі, можновладців провидиця не надто шанувала. Пояснювала, мов досвідчений фізіогноміст: «Якісь вони всі здрібнілі, неоковирні та лицемірні – лише про власну кишеню дбають. Одне слово – кар’єристи. Тому й очі у них не сяють, як у нормальних людей (бо в зіницях – не доброта та чуйність, а хрусткі купюри – долари!), і в душах – дрібних, цинічних, недорозвинених – вічна мерзлота. Крига, яку вже ніщо не здатне розтопити!».

Однак начальники, що посідали високі посади й на людях іронічно відгукувалися про відому провидицю, часто потайки просили допомоги у Дубравської. Але з нею можна лише «на рівних». Антоніна Іванівна не терпіла ні хамства, ні чиновницької пихи. Вчасно попереджала про небезпеку, цікаво розповідала про минуле (це – для атеїстів, аби на власні очі пересвідчилися, що справжні дива існують) і майбутнє (лише «побачені» дати смерті кожного зі своїх гостей принципово не розголошувала, та й взагалі намагалася, по змозі, бесідувати про хороше, щоб люди не впадали у відчай), давала слушні поради. Це був її хрест. «Пока на грудь и холодно, и душно не ляжет смерть, как женщина в пальто…».

А справжній Дар, як відомо, не зникає. У Антоніни Іванівни Дубравської було троє онуків…

Сергій Дзюба, «Чернігівщина» №16 (834) від 22 квітня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Дубравська, ясновидіння, цілителі, Дзюба, Чернігівщина

Добавить в: