• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Патріотичне варення та пряники дитинства березнянки Марії Шевченко


реклама

Патріотичне варення та пряники дитинства березнянки Марії Шевченко

Марія Шевченко з Березни – берегиня давнього козацького роду Пінчуків, колишня директорка навчально-реабілітаційного центру, голова березнянського громадського об’єднання «Фан-клуб скандинавська ходьба смт Березна», щира українка та оптимістка по життю. Вона поділилася з Сусіди.City, як їй вдається все поєднувати та чим ще займається на заслуженому відпочинку.


У руках Марії Шевченко сімейна реліквія – старовинна Біблія, якій не одне століття

Виховання працею і дисципліною

Марія з’явилася на світ у 1960 році у багатодітній родині Трохима та Ганни Пінчуків. Батько мав козацьке коріння. Материні пращури, Железняки, належали до маєтних громадян. Свій рід Марія Трохимівна згодом дослідила до сьомого коліна, маючи архівні задокументовані підтвердження, всі нащадки Пінчуків отримали сертифікати автентичності козацького роду.

Трохим і Ганна народили п’ятьох дітей – трьох доньок і двох синів. Батько був простим робітником, виконував багато різної роботи в Березні, яка на той час була містом. Коли працював кочегаром або охоронцем добу через дві, мав вільний час. І щоб прогодувати родину, підробляв столяром, разом з напарником будували в Березні та навколишніх селах хати. Загалом побудував їх понад 40. Марія Трохимівна вважає, що саме таким простим робітникам мають ставити пам’ятники, а не політичним діячам, які не мають стосунку до населених пунктів.


Марійка у дитинстві

– Батько був суворий, дітей виховував у дисципліні. Мама Ганна, яку сусіди називали Анютою, доглядала дітей та займалася чималим господарством – коро­ва, телята, свині, кури, город. А взимку виготовляла ікони, які продавала оптовику. Такий мала підробіток. Творчі здібності у чо­мусь проявляються і у мене, – розповідає пані Марія.

П’ятеро дітей – Галина, Михайло, Марія, Катерина та Сергій – змалку були привчені в усьому допомагати батькам. Завдяки злагодженості й працьовитості родина не бідувала, та й не розкошувала.

– Завжди було що поїсти і що вдягнути. Запам’яталися копчені свинячі окороки, які час від часу висіли у коморі, і ми дітьми бігали туди, щоб відрізати шматочок і поласувати. Зараз я не зустрічала такого копченого м’яса, як було тоді, – розповідає жінка.

Пиріжки з маком та букетик бузку

Навесні, влітку, восени були городні роботи. Садили, пололи, копали, заготовляли сіно, пасли корову. Доводилося інколи підміняти батька на його роботі. Взимку ж допомагали матері у підготовці матеріалів для ікон. Сідали за великий стіл у вітальні, робили зірочки для віночків, квіточки, окантовки.

Серед інших спогадів про маму – смачні пиріжки, які вона пекла зазвичай з маком. А останній подарунок доньці Марії, який, на жаль, не зберігся, – букетик бузку, що мама зробила власноруч із паперу. Мама померла рано, у 52 роки. На руках у Марії.

Це було великою трагедією для неї, як і для інших дітей

Брату Сергію на той час виповнилося 16 років. Батько одружився знову. І Сергій жив разом з Марією та її чоловіком. Та й надалі сестра допомагала йому.

У школі Марія надавала перевагу точним наукам, зокрема математиці. Любила й поважала вчительку математики Олену Петрівну Юшкову. Й досі вважає, що та була вчителем від Бога. Вимоглива, але справедлива. Ця людина й визначила подальший шлях Марії Пінчук. Закінчивши школу лише з однією четвіркою в атестаті (з російської мови), дівчина вступила до Чернігівського педінституту на математичний факультет.

Любити себе – не егоїзм

Недоліком у вихованні її та двох сестер пані Марія вважає те, що мати привчала дівчат до прийняття, терплячості, зручності, жертовності. Не мати власних бажань, підтримувати чоловіка, яким би він не був. Не розлучатися, навіть якщо він деспот, п’яниця чи гультяй. На той час це було нормою, так виховували жінок.

– Я не засуджую матір, так привчали її, так привчала вона своїх доньок. Тоді у родинах простих селян не було заведено, аби дівчата думали про свої бажання, вчилися бути щасливими, дбати про себе, любити і не вважати це егоїзмом. Зараз і то ще не все добре у цьому плані. Тож я вирішила взяти участь у акції «Жінки, знайте свої права», яку проводить Спілка жінок Чернігівщини, – розмірковує Марія Трохимівна.



Жінки не повинні дозволяти ні чоловіку, ні друзям, ні колегам, ні керівництву себе використовувати

Саме через таке виховання жінка терпіла першого чоловіка й тільки через десять років шлюбу наважилася на розлучення. А з другим чоловіком, Олександром Шевченком, уже майже 30 років живуть у мирі й злагоді, взаємоповазі й розумінні. Він її завжди підтримує, допомагає в усьому. Бо любить.

Тепер, коли обоє на пенсії і є час та можливість його проводити разом, все роблять спільно. І садок доглядають, і займаються буденними справами, і подорожують – побували в Єгипті, на Говерлу в Карпатах підіймалися.

Діти, яких треба любити

А було ж, що майже і не бачилися. Тоді віддавала Марія Трохимівна увесь свій час, сили і душу роботі. Не дав їй Бог народити своїх діток. Бо, мабуть, мав на неї свої плани, підготував їй іншу місію.

Працювала спочатку вихователем у Березнянській школі-інтернаті (згодом – навчальному реабілітаційному центрі). Тоді там було 250 вихованців. Віддавала нерозтрачену материнську любов і ласку чужим діткам, що цього потребували. Заочно отримала другу вищу освіту в Київському інституті імені Драгоманова за спеціальністю «дефектолог». З 1996 року після першої сесії, коли зрозуміла, що і корінні кияни, і студенти, молоді хлопці та дівчата, розмовляють українською, повернувшись додому, жодного слова не сказала російською.



І донині ставлення до рідної мови у неї особливе


Разом з колективом тоді їй вдалося зробити свій заклад найкращим в області. Непроста робота у непрості часи. Тут навчалися і сироти, і діти з особливими освітніми потребами, які вимагали багато уваги, сил і терпіння. Постійно не вистачало коштів на потреби інтернату. Ходила директорка по спонсорах, щоб зробити життя вихованців кращим, ситнішим, затишнішим. Хоча які б умови не були створені у таких закладах, вважає, що найкраще дитині в сім’ї. Та за всі роки її праці тільки двох вихованців інтернату взяли у родини.


На подвір'ї інтернату тільки починали висаджувати сад. Згодом тут будуть і доріжки, і троянди, і навіть фонтан

Розповідає про специфіку роботи в закладі. Окрім організаційних питань, займалися і житлом для випускників, і соціалізацією, і багатьма побутовими речами, які для нас є простими і зрозумілими майже з дитинства. Наприклад, навчали вихованців, як користуватися пічним опаленням, білити хату та багато іншого. І виходило у них і навчити, і вкласти душу, бо приїжджають колишні вихованці у гості до своїх наставників, провідують інтернат, який був для них домом, родиною.

У ноутбуці Марії Трохимівни безліч фотознімків вихованців на заняттях, педагогів та робітників центру. Це велика частина її життя. І завдяки фотографіям вона проводить мені екскурсію по приміщеннях, розповідає про те, скільки вдалося зробити, щоб діти жили у гарних умовах. Пишається чудовими педагогами, які так навчали дітей, що їм точно було і цікаво, і весело.

Життя на пенсії


Так переймаючись своєю роботою, за довгі роки все ж стомилася й вигоріла, як каже Марія Трохимівна, ущент. І вихід на пенсію у 2017 році сприйняла як дар. Але ж одразу почала шукати можливість фізичної активності. Натрапила на оголошення про набір групи зі скандинавської ходьби – і записалася. Спочатку було мало однодумців, люди соромилися, не розуміли, чому вони не сапають городи, як усі, а ходять з лижними палками. Відверто насміхалися.

Та згодом у їхній групі стали займатися десять жінок – креативних, веселих, позитивних. Жартують, сміються, бо сміх подовжує життя. Ходять за будь-якої погоди по чотири кілометри, спілкуються, приємно проводять час разом. Односельці звикли. Прихильників скандинавської ходьби побільшало. У Березні осіб сорок тепер займаються. Хто одноосібно, хто невеличкими групами. Хто вранці, хто ввечері – кому як зручно.

А ще пані Марія любить шити



Не проходила ніяких курсів, каже, що навчив шити постійний брак коштів, бажання мати пристойний вигляд. Тож і шила собі вбрання. А цієї зими почала виготовляти жіночі капелюшки.

– Позалишалися лоскути тканини. З них я і нашила близько 30 капелюшків. Вони одного фасону, але з різних тканин і підходять до того одягу, який у мене є. До них ще пошила маски і клатчі, – ділиться жінка. – А піджаки у мене – як у Ангели Меркель, одного фасону та різні за кольорами.

Смак дитинства

Як і у всіх нас, певні запахи чи смаки нагадують про дитинство. Серед інших ностальгічних спогадів про дитинство у пані Марії є й пов’язаний з пряниками, що колись випікали в селищі. Називали їх «баринями». Кожної неділі мама приносила з базару такі гостинці дітям.


Марія та Олександр Шевченки. До нашої зустрічі пані Марія випекла пряники з логотипом улюбленої газети


– Я запам’ятала той смак назав­жди. Таких пряників уже не печуть. Кажуть у селищі, що жінка, яка їх випікала, не залишила свого рецепту. Коли ще я працювала, вже тоді намагалася випікати пряники. Та ні в мене, ні в інших не виходило відтворити саме такі за смаком. Дивилася різні рецепти в інтернеті, аналізувала, випікала знову. І от нарешті мені це вдалося, – хвалиться пані Марія. – Пряники саме такі, як у дитинстві. Мені приємно дарувати їх своїм друзям та знайомим. Приємніше пригостити людину, поділитися, аніж самому їсти. Спекла їх і до свята 8 Березня, аби пригостити своїх колежанок по скандинавській ходьбі, дітей, що виступали на святковому концерті, та колектив.

Патріотичне варення

Ходять жінки й на всі культурні заходи, що організовують у громаді. Особливо Марії Шевченко до душі патріотичні. Такий у неї стан душі, що пишається належністю до українського роду. Захоплюється книгами березнянського письменника Івана Корбача, читала вірші Лесі Українки в онлайн-конкурсі, готувалася до святкування дня народження Ліни Костенко.

Із нетерпінням чекають із чоловіком на Великдень. Бо за традицією дружний численний рід Пінчуків – 30 найрідніших людей – збирається за одним столом у них вдома



Для дорогих гостей варить Марія Трохимівна на презент варення патріотичних кольорів – із жовтих слив та з синіх. Сміється, що не всі поділяють такий її стан душі, але як берегиня козацького роду відповідально виконує свою роль. І сподівається ще завершити вивчення родоводу. Наразі ж цьому завадив карантин.

А поки чекає на весняне тепло, коли заквітнуть перші квіти на подвір’ї. Активно проводить кожен свій день і спростовує думку, що життя пенсіонера не цікаве. А щодо стану душі й оптимізму ця жінка ще дасть фору молодим. Що вона й підтверджує по-дівочому дзвінким сміхом.

Поліна Назаренко, Сусіди.City

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Марія Шевченко, Березна, людські долі

Добавить в: