• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Раїса Грищенко: «Потрібно завжди вірити у власні сили»


реклама

Раїса Грищенко: «Потрібно завжди вірити у власні сили»

Зимовий ранок у лісі по-справжньому прекрасний. Тихо падає лапатий сніг, на переметених доріжках видніються поодинокі сліди диких тварин, а повітрям, таким чистим і морозним водночас, неможливо надихатися.

Така мальовнича місцина знаходиться в маленькій Іванівці на одному із провулків, які в народі ще здавна називали «рощею». Старожили села пам’ятають, як місцина ця була густо засіяна дубами, відтоді у народі і почали називати ту частинку села «дубовою рощею». Зараз тих дубів лишилися одиниці, натомість все густо заросло соснами, березами та в’язами, проте сама назва збереглася і досі, щоправда, дубовою її вже не називають.

І саме там, у самісінькому серці рощі, виднілася самотня хатина, в якій оселилася Раїса Грищенко.



У Іванівці вона народилася, закінчила початкову школу, продовжуючи здобувати освіту у сусідніх Софіївській та Тур’янській школах.

А ось мріяла зовсім не про жіночу професію – хотіла стати токарем. Та як не вмовляли тоді батьки дівчину обрати щось більш жіноче і вступити на медичний факультет, Раїса своїй мрії не зрадила, адже ніде більше не уявляла себе. Ось так вона і опинилася у Чернігівському училищі, де почала здобувати фах токаря. Була у групі єдиною дівчиною.

Після закінчення навчання сім років працювала за освітою на капроновому заводі. На вихідні та свята поверталася до рідної Іванівки, навідувалася до батьків, допомагала їм по господарству. Саме у селі вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Віктором. То було кохання з першого погляду і на все життя.

– У той час залицялося до мене чимало хлопців, та всі були якісь не такі, - згадує Раїса Іванівна. – То невиховані, то занадто балакучі, то брехливі. А от Віктор мені сподобався відразу. Не зупинило і те, що повернувся він до Іванівки після розлучення із першою дружиною, з якою жив у Росії, мав уже сина. Та щойно поглянув мені в очі, я зрозуміла – він той, хто мені потрібен. Ось так у 25 років я вийшла заміж. Віктор, до речі, був на десять років старший.

У Чернігів молоде подружжя вже не повернулося. Чоловік працював трактористом, Раїса ж шукала підробітку та хапалася за будь-яку роботу. Була і кухарем, і у бригаду ходила, і корів доїла. Трудилася у колгоспі до тих пір, поки він не розвалився.

А працювати було заради кого, адже незабаром у родині з’явився первісток Павло, а кількома роками далі і другий син Дмитро.

Раїса Іванівна згадує, як важко тоді було ставити на ноги дітей, як доводилося тяжко працювати, доїти по 25 корів, а потім поспішати господарювати вдома, адже тримало подружжя чимале господарство, обробляло великий город.

– Віктор мав золоті руки, - каже Раїса Грищенко. – Сам і підлогу у будинку робив, і стелю латав, зробив грубку. Ми завжди все робили разом, і на городі сапали, і в ліс по дрова ходили. Він всьому мене навчав. Тепер я навіть рубати дрова сама вмію.

Коли чоловікові виповнилося 60 років – його не стало. Онкологія.

– Той час я завжди згадую дуже тяжко. Після смерті Віктора я мало не збожеволіла, адже не уявляла свого життя без нього. Діти повиростали та роз’їхалися будувати власні гніздечка та родини, а я лишилася тут, зовсім сама… Снився Віктор мені щодня і завжди повторював, щоб я не журилася та знала, що він завжди залишиться разом зі мною, що охоронятиме мене. І згодом стало легше. Я вирішила ходити до церкви і це також мені дуже допомогло. Хоч з часом рана трохи загоїлася, та кровоточить вона і досі.

Такий сильний стрес негативно позначився на здоров’ї Раїси Іванівни і почала вона хворіти. Та духом ніколи не падала.

Минулої зими жінка сильно впала та пошкодила ногу. Пережила дві операції, та доки збирали кошти для заміни суглоба, нога вже почала зростатися. Чергову операцію Раїса Іванівна вирішила вже не робити.

Натомість сама почала щодня виконувати гімнастику, розтяжку, а головне – вона вірила та була впевнена, що зможе ходити і без втручання хірургів. Ось так, маленькими зрушеннями та кроками жінка таки стала на ноги. Навесні самотужки посадила картоплю, грядки та засіяла клумби улюбленими квітами.

– Я багато читала, дивилася телепередачі про подібні історії, дослухалася порад спеціалістів та всім серцем вірила, що стану на ноги. Адже легше за все сісти на ліжко, жаліти себе та думати, що якимось дивом все обійдеться і вже куди складніше взяти себе в руки та попри біль та складнощі досягти поставленої мети. Я не зневірилася, і раджу всім так вчинити.

Уже планую, які квіти сіятиму навесні на городі, які у дворику, а які навпроти будинку та довкола нього. Квіти – моя розрада та любов. Я можу годинами милуватися ними та доглядати їх, навіть не відчуваючи втоми.

Оброблятиму і город. Обов’язково посаджу картоплю та овочі, а ще хочу посіяти соняшник, гречку та просо. Це для пташок, яких я підгодовую взимку щодня, - усміхається Раїса Іванівна. – Зараз господарства я не тримаю, тому і доглядаю за пташками. Живу ж бо у лісі (до найближчої і єдиної сусідки – майже пів кілометра), от їх тут і повно. Напередодні хрещенських морозів до годівнички прилетіли снігурі – я і здогадалася, що насуваються холоди, адже ці птахи лише перед ними прилітають.



Казковий краєвид із вікна будинку Раїси Іванівни заворожує.

Окрім розведення квітів, ще одним захопленням жінки стали плодові дерева. У її невеличкому дворику розростаються абрикоси, сливи, порічки, виноград, яблуні та груші. А біля самісінької криниці розрісся великий кущ калини, який своїм цвітом та ароматом завжди звеселяє душу жінки.

Перед віконечком я помітила вже зовсім сухе деревце. – То, – каже Раїса Іванівна, – грушка, яку ще мій Віктор посадив. Не так давно вона засохла, а викорчувати деревце рука не підіймається. Бо це спогад.

До речі, вдруге жінка заміж так і не вийшла. Не схотіла бути з кимось, окрім коханого Віктора, і ніколи не жалкувала про це.

На запитання: «Чи не страшно жити самій посеред лісу?» Раїса Грищенко відповідає не задумуючись: «Зовсім не страшно. Боятися тут нікого. Та і звикла уже стільки років жити тут. Часто просто із вікна бачу і зайців, і лисиць, а було –дві кізочки приходили. Та і я не сама зовсім. Віктор лишився назавжди в моєму серці. Я вірю, що він став моїм янголом-охоронцем і нікому не дасть мене скривдити».

Джерело: сновська газета "Промінь", Тетяна Литвин, фото автора

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Грищенко

Добавить в: