• Брухт ДальнобойСервис


реклама

Його покликання – людяність

«Прибіжить, як котичок, тихесенько, що я й не чую. І хлібця мені принесе, і маслечка. Ще й до копійки все відзвітує, – відгукується про Володимира Шешеню з Махнівки сусідська бабуся. – До всіх немічних поспішає, і газети по вулиці рознесе, й за світло заплатить». І як підтвердження цих слів уже й Володя тут як тут: «Що вам, Стратонівно, принести?».



Живе 35-річний Володимир удвох із матір’ю, Наталією Федорівною.

– Я народилася аж у Воркуті, – розповідає вона. – Діда в 1936-му році Сталін туди загнав, і, коли закінчилася війна, там і залишився. А в голодовку сорок сьомого приїхав і забрав дочку (мою матір) до себе у Воркуту, щоб не померла з голоду. Бо коли його засудили, то
вдома дружина з п’ятьма дітьми залишилася. Мати моя була наймолодша. Там вона вийшла заміж за білоруса, народилася я, а тоді з ним виїхали в Білорусію. Там з’явилася на світ моя сестра. А баба з Петрівки (Махнівки. – Ред.) давай матір лякати: «А як знову буде війна і знову Білорусію спалять?».

Так ми 1958-го року переїхали й перевезли цю хату в Махнівку. Мені було тоді шість років, – згадує жінка. Тут Наталія у дванадцять років уже допомагала матері доїти колгоспних Лисок, і відтоді так і залишилася працювати дояркою аж на тридцять років, до самої пенсії.

Нелегко довелося жінці в житті. З покійним чоловіком вони розійшлися, коли Володя ще тільки до школи пішов. Хлопчик страждав на епілепсію, тож закінчив у Махнівці тільки чотири класи.

– Потім відвезла сина в інтернат у Стару Басань, що на Бобровиччині, – каже жінка. – Там він був під наглядом лікарів, самого його не можна покидати. Адже звідки знати, коли почнеться напад? І зараз на ліках постійно. Потім жив у лікарні в Левоньках, на Чернігівщині.

Там, як розповідає сам Володимир, було своє підсобне господарство, пилорама, теплиці, де він навчився і дошки стругати, і твердопаливні котли встановлювати, і розсаду вирощувати. Повернувся додому після того, як мати вже вийшла на пенсію.

Люблять односельці Володимира за його добре серце, чуйність, готовність прийти на допомогу. То дров чи води старенькій сусідці внесе, то мопед чи бензопилу односельцю полагодить, що працюватиме, як годинник, то водяну станцію комусь відремонтує, то батюшці біля церкви паркан допомагає лагодити…

– Син що гляне, те й зробить, у всьому розбирається, – каже мати.

– Від гвіздка до електромотора. До нас виїжджають торгувати із магазина господарчих товарів з Борзни. То хлопці з ним радяться: «Оцей підшипник до цього велосипеда? Ця «п’ятигранка» сюди підійде? А оцей кран сюди поставити?».

У вітряну погоду Володимир організовує пару односельців, бере «ножовку», і йде вздовж електроліній – перевіряє, де яка гілляка торкається дроту. Відмикає трансформатор, замикає його і обпилює дерева. Бо поки електрики до них доїдуть… Такі перебої з електрикою доводиться ліквідовувати доволі часто. І робить Володя це безкорисливо, за добре слово.

– Як казав наш батюшка: «Гроші – це зло». Хтось шоколадку дасть, хтось – яблук, інший «спасибі» скаже. А я дякую своєму діду Кузьмичу, Царство йому Небесне, який свого часу працював бригадиром столярної бригади, який залишив мені всі свої інструменти. Він був найкращим столяром на весь наш куток – Дзибалівку.

І ось знову Володимир поспішає в дорогу. Скоро повинна приїхати машина з поштою, яку треба роздати бабусям: хай читають. Сподіваємося, що й нашу «районку» тут чекають із нетерпінням, а за її доставку ми спокійні.

Джерело: Газета "Вісті Борзнянщини" №6 (9928) від 06.02.2021, Людмила Шульжик

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Шешеня

Добавить в: