• Брухт ДальнобойСервис


Надя плюс Сергій

14 лютого, на День святого Валентина, 33-річний Сергій Олексій з Прохорів, що на Борзнянщині, подарував коханій 33-річній Надії Пономаренко вітальну листівку. Більше сюрпризів не було. Жінка заздалегідь попередила, аби чоловік не витрачав гроші з сімейного бюджету. Бо з фінансами у них сутужно. 3 усіх чоловіків, з якими раніше жила Надя, Сергій перший, хто дарував їй квіти і, хоч зрідка, балує дрібничками.



«Кінь з возом поніс маму»

Разом пара вже другий рік. У кожного свій нещасливий досвід сімейного життя. їх наче Бог послав одне одному, аби позбавити згубної звички випивати і змінити долі на краще.

— У мене була велика щаслива сім’я: мама, батько, я, дві сестри і два брати. Жили ми у селі Хороше Озеро Борзнянського району. Родина мала чимале господарство: чотири корови, кобилу, коня. Були свині, птиця, — поринає у спогади Надія Пономаренко. — Та все закінчилося, коли мені було сім років. Кінь з возом поніс маму, вона забилася і загинула. У нас з’явилася мачуха. Вони випивали і за три роки збули все хазяйство. Я опинилася в Борзні в інтернаті.

Всяко жилося у той час. Та ми повиростали. Сестра Катя нині живе у Острі, має дитинку. Аня — у Борзні, у неї двоє дітей. Сашко хату купив у Кинашівці, має хорошу родину. Коля проживає у Хорошому Озері, випиває. Раніше він з батьком жив, забирав у нього пенсію, бив. Тато з ним теж випивав. Та зараз вже не п’є, бо ніхто йому не наливає. Я батька до себе забрала, він сліпий. А до того жив у Комарівці, у територіальному центрі.

Вчитися після школи не пішла. Потрібно було на життя заробляти. Отож, влаштувалася на Борзнянську фабрику печива. Проробила вісім місяців і мене звільнили за прогули.

Сашко

— Навіщо ж прогулювала?

— Сестра попросила посидіти з дитиною, я і сиділа. Так і розсварилися з сестрою. Роботи не було.

Познайомилася з 43-річним Сашком Євдокименком зі станції Крути. Він один, я одна.

Тоді мені, недосвідченій, здавалося, він старший, любитиме мене, захищатиме. Ми будемо щасливими.

На початку так і було. Він працював, а ще плів взимку корзини. Ми разом ходили різати лозу. Та він випивав, і я з ним.

— А де горілки занадто, там сварки, бійки.

— І в нас без того не обійшлося. Ми прожили недовго і розійшлися.

Куди подітися? Поїхала до батька у село. Мачуха шматком хліба дорікала: «Ти картоплю не шарувала, на городі не працювала». Я намагалася з нею налагодити стосунки. Не склалося. І я знову повернулася до Сашка. Та пробула там недовго. Чоловік мене одтовк. І я пішла в нікуди.

Микола

В одній компанії у Печах познайомилася з Миколою Андрієнком з Прохорів. Він 1962 року народження. Дітей не мав. Перша дружина повісилася. Друга втекла від нього з дітьми. Він пас у селі худобу з ранньої весни і до пізньої осені. Своє хазяйство було.

Випивав, правда, але ж не зовсім кончений був. І я знову подумала, а раптом... Скільки тих мужиків по селах, що не випивають?

Одиниці. Зійшлися. Не розписувалися. Взялася я хазяйнувати. Наче все і нічого. Народилася у нас Наташа (нині вона вже першокласниця). Чоловік радів, записав дитину на себе. Та щастя тривало недовго. Він випивав та я потроху, сварки.

— Навіщо ж ви народили другу дитину від нього?

— Так вийшло. Аборт робити не наважилася. Та нині про це аніскілечки не жалкую. Діти — це найдорожче, що у мене є. Микола другу доньку не визнав. Верещав, що я її нагуляла. А потім приїхав у пологовий будинок, вчинив скандал. Що там вже, зареєструвала доньку на своє прізвище. Звісно, по батькові записала Миколаївна. Бо Іринка ж — копія Миколи. Хоча він до цих пір її не визнає. Молодшій донечці вже три роки, ходить до садочка.

Після народження другої дочки ще більший немир у нас пішов. Звісно, і горілка добавляла. Закололи порося, він сало й м’ясо з дому повиносив. Бив мене. Якось відром голову розбив. Я ремонт невеличкий зробила в хаті: побілила, шпалери поклеїла, пофарбувала. Та доходило до страшного. Микола ж і в хаті підпалював на п’яну голову. Була загроза життю дітей.

Малих зі мною соціальні служби забрали до районної лікарні, а звідти я поїхала на Коропщину, у центр до віруючих. Там добре було. Та все життя ж не будеш по добрих людях ходити. Думала, що Микола зрозуміє цінність родини. Та вкотре помилилася. Корову тільну і кіз він здав м’ясникам. Курей, качок розпродував. Я тільки у село приїхала, а мене вже люди питають, почім я птицю продаю. А я ж її і не думала продавати. Бо в селі не можна без хазяйства. Тільки лежні так живуть. Лишилося п’ятеро качок і трохи курей, куплених на мої гроші. Чоловік покинув підробітки. Жилося важко.

— Ви обоє випивали?

— Так.

Нарешті він?

— Надіє, а як з Сергієм вас доля звела?

— Знала наочно через його дружину Оксану. Я до неї часто приходила грошей позичити, щоб памперси та каші дітям купити. Оксані нині 28 років. У них з Сергієм троє спільних дітей. Насті — 12, Богдані — 11, Колі — 7 років. У них своє життя, у нас своє. Вони сварилися, мирилися. Оксана забирала дітей, їхала до рідні. Згодом поверталася. Потім знову сварилися і мирилися.


— Кажуть, що Сергій, як напивався, ставав непередбачуваний. Діставалося і речам, і дружині.

— Я ніколи не бачила, щоб він на Оксану руку піднімав. Навпаки, вона його ножем вдарила у груди. Він дивом лишився живий. Все їй простив і в суд не подавав. Знаю з того, що він розповідав. Якось прийшов додому, а Оксана лузає насіння і плюхає на підлогу. В хаті не прибрано. Ну, якщо бардак, то Сергій став з шаф, полиць діставати речі і розкидати по хаті. Що між ними стало останньою краплею, не знаю. Оксана забрала дітей і поїхала жити до родичів на станцію Крути. Там вона нині працює прибиральницею на станції. Подала на розлучення. Дітей Сергію не показує. Він не раз їздив, щоб з ними побачитися. Дуже сумує за малими.

Сергій вже пів року жив сам, не випивав. А у нас з Миколою життя не було. І знову постало питання, куди дітися з дітьми. Батьківська хата не придатна для проживання. Брат її занедбав і все закіптюжив. Він же в хаті речі мачухи палив. І я попросилася пожити з доньками у Сергія.

— Як квартирантка?


— Ага. Я з дітьми спала окремо. Він окремо.

Більше місяця минуло, перш ніж у нас з'явилися близькі стосунки. Він не п'є, і я тримаюся. Батька забрала до себе. На Новий рік з татом випили по келиху шампанського і все. Виявляється і без спиртного можна жити. Сергій любить моїх дітей. Вони на нього кажуть «папка».

— А їх рідний батько?

— Мені нічого від нього не треба. Та і нічого з нього взяти. Тому і не подавала на аліменти. Якось попросила допомоги дітям. Прийшов, приніс старшій жменю цукерок і три йогурти. А меншій — нічого. Ідуть діти селом, він їх наче не помічає. Бог йому суддя. Аби у нас все з Серьожею ладилося.

Збирають на хату

— Хто в сім’ї головний?

— Ми з будь-якого приводу радимося. Звісно, як і у кожній родині, не без суперечок. Стараємося, щоб був мир. Я завжди кажу чоловіку про свої плани, він мені про свої. Наприклад, говорю: «Ось отримаємо гроші, купимо мішок цукру». Сім’я ж немаленька. Нас п’ятеро. І на чай, і на консервацію, і на страви треба. Він же дорожчає.

— З вами ж батько живе, у нього пенсія.

— Сестра з Борзни була його забрала. Туди його пенсія йшла і гроші за пай. Тепер батько обрав мене, так я для неї ворог. Батько не бачить, слухає радіо і живе минулим. Іноді каже, що даремно трачу гроші. Мовляв, оселедець коштує 15 гривень, а хлібина — 12. Думає, все так і лишилося з того часу, як він був зрячий. Хліб вже по 20, про рибу — мовчу. Зайдеш до магазину, того-сього набрав, дітям якихось смаколиків — і 300 гривень немає. А я ж тричі на день їсти готую, щоб свіженьке, смачненьке було.

Звісно, економити треба кожну копійку, щоб свою хату купити. Ця, в якій ми живемо, записана на Оксану, колишню дружину. І їх діти тут приписані. Колись соцслужби допомогли купити Оксані цю хату. Ремонту я в ній не роблю. Звісно, все повимивала, побілила всередині, а ззовні вона обшарпана. В Прохорах газу немає. Найдешевші хати — від 60 до 100 тисяч гривень.

Потрібно збирати на свою. Чоловік пас худобу і заробив теличку. Ростимо її, буде у нас своя корівка. Маємо семеро в’єтнамських поросяток. Свинку заколем. Є 60 соток городу.

— Розписатися, народити спільну дитину плануєте?

— Поки що про це мова не йде. Ще нікого штамп у паспорті не утримав з тих, хто хотів піти. Дітей наплодити — не багато розуму потрібно. Я думаю про те, як виростити їх, дати освіту, щоб вони виїхали з села, отримали хорошу спеціальність і знайшли високооплачувану роботу.

— Може, хтось наворожив вам зустріч з Сергієм?

— Було. Поїхала я скуплятися до Ніжина. На базарі до мене жінка причепилася, щоб купила верби (до Вербної неділі). Я не хотіла, вона вмовляла. Сказала: «Буде у тебе хороший чоловік. Грошей немає, так все то наживне».

Доки розмовляли, Сергій заходив. Коли почув про те, що напророкували, промовив: «І мені баба добру жінку нагадала».

— Сергію, ви перший чоловік, який за 33 роки життя Наді подарував їй квіти?

— Як звідки їду, завжди привожу. Вона ж старається.

Хотілося почути його історію, секрет, як побороти «зеленого змія». Та чоловік замахав руками і вискочив на двір: «Мені треба працювати».

Надія нині — працівник з благоустрою Комарівської ОТГ.

— Вже більше пів року працює у нас. Не можу натішитися, хоч би не зурочити, — стукає по столу 57-річна Любов Демченко, староста Прохорів. Працює на пів ставки від мінімалки.

Коли ми її приймали, я казала: «Це чоловіча робота. Дерева треба випилювати, а як же вона впорається». Сергій упросився: «Я їй буду допомагати». І допомагає. Все разом, все ладом. Та Надя і сама з бензопилою непогано справляється. Їй же треба офіційно працювати, щоб отримувати виплати на дітей.

Оксану, колишню дружину Сергія, п’яною я не бачила. Та у хаті у неї не було ладу і такої чистоти, як у Наді. Шкода, що Сергій не має змоги бачитися з дітьми. Думаю, Оксані треба бути мудрішою. Дозволяти спілкуватися і з батьком, і з бабусею. Матір Сергія виростила своїх чотирьох дітей. Донька працює в банку. Один з синів був в АТО, другий теж при ділі. У Сергія поки що життя так складається. Вона любить онуків. Вишиванки їм купувала, гостинці. Хочеться, щоб через проблеми дорослих не страждали діти.

Я вірю, якщо Сергій і Надя триматимуть себе в руках, все у них буде добре. Доньки Наді, нарешті, почуваються щасливими. Старша хвалилася, що тато їй кіски заплітає.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №7 (1814), 18 лютого 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Борзнянщина, Надія Пономаренко, людські долі, «Вісник Ч», Валентина Остерська

Добавить в: