• Брухт ДальнобойСервис


Завжди вірте у свою мрію!

Дитинство уродженки Сосниччини Любові Якимичевої було важким, вона пройшла через багато страждань і знущань. В своїй сім’ї, на Одещині, вона теж не зазнала жіночого щастя. Коли розійшлась з чоловіком, залишила свекрушину квартиру, в якій проживали, зібрала речі, забрала дітей і пішла. П’ять років винаймала житло. Дітям завжди казала, що все буде добре. І завжди вірила у свою мрію. 



УКРАДЕНЕ ДИТИНСТВО

В сім`ї Єфросінії та Івана Якимичевих у далекому 1979 році народилась дівчинка, яку назвали Любою. Єфросинія була родом з Загребелля. Дівчиною поїхала на Донбас, працювала там продавцем. І зустріла Івана, який був родом з Росії. Зустрічалися та й одружилися. Ще коли жили там, у них народилася Олена. Потім повернулися на Сосниччину і стали жити тут. Люба була третьою дівчинкою, адже підростали старші Олена і Ліля. Пізніше з’явився ще наймолодший Льоня. Дати раду чотирьом дітям було непросто. Та не просто було і самим дітям теж. Своє дитинство Люба пам’ятає дуже добре – важко забути те, як жили. Тато «дав життя».

Часто приходив додому п’яним і це було справжнє жахіття. Вчиняв лайки, підіймав руки на маму. Діти заступались за свою неньку, коли її бив, та він їх розкидав в різні боки, як цуценят. Часто ганяв з будинку на вулицю. Було, що ночували в соломі, у сусідів. Жили на Новоселлі, мама працювала дояркою на фермі. Якось зимою тато прийшов додому напідпитку, розсердився, що мами нема дома, викинув Любу на вулицю босою і наказав шукати маму.
Дівчина бігла на ферму по снігу в одних шкарпетках. Було й таке, що сиділи голодні, коли вигонив на вулицю. Було всього. Жили – не шикували. З таким татом діти не мали того дитинства, яке повинно було бути. І разом з тим не мали і достатку. Якось Любі вперше купили нову куртку, то вона з такою радістю бігла до школи, щоб нарешті показати всім, що і в неї є щось нове. З 9 років з однією із сестер ходили на ферму до мами і допомагала доїти корів. Зараз пригадує все і навіть самій важко повірити, як тоді, такій малій дитині, яка була менша корови, доручали таку серйозну справу. А вже в 10 років їздила разом з мамою на Красну Гору, де був літній табір для корівок. Пам’ятає, як завідувач ферми Артюх, доручав мамі видоїти корів за доярку, яка не вийшла на роботу. Мама сідала за одну корівку, а Люба за іншу і своїми дитячими руками справлялась не гірше від матусі. В школі діти чули, як від неї пахло фермою і сміялися. Та дівчина на це не зважала. «Ну й що,
зате я мамі допомагаю», – в душі гордилася сама собою.

ДОБРОТА ВІД МАМИ

Діти маму дуже любили. Незважаючи на все те лихо, яке отримувала від чоловіка, мама ніколи не виявляла гніву на дітей, ніколи їх не била, хоча, признається Люба, що іноді було за що. Сама дівчина тоді вважала, що мама її любить найбільше. Вона завжди казала: «Доню моя, я люблю тебе найбільше з усіх!». А тоді іншим разом казала це і решті. І кожен з дітей думав, що він у мами найкращий.
Вона не дала їм того, що мали інші діти, але сповна компенсувала це любов’ю до них. Вона часто садила її до себе на руки, обіймала, гладила по голові і казала: «Пташинко моя золотенька!». І ще називала її Любенятко. Була ніжна, лагідна і теплі слова діти чули від неї постійно. Завжди всім казала, що її діти найкращі і вона любить їх найбільше в світі. Вчила бути добрими. Ми багато разів їй говорили, щоб кидала тата і не жила з ним. Та вона відповідала, що треба все прощати, тоді серце чисте і легше жити, коли в ньому нема зла. Цукерок в дитинстві хотілося, адже їли їх рідко. Кожного дня Люба бігала до поштової скриньки і зазирала туди в надії, що там лежить сповіщення про посилку. На Донбасі жила тітка Міля (Меланія Іванівна – рідна сестра мами).
Вона іноді присилала солодощі для дітей. Як всі чекали тієї миті, коли прийде посилка, і тоді вже нарешті могли поласувати цукерками. Правда, на довго їх не вистачало, адже пташечок золотеньких було аж
чотири. Тата дуже боялися – за життя нічого доброго від нього не бачили. Та коли він помер у 63 роки, Люба вже була заміжня і жила на Одещині. Та їхала додому, щоб провести його в останню путь і всю дорогу плакала, як божевільна. Згодом однієї ночі їй наснився сон, що тато горить у полум’ї і кричить їй: «Прости мене, доню, за все. Благаю – прости!». Вона закричала: «Прощаю!». В цей час чоловік прокинувся, бо почув, як дружина кричить уві сні. Спитав, що сталося? Розповіла про сон. Та з тієї ночі чомусь так легко стало на душі. Мама навчила прощати і завжди казала, що не треба в собі носити зла, тому що самому ж буде від нього погано. А ось мама після того, як відійшла у вічність, жодного разу не приснилась.

– Всі батьки роблять добре і погане, але ми, як діти, повинні самі вибирати, що нам взяти від них. Моя мама була дуже добра, тому взяли від неї тільки хороше, – каже Люба.



Довгоочікувана зустріч з мамою


НІКОЛИ НЕ ПІЗНО СКАЗАТИ «ДЯКУЮ»

Вона виросла і стала вродливою дівчиною. Якось пішла до подруги в сусіднє село Масалаївка на храм і там зустріла свою долю. Він приїхав до знайомої з Одещини. Закохався з першого погляду і вже красуню від себе не відпустив. Запропонував одружитися, та запросив до себе в рідне місто Роздільне.
Поїхала. Народила Вадима, а через два роки з’явився і Микола. І оті мамині слова: «Ось будуть в тебе діти, тоді ти все зрозумієш!» - чомусь завжди були в голові. І так хотіла їй сказати, дивлячись в очі: «Мамо, ти дуже давно це сказала, та я зрозуміла, що таке бути мамою!»

У Єфросинії Іванівни було 70-річчя. Люба з чоловіком, не сказавши, що приїдуть, сіли в машину і приїхали на ювілей до неньки. Всю дорогу, їхавши в автомобілі, думки були тільки про одне: обійму маму, поцілую і скажу, як я її люблю і пам’ятаю її слова. Скажу, що вона найкраща мама у світі, бо дала нам свою любов. Вже давно хотіла це сказати їй в обличчя. І все боялася – тільки б встигнути. Встигла. Зустріч була на емоціях – плакала мама, коли донька їй це казала. Плакала Люба, адже довго виношувала ці слова в собі. Просила пробачення у мами, коли змушувала її хвилюватися і не слухала.

– Не тільки батьки винні, а і ми, діти, винні перед ними, – каже жінка. – Тому встигніть просити пробачення в них за життя, не соромтеся, а заодно і батьки теж просіть пробачення у дітей. Адже, ми приклад для них і діти повинні знати, що це важливо.

Навіть будучи вже дорослою, Люба знайшла виправдання тату – він ріс без батька і без матері й не міг знати що таке любов до дитини. Люба вважає, що всі злі люди – це ті, які не отримали любові за життя і не знають, яка вона. Тому не треба на них сердитися, а навпаки – полюбіть їх, нехай вони знають, що це таке, і їх життя стане добрішим. Вже зараз, маючи своїх дітей, вона часто говорить до них: «Простіть мені, може я перед вами в чомусь винна". Завжди їм каже: «Ти моє щастя».

– Сподіваюсь, що коли вони будуть вже зовсім дорослими, то мамину любов будуть пам’ятати завжди. Наша мама не дала нам достатку, адже життя було важким, але все компенсувала своєю любов’ю до нас. І це те, що залишилось в пам’яті на все життя.

Хочу донести це на своєму прикладі до всіх батьків, що не квартири, машини, одяг, а саме мамине тепло залишає у серці дітей слід. У Єфросинії Іванівни був красивий голос, який успадкувала Люба і Ліля. Коли вона була малою, мама брала її в гості з собою. Починали там співати. Чомусь тоді вона соромилась, як мама співає і просила її не співати. А вже коли вилетіла з батьківського гнізда і телефонувала до неньки, то просила: поспівай мені! Мама співала, а Люба не могла наслухатися.

МРІЇ ПОЧИНАЮТЬСЯ З ПАПЕРУ

Ще змалечку Люба була мрійницею і фантазеркою. Мріяла, що вона буде подорожувати по світу і її уява малювала в голові всього ого-го! Вийшла заміж. Та глибоко вірила, що її мріям бути. Завела щоденника і стала записувати всі спогади дитинства і всі тодішні мрії, яких ніколи не забувала. Та з роками їх ще трохи додалося. Одного разу чоловік взяв той щоденник і прочитав. Він висміяв її і сказав, щоб спустилась на землю. А вона відповіла: «Ні, це ти підіймайся на верх». Він засміявся з сарказмом і сказав, що тому, що вона там написала, ніколи не збутися.
Через 13 років шлюбу вони розійшлися.
Наступила воля її мріям і їх в щоденнику тільки добавилось. Жили зі свекрухою.

Чоловік зібрав свої речі і пішов на квартиру. Свекруха спочатку не наважилася вигнати невістку з онуками на вулицю. Та з часом свекруха змінилася. Люба чітко все розуміла. Сказала: «Якщо я створюю проблеми, то можу піти». На що та відповіла: «Щоб не було проблем, то йди». Вона зібрала речі, забрала дітей і пішла. П’ять років винаймала житло. Дітям завжди казала, що все буде добре. В її щоденнику знову з’явився новий запис про мрію.

Якось почула, що одні знайомі продають квартиру. До зарплати в кишені залишалось всього 20 гривень, а на квартиру і поготів коштів не було. Та вона поїхала все-рівно її дивитись. Чомусь вірила, що обов’язково купить житло.
Вона твердо вирішила, що зробить все, щоб вона сама і її діти ні в чому не знали потреби і була впевнена, що так і буде. Працювала в Роздільному. А коли діти підросли, вирішила поїхати за кордон.

Найняла для них доглядальницю і поїхала в Іспанію, де пробула 4 місяці. Згодом поїхала до Німеччини в Дюссельдорф. Стала працювати нянею в одній заможній сім’ї. Господарі добрі і цінують її. Вже за рік вона повернулася до України і купила омріяну квартиру. Зараз вона вдячна своїй свекрусі, що та виставила її за двері. Інакше вона б не поїхала за кордон, щоб заробити на квартиру. Разом з тим здійснилася ще одна мрія. Коли через рік повернулася до України, свекруха пішла в небуття. Купила квіти і пішла до неї на могилу, щоб подякувати за все і попросити пробачення, якщо в чомусь винна перед нею.

Була також мрія подорожувати по світу. І вона здійснилась. Куди б не їхала сім’я, в якій вона працює, її завжди брали з собою. Уже побувала в Італії, Нідерландах, Швейцарії, Греції, Єгипті, Австрії, Арабських Еміратах, в багатьох країнах була два рази. Тиждень тому повернулась в Україну із Дубаю, де була на відпочинку. Та вже знову поїхала до Німеччини, а звідти через декілька днів попрямує до Швейцарії. В її щоденнику з’явився ще один пунктик – це Мальдіви. Вірить, що обов’язково там побуде.

Якось покоївку, яка працює з нею, Люба назвала «пташино моя золота». А та спитала: «Де ти таке почула?». Адже жодного разу не чула, щоб на людину так казали. «Так мене завжди називала моя мама», – відповіла. І покоївка розплакалася, адже за 60 років життя її мама не сказала на неї подібного жодного разу. Присутність мами Люба відчуває постійно. Згадує її тепло і впевнена, що вона бачить її з неба і радіє за неї. Де б не була, чи то Емірати, чи то Швейцарія, завжди у вільний час співає мамині улюблені пісні «Светит незнакомая звезла» и «Я не могу иначе». Вірить, що мама підспівує їй з неба.

У її добрих друзів була старенька бабуся. Вона казала: «Не помру, поки не народиться внук». І в той день, коли він зранку народився, ввечері вона померла. Жінка впевнена, що те, що ми плануємо, обов’язково має збутися. Якщо ви вже у віці, плануйте одружити внуків, діждатися правнуків. Все йде від нас самих – ми програмуємо себе і сміливо пишіть свої мрії на папері і перечитуйте їх вголос – це працює. В свій час чоловік сміявся з них, а
згодом попросив вибачення за те, що тоді висміював її мрії. Не спускайтесь вниз, а підіймайтеся на верх – саме там здійснюються бажання. Вона вдячна мамі за теплі слова і за те головне, чого не купити ні за які гроші – це любов до дітей. Тато нічого доброго не казав за життя, тому і згадати нічого. Говоріть до дітей добре, обіймайте їх, гладьте, тримайте за руку – це важливо. І вас будуть з добром згадувати все життя. І завжди вірте в свою мрію. І ще раз – завжди вірте в свою мрію.

Наталія Матвієнко, газета «Вісті Сосниччини», №53/10076, від 19.12.2020

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Якимичева, Сосниця, Матвієнко

Добавить в: