Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » З дому – щоб спалити чи розстріляти – забрали поліцаї. Заодно вигребли все зі скрині


З дому – щоб спалити чи розстріляти – забрали поліцаї. Заодно вигребли все зі скрині

Друга світова війна. Село Сокиринці на Срібнянщині. Там тоді жила Ганна Капичула. Їй було вісім років. 23 лютого 1943 року вона чудом врятувалася від загибелі. Була серед майже восьми сотень смертників на спалення або розстріл. Зараз Ганні Іванівні 85. Живе у селищі Михайло-Коцюбинському Чернігівського району.


Ганна Капичула: «Поліцаї для наживи це робили»

Сховалися у шафі

— Привезли і вкинули в школу, — згадує Ганна Капичула. — Вона повна людей. Ходимо по двору, мати носить мою сестричку Ліду на руках, їй два роки, мене за руку водить. До людей ідуть люде, рідні. У нас нема нікого. Ні в батька, він одинець, ні в матері, вона з чужого села, з Калюжинців, три кілометри від Сокиринець. А люде й кажуть: «Знаєте що? Погнали багатьох у Срібне яму копать».

Хоч і сподівалися: «Ну допитають нас, ми не винні, і випустять». Допитають, бо біля лісу жили. А німці дуже боялися партизанів. Та мати каже: «Яму копать... Так це ж будуть нас убивать, дітки». І до мене: «Знаєш що, Галю, пішли в туалет, там на посту поліцай калюжинський».

Прийшли, балакає мати з поліцаєм: «Знаєш що, ти ж мене знаєш і я тебе знаю. Дозволь мені оцю дівочку вивести в ліс. Хай воно йде. У мене ще одне дитя, я його покинула на чужих людей, я вернуся, я сама не втечу». Він погодився.

Вона мене й вивела і розказала: «Галю, іди лісом, а тоді на гірку та з гори. А тоді хату нашу знайдеш, якось будеш жить, а я вернуся». Вернулась вона у школу. Я постояла-постояла, та й думаю: «Матір уб’ють, а я останусь сиротою. Кому я нужна?» Вернулась та й ходжу біля школи туди-сюди. Аж виходить інший поліцай: «Ти чого тут ходиш?» Кажу: «Маму згубила». Він мене так під руки, укинув у клас: «Іди, твоя мама там».

Знайшла маму, добули до вечора. Батька ми згубили у школі. Там курятник був вчительчин. І він в той курятник ускочив. І між курми сидів у куточку. А ми втрьох — мати дівочку (Ліду) на ручках держить та мене водить. І вагітна вона була на той час, у серпні привела двійню. Ходимо по класах, зайшли в бібліотеку. Шафи стоять. Звичайні, як тепер гардеропи, тільки без нічого. Відкрила одну шафу — стоїть хтось, відкрила другу — стоїть, сховався. А в самому куточку одкрили шафу — порожня. Ми туди в ту шафу, утрьох. А в сестрички був ще й кашель, то мати скориночку хліба дала, що воно й не кашляло.

Стоїмо у шафі. Вигружають зі школи, наїхало підвід. Виводять людей, саджають на підводи і на Срібне везуть. 12 кілометрів Срібне від нас. Бігає поліцай по шафах. Одну відкрив. Чуємо, щось закричав, вигнав схованого. Другу одкрив, вигнав. А тоді двері якось так бах, і та шафа на нашу похилилась. Що він до нашої шафи не дійшов.

Тихо стало, забрали всіх. Мама мені каже: «Галю, як ми вийдемо? Мо’, вони школу й замкнули? А мо’ й охорона кругом школи єсть, Бог святий знає. Що ж нам робить?» А я й кажу: «До вчительки ходімо». Вони її не займали. Учителька Сіма жила при школі, а вхід з бібліотеки. Підійшли до дверей, постукали, вона відкрила нам. І пустила в свою кімнатку, каже: «Посидьте в хаті, я піду на вулицю, обійду навколо школи, подивлюся, а тоді вам скажу, що робити». Обійшла, подивилася, каже: «Тиша. Нема ніде ніякої охорони. Я вас виведу через сад шкільний у лісок. А тоді йдіть з Богом».

Вивела, дійшли ми до села, там мостик був, ставок. Пішли — під горою одна жінка жила. Упустила вона нас у хату. Посиділи ми. Почало розвиднятися, каже: «Ідіть. Боюся». Вийшли. Ну куди ж нам іти? А давай підемо до діда Данила, що з батьком у плотницькій бригаді робив. Підійшли ми до того діда. А мати каже: «Коли дід нас не пустить, вернемося на ставок, повкидаю, дітки, вас у ополонку, і сама стрибну. Все одно ж нам умирать уже». Упустив дід у хату, полізли ми на піч...

Список смертників складали свої

Кого знищити, поліцаї вирішували без німців. По Срібному, Сокиринцях, інших селах. Чому ми опинилися в тому списку, не знаю. Батька якось не взяли одразу на фронт. Лишили у резерві. Може, заздрили нам.

У 1933 році, коли померла від голоду мати моєї матері, то лишилася дівочка. Моя мати забрала ту дівочку, свою, виходить, сестру. Вона з 33, я з 35 року. Я ж мамою зву маму і вона мамою зве. Живемо спільно. І народилася у нас у 1940 році Ліда. Чимала сім'я.

Батько був чоботар. Якби він не мав ремесла, то ми мо' й з голоду померли. А так він тому чобіт підлатає, тому пошиє. А чим тоді платили? Пуд жита (16 кіло) за те, що чоботи пошиє. Підемо, на жорнах намелемо. Уже мати хліба спече чи ні, а галушки варили, затірку.

Чим ми провинилися? Тільки й того, що батько заробляв гроші. І ми щоб дуже голодувати, то не голодували. Мати Оксана — вік неграмотна була, ланковою проробила. Батько Іван у плотницькій бригаді. Трошки випивав.

Під час війни вже почала я в школу ходить. Недалеко від нас була контора, я туди бігала. 23 лютого, якраз на день радянської армії, я пішла в школу. Аж повна школа людей. Виходить якийсь поліцай та й каже: «Ідіть, дітки, додому, сьогодні вчитися не будете».

Прийшла додому, сидить батько чоботи латає, а біля нього був хлопець. Учився чоботарству. Сіли снідать. Не за стіл, а на полу (дерев’яному настилу між піччю та грубою) миски поставили. Я й розказую, що сьогодні нас не будуть учить. І це я тільки розказала, як заходять до нас поліцаї в хату у ту ж минуту.

У нас сім’я поліцаїв жила через дорогу.

Батько схопився виходить з хати. Вони за нього — ні. Давай його бить. Поліцай на матір каже: «Удівай дітей у щонайкращий одяг. Які твої діти?» Каже: «Оце моя і оце. А то сирота (на сестру свою маленьку)». Сироти не зачепили.

Чому сказали найкращий одяг, хтозна. Мо’ роздягали перед смертю. Із-за чого так думаю? У нас вони вибрали все із материної скрині. Не лишили навіть у що переодітися. Потім поліцайові сестри юпки носили материні, розумієте? Вони для наживи це робили. У нас була й корова, було й порося. Хотіли позабирать усе. Навіть рушники, які були на картинах, познімали. На печі сушилося жито молоть, що батько заробив, і жито згребли. Нічого не лишили у хаті, і щоб були дуже бідні, так ні. Тоді люди усі були бідні. Багатих не було. Середняки. Робочі люди та й усе.

А як прийшли поліцаї, той хлопець (учень) з хати давай тікать. Вони й кажуть на хлопця: «Не тікай, ми до тебе зараз рушаємо». Мати нас поодягала, на сани, та й їдемо з поліцаями до того хлопця. А вдома у нього був тільки дід. Вони діда забирають, а йому ні в що обуться. Вони порвали скатерть, обмотали ноги і забрали все-таки. У чому завинив той дід?

Різні люди були у тому списку смертників. Коли привезли в Срібне, зачинили у школу тих, котрі сім'ями. А одиноких мужчин ставили над ямою і стріляли, а ті в яму падали. Кого вбило, кого поранило. У школі ж позабивали вікна, підпалили. Діти кричали там. Так котрі матері викидали дітей, тих на штик і вкидали назад, щоб згоріло дитя.

Поліцаї палили, і німці вже були. Карателі. Спалили школу дотла. А яма, казали, ворушилася ще три дні. Вчитель один врятувався, ніби то із Сокиринець. Шар мертвих на нього упаде, а він підлізе, шар упаде, а він підлізе, щоб наверху бути. Коли вже підводи приїхали звозити трупи, щоб поховати, то вчитель між трупами ліг і каже: «Вивезіть мене куди-небудь, бо я живий». А школу розрівняли. Для людей, що згоріли, викопали яму. Горіляччя кидали в яму та ховали. І розстріляних, що у спільній ямі були, розвозили по інших ямах, щоб не видно було чи щоб не воняло.

Німці не зачепили. Румуни були людяні


...А ми в цей час ховалися. У діда Данила пожили із тиждень. А потім, у матері в Калюжницях троюрідний брат, мене віддала туди. Сирота жила у Сокиринцях у нашій хаті. До неї ходила троюрідна сестра материна, їсти давала. Корову й свиню доглядала сусідка. Мати ж пішла ховаться по горищах. І Піду врятувати змогла. А потім якось матір стрічає поліцай: «Ми знаєм, що ви живі. Ідіть у свою хату й живіть».

А тут ще більше німців насунуло. Недалеко у сусідів був погріб. Поховалися, а літаків налетіло ворожих! Неба не видно. Після того із Срібного строєм ідуть німці. В чорній одежі. А нам, дітям, інтересно піти подивитися. У мене гарбузове насіння було в пелені, яблучко, ми вийшли на край села: «Німці йдуть!» Підходить один, погерготав, позабирав насіннячко. Інший підійшов. Ми за них і приводим до погреба! У погребі мама і багато сусідів. Не зачепили нікого, сказали: «Виходьте, ідіть по домівках».

А батько наш влаштувався у Парафіївці на цукровий завод. Приїхав додому: «Давай же порося заколем». Закололи порося, склали в ящик, він серед хати. Увечері являється поліцай із гвинтівкою, над ящиком сів і стереже. Забрали поліцаї те сало. Приїхали вечором корову забирать. Мати пішла до коменданта німецького, давай розказувать, що трійко дітей, що вагітна, позабирали все, їсти нічого, одна корівка лишилася годувальниця. Приказав німець не брать корову.

Пішли по полю збирати ми гнилу картоплю. Слава Богу, що кагати зверху. Дома помиє разів скільки мати, на молочку розведе і спече коржа. От їсти й є що. А потім народила мати двох хлопчиків. Приймала кума і сусідка. Ну, Вася довго не прожив, умер. А Петро й тепер живе у Сокиринцях.

Почали, після німців, вступати у село румуни. Полонених вели багато. По дворах пішли, щоб на квартиру стати. Зайдуть, діти лежать — на полу нас троє (я, Ліда і сирота) і немовлят двоє — за голову беруться і з хати. Наче які то повбивали б, а то ж ні. Людяні були. А тоді якісь уже й зупинилися у нас. Мати їм їсти варила. І я коло них-труся. Сідають вони їсти, Галю (мене) гукають вечеряти.

Румуни пожили, почали наші вступать. Батька забрали зразу в тюрму у Срібне. Розбиралися, чому не воював. З тюрми випустили — і на фронт. Воював, дійшов і до Берліна, і живий лишився.

Коли наші вступали, у нас нічого вони вредного не зробили. Розбомбили комендатуру та запалили вітряк за селом. Казали, нібито бомбу скинули, і вона впала на хату одного з поліцаїв. А ті поліцаї, які складали списки на знищення односельців, одступили з німцями. Одного, правда, в тюрму забрали, уже як совєтська власть була. А батьки його, через дорогу від нас, якось готувалися уночі передачу сину везти. День минає, другий, дивимося, що не видно діда з бабою. Вікна ставнями позакривані. Коли ж хтось добився. І хата замкнута, і ключ усередині. І дід з бабою порізані лежать у хаті.


Від автора.
Ганна Капичула розказує про воєнні жахіття не плачучи. Плаче, коли згадує післявоєнні. Жорстокості вистачало.

Закінчила технікум у Сокиринцях. Працювала агрономом у Сивках Чернігівського району (село, яке затопили, створюючи Київське море). Свекри заїдали. Чоловік Павло захищав мало. Не давали грошей. Не могла навіть у Сокиринці з’їздити до батьків. Розвелася. Працювала у Малійках Чернігівського району від заготконтори, а заготконтора в Коцюбинському. Запросили агрономом у місцевий колгосп. Одружилася удруге. Вийшла за шофера Миколу. Жили знову зі свекрами, великою родиною. Мирно, але важко. Збудували й свою хату. Дітей не було ні в першому, ні в другому шлюбі.

Записала Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №29 (1783), 16 липня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Сокиринці, Ганна Капичула, війна, людські долі, «Вісник Ч», Тамара Кравченко

Добавить в:


ЦентрКомплект