«Далекобійники три дні тут жили, поки їм запчастини привезли». П'ята хата за життя

У крайній хаті села Волосківці Менського району понад трасою (як на Чернігів) живуть 77-річна Олександра Манойло з сином 49-річним Михайлом Манойло і невісткою Світланою Тереховою.



— У цьому будинку років 50, — прикинула в умі Олександра Миколаївна. — Все життя в Волосківцях. Заміж вийшла, тут хату купили. Це вже мо’ четверту поміняла. Ану... до 16 років з матір’ю жила. Тоді батьки построїлись, — друга хата, — загинає пальці на руці Олександра Миколаївна. — Заміж вийшла, до чоловіка пішла — три. Тоді стару хату поганеньку купили з чоловіком — чотири. А цю, нову, построїли своїм трудом — п’ята. П’ята це в мене хата, — виправляється бабуся.

Чоловік Микола чотири роки як помер. Хороший дуже був.

— Не пив?

— Та пив. Чого. Всяк бувало. Але я його дуже лю..., — жінка схлипнула. — Скучаємо за ним здорово. Хазяїн же ловкий був. 56 років разом прожили.

У молодості чотири роки ходив до мене гулять, і не кидав. А в 28 років в мене від нього вже четверо дітей було. Двійнята получились, через те й дітей побільшало. Хлопець і дівчина. А разом — два сина й дві дочки. Тут менший, Михаль, жити залишився. І невістка.

Невістка Світлана приїхала з далекого Казахстану.

— Батько у Казахстані помер. А потім померла бабуся, мамина мати, що у Волосківцях жила. Мама приїхала сюди хату оформлювати, та й залишилася. Я до неї приїхала, — заходить на ганок Світлана. — І вже 25 років тут живу. З Миколою зійшлися 12 років тому. Ми одногодки. Жили спочатку в моєї мами. А коли його батька не стало, сюди перебралися, щоб баба зовсім не занудилася. Діток нема, — зітхає. — Чотири роки тут в крайній хаті живемо.

— У мене всього внуків троє, правнуків двоє. А двієнь ні в кого нема. Не в мене діти вдалися, — сміється Олександра Миколаївна, — хоча у моєму роду теж не було. Це в чоловіка, казали.

А оце навпроти хата, там теж двійня в сім’ї. Тільки там два хлопці. І дітей, як і в мене, четверо. Отут біля нас на шляху було і по п’ять дітей, по троє, по четверо. Вся вулиця дітьми повна. А тепер пусто.

Десь за хатою загелготіли гуси. Від загальної компанії відбилась пара сірих. Діловито ходять поряд, час від часу витягши шиї, загрозливо шиплять.

— Оці двоє такі противні, — відгоняє палицею старша господиня. — Я їх не люблю. Два роки в мене живуть. Гусак щипається. Озерця ніякого їм нема, воду в ночви наливаю. А як дощі великі пройдуть — просто на вулиці купаються. Он в тій канаві, — киває на рів за двором, понад трасою.

— Поки хазяїн жив був, корову тримали. Тепер нема. Поросяти теж не завели.

— Хазяїн весь час на роботі, ніколи поли в хліві поробити, — зауважує Світлана. — Працює в «ОлтасЛьон». У сусідньому Городищі. Зараз посівна.

Собака на ім’я Кукла добре двір охороняє, гавкає дзвінко, — випускає Світлана собачку з хати.

— Хата крайня. Чужі люди до вас заходять?

— І води просять, і дорогу розпитують. Зараз карантин, дак тишина, — сідає на лавку Олександра Миколаївна. — Бандити не заходять. Вони знають, кого лякати: де гроші є. А в мене одна пенсія.

— Було, і ночували тут. Жили кілька днів. Фура на дорозі обламалась, — пригадує Світлана, — то ще при батьку покійному було. На три дні застрягли, поки їм запчастини не привезли.

— Було, — погоджується бабуся. — Так це мо’ 10 год назад! У Прилуки їхали. Троє водіїв було. Пускати в хату не боялися, з чоловіком же. А ми з ним такі, що нікому не відмовляли. Їсти їм варила. Вони гроші давали, Михаля на точки посилали за горілкою. А фура довго під двором стояла.

— Добре місце тут, на краю, торгуємо всім, що виростили, — каже невістка. — Влітку помідори, яблука. Зараз би картоплю, яйця продавали. Машина село проїде, а біля останньої хати зупиниться. Але зараз карантин, нічого не виносимо.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №19 (1773), 07 травня 2020 року. Фото Романа Сердюка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: