«Привела мені дітей: «Мам, я на заработки»

Село Кучугури Корюківського району майже порожнє. Вздовж траси стоять покинуті хати без ознак життя. А на виїзді хлопчик пасе кіз. І в одному з дворів порається 67-річна Валентина Кардаш, викидає з хліва гній.



— Три жилі хати на все село залишилося. Справа дід з бабою живуть, по 83 роки, Ганна і Микола Кобці. Вони тут споконвіку, як і мої батьки. А з другого боку чоловік, років 60. Розійшовся з жінкою, купив туту баби Коробчихи хату. Ще недавно було чотири чи п’ять дворів, де люди жили. Одні померли, інші виїхали. Оселі порозкрадали, покрівлі познімали.

А ми з Києва сюди приїхали.

Чоловіка 23 роки як нема, син помер 5 років тому, невістка двох дітей покинула і вдрала. У мене дві тисячі 100 гривень пенсії, як і за що годувати? І оце баба в свої 67 років опікунство оформила, — наче виправдовується Валентина Опанасівна.

— Жили в Прип’яті, працювали на Чорнобильській атомній станції.

Сама я родом звідси. У Прип’яті була кастеляншею і комендантом в гуртожитку, від управління будівництвом. Було 26 гуртожитків у Прип’яті. Олексій Сахаров, майбутній чоловік, теж там жив і працював. Льоша приїхав з Курської області раніше нас, на перший енергоблок.

Після аварії нас евакуювали в Київ, дали двокімнатну квартиру на Троєщині. Жили там з чоловіком і сином Сергієм. Я працювала касиром-контролером в універсамі.

Сергій у Києві познайомився з Еллою з Донецька.

Олексій помер у 1996 році.

Я вийшла на пенсію, по чорнобильській, і з 2003 року тут живу. Вже ця хата 20 років стояла без батька. Спочатку переїхала, як на дачу, да так і осталася. Їм квартиру київську залишила. У Сергія з Еллою двоє діток, Вадим і Альоша Кожем’яки. З невісткою вони так і не розписалися. Через онуків і дітей я в селі залишилася. Тут і порося вирощу, заріжу, і картоплю викопаю, консервації нароблю. Індиків по 70, по 100 штук тримала. Сергій «Хондою» приїхав, машину завантажив і поїхав. Казав: «Добре, мамо, що ти в селі». Голодні не були. А ніколи й гній не приїдуть розкидати. Допомоги ніякої. Сергій ніде не працював, на столяра вивчився в училищі, але по спеціальності не пішов. Підробляв на базарі. Машину йому кум чернігівський подарував. Віддав, бо в самого їх, мо’, 10 було. Я не цікавилася, за що.

У 41 рік Сергій помирає від ендокардиту (інфекційне захворювання з імунними порушеннями і враженням клапанів серця). Він давно на серце жалівся. Патологоанатом сказав: миттєва смерть.

Це було у вересні. Поїхали всією сім’єю його хоронити: брат мій, сестра з дочкою. Невістку я не прописувала, вона ще з першим чоловіком нерозведена.

Знайома в ЖЕКу, а я забігла туди до паспортиста, каже: заберіть дітей, бо вже сусіди приходили скаржитися. Вони жили там років 15, ні одне, ні друге ніде не робило, а я платила за квартиру з пенсії. І як 9 днів по сину відбули, я невістку з дітьми забрала в Кучугури. Щоб у київській квартирі притон не організувала. Там зараз троюрідної сестри дочка з чоловіком живуть.

Невістка майже рік тут прожила. Якось її на таблетках нехороших спіймала.

Елла вже в Сядриному винаймала будиночок. В «Біомасі» працювала робочою. Брикети з тирси штампують. Першого вересня відвела дітей до школи. Вадим у другий, а Олексій в перший пішов.

А третього вересня привела сюди, із портфелями. Хлопчики отако попритулювалися, а вона: «Мам, я поеду в Киев на заработки. Буду через две недели приезжать...» Я саме свиням мішала, рука по лікоть в тому тісті. Здивувалась: «Ще чого. Ану бистро за дітей і на квартиру! Робота в тебе є». Вона стала в дверях і нічого. Я поки свині винесла, вертаюсь — діти туляться в кухні під вішалкою. «А де мама?» «Поїхала. Її машина чекала». Куди? З ким? Тільки ранці з книжками при них, у чому стояли, в тому й залишилися. А мама збрехала і втекла: не те що через два тижні, шість років тут не показується і не дзвонить.

Зараз хлопці в сьомий і шостий класи ходять. Ото Олексій бігає кіз пасе, а Вадим трохи прихворів. До школи їх возять у Сядрине. Автобус з Рибинська діток забирає, а мої вниз туди йдуть, і їх підбирає і привозить.

Батьківських прав я її позбавила.

Уже почала опікунство оформляти, приїхала в соцслужбу. Хлопці поряд стоять, вже й зима, а обувки теплої нема. Кажу: «Я їм зимові чобітки не куплю, дорогі дуже». Тоді спеціаліст відділу молоді і спорту Лілія Анатоліївна зразу: «Щас. Пішли, хлопці». За них, повела через дорогу. Там магазин в Корюківці, написано «Взуття». Приходять вже обуті мої хлопці, в напівчобітках хороших. Вже не знаю, мабуть, хазяйка магазину за свій рахунок, а може, й вона сама купила.

Невістку не шукала, а як я її шукатиму? Бачила, на Троєщині бігає. Я там пенсію отримую, квартиру перевіряю. Вона до мене: «Тьотя Валя, как там дети?» Мене як взяло: «Приїдь і побачиш як. В інтернаті твої діти, в Чернігові». «А мне в Сядрином говорили, что ви опекунство взяли». «А, так це ти взнала! А чого ж не з’явилася? Приїжджай, опікуйся. Не я ж їх народила, а ти». І толку з тої розмови?

А діти слухняні. Здорово хорошие хлопці! — хвалить внуків Валентина Опанасівна. — Допомагають. Двоє свиней тримаємо, курей 35 штук.

Магазину в селі нема, хліб не возять. Сама мопедом чотири кілометри в Сядрине їжджу. Або на Холми. Машину продала, був «Жигуль» 7-ка, а «Дельту» купила. Взимку на маршрутці в Корюківку, накупляю там всього зразу.

Олена Гобанова, Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №14 (1768), 2 квітня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: