Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Бахнув реактор — бахнуло все життя». Маючи квартири у столиці та під Києвом, родина Донців живе в Олишівці Чернігівського району


Нормовен

«Бахнув реактор — бахнуло все життя». Маючи квартири у столиці та під Києвом, родина Донців живе в Олишівці Чернігівського району

У двокімнатній квартирі на Дарниці живе 20-річна онука Діана, в трикімнатній у Борисполі — донька з зятем і трьома синами. В Олишівці — батьківська хата 65-річної Валентини Донець. Її 71-річний чоловік Микола Павлович родом з Вінниччини.

36 років у цій хаті. Спочатку приїжджали тільки на вихідні. Потім стали на літо, а згодом і зовсім перебралися. Важко давався сільський побут, адже звикли до міського, навіть столичного, житла.



Валентина Донець біля воріт двору в Олишівці. Малюнок на воротах — онуки


Ні умов, ні спілкування

— У хаті не було ні газу, ні санвузла, — вмощується на дивані Валентина Миколаївна. — Літом ще нічого — душик надворі прийняв, і нормально. А як стали тут зимувати — ціла катастрофа. У веранді, що зараз кухнею слугує, холодно, хоч там і газова плита стояла. Купалися у першій кімнаті. Чоловік води понахлюпує на підлогу, сердиться сам на себе. Коли ж воно висохне? Скільки це топить треба. А голову мить як незручно без душу! А тоді отримали перерахунок чорнобильської пенсії. На ту суму провели газ (показує на газові конвектори), облаштували туалет, душ у хаті. На кухні стало тепло.

Мама переїхала в Шаболтасівку Сосницького району. Доглядала своїх батьків. Ми по вихідних приглядали за цією хатою. Потім мама поховала батька й матір, повернулася в Олишівку. Захворіла моя тітка Галя. Ми її доглядали. У її хаті і зараз мама, Антоніна Василівна. їй уже 91, помагаємо потроху, соцробітник ходить, та й сама ще управляється.

Декілька місяців отримав хорошу зарплату — і аварія

— Познайомилися з чоловіком у Києві, разом навчалися, — веде свою розповідь про минуле жінка. — Почув, що у Прип’ять набирають людей на роботу. Поїхали ми. Влаштувались в управління будівництва. Отримали квартиру. Двокімнатну. Микола перейшов на ЧАЕС. Декілька місяців отримав хорошу зарплату, обставили меблями житло, і тут біда — рвонув реактор.

Тієї ночі чоловік з другом їздили на риболовлю. Додому повернувся годині о другій. Вибух перед тим чув, та подумав, що то пар на станції спускають. Ранком Микола, як звичайно, пішов на зміну. Ще довго автобус чекав — дивно було, що запізнюється. Усе-таки поїхали. Аж коло станції хлопці в автобусі тільки ойкнули. А чоловік у мене високий, дивиться — даху на реакторі нема. Усі в паніці.

А тим часом я ще дочку ранком відправила погуляти. Вихідний же був. Тоді пробіглися спеціалісти, роздали нам йодовані таблетки і сказали сидіти всім дома, на вулицю не виходити. Мобільних не було, сидимо, нічого не знаємо. Потім нам повідомили: виходьте до автобусів, беріть документи і гроші. Я написала чоловікові записку, що ми поїхали, поділили гроші (йому і нам). Микола встиг до відправлення автобуса до нас прибігти. Я плачу: «Усі їдуть, давай і ти!» Ні, лишився на роботі. Ми поїхали. Кілометрів за 40, у село Яблунька. Поселили по людях, так пройшло два-три дні. А потім — роз’їжджайтесь, хто куди. Ми — на Київ.

Ніхто не думав, що ніколи не повернемося у свою квартиру у Прип’яті, де лишилися і речі, і нові меблі. Сподівалися, розселення — тимчасове.

Бахнув реактор — бахнуло все наше життя. Здоров’я як підкосилося! Чоловік ще вахтовим методом по два тижні їздив на станцію, а я нічого не могла, під руки тягали, така слаба була. Треба було групу тоді робить, та молода, хіба ж думалось.

Зате дали двокімнатну квартиру у Києві, в Дарницькому районі. Там нас довго не прописували, мовляв, построять Славутич і настуди переселять. Чоловік ще трохи на Кримську АЕС на роботу поїздив, і вже не хотів Славутича.

Чоловікові зробили операцію на щитовидці. Потім проблеми з серцем, тоді цукровий діабет. Нервовий, з ним як з дитиною. Розумію — треба на роботу, гроші ж маю зароблять. А навпроти дому, де ми жили, дитячий садок. Я ранком вийшла з під’їзду — і прямо туди. Взяли вихователем. Так я там до пенсії і працювала.

Переодяглася на роботі, бо дома тісно

— Ще студенткою донька Леся вийшла заміж, народила першу дитину, Діанку. Жили усі у двокімнатній квартирі (стояли на черзі на розширення житла). Тоді ще й Даня у доньки народився. Тісно як було! У кімнаті дітей ступити ніде — одні дивани та матраци. Ще одна причина, чого ми на літо сюди виїжджали. У коридорі — дитячий візочок, на кухні — стільчик для годування, ванночка для купання на столі, у нашій кімнаті — манеж.

Зять рано вставав. Добре, що робота під будинком, там і переодягалась, і в людський вигляд себе приводила, як на першу зміну. Як на другу, то дочекаюся, поки зять на службу піде, а він військовий, тоді вже встаю. І дітей гляділа. Помагала. Всього у мене четверо онуків.

— Як донька з зятем на таку кількість дітей наважилися?

— Вони віруючі. Хіба вони думали? с Дав Бог дітей, дасть і на дітей. Та й так, з Діаною вони майже не няньчилися, я її бавила. А вже з трьома хлопцями і Лесі дісталось. Хоча вона ніколи і в поліклініку не водила їх, поки ми в Києві жили, я це робила. Бо як — з одним підеш, а інших куди? Ото вона, як квочечка, з дітьми вдома, а я — куди треба: лікарні, басейн, заняття. Як сюди з Миколою переїхали, то на літо нам часто малих лишали. А зараз уже нам важко. То приїдуть на тиждень, погостюють — і назад. З нас яка тепер допомога — продукти та гроші тільки.

Ми стояли у черзі на розширення житла. Яка була радість, як отримали трикімнатну квартиру у Борисполі! Вирішили, що там місця більше, то діти з онуками туди переїдуть, а ми лишимося у столиці. Вони так захотіли. А тоді підросла Діана. Ми з чоловіком в Олишівці осіли на круглий рік. Вона перебралась у нашу квартиру. Та я не лишаю житло без нагляду. Раз на місяць буваю, щоб за квартиру заплатить. Бо молодь є молодь — чи правильно оплатять, чи ні. Як буваю, у дітей гостюю. За продуктами заїжджаю. Тут хоч магазини і хороші, а по суботах базар, та все ж столичного також хочеться!

Спершу баклажани і перець, — гладить пакетики з насінням жінка. — Потім помідори. Капусту садимо зразу на городі. У нас же дві проблеми: як виростить врожай, а потім — де його дівать. Хоча у мене сват у столиці, так він тільки мої помідори визнає, на базарі в Києві, каже, таких хороших нема.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №11 (1765), 12 березня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Валентина Донець, Олишівка, людські долі, ЧАЕС, «Вісник Ч», Вікторія Товстоног

Добавить в:


ЦентрКомплект