«Я сам виріс на трасі і на попутках». Водій рейсової маршрутки рятує п'яних, возить дітей за 15 кілометрів і прилюдно соромить батюшок

Ранок 17 лютого. Напівтемрява — ще і шостої не пробило. Сонні пасажири маршрутки «Корюківка - Чернігів» протирають очі. Непередбачувана зупинка за декілька кілометрів від Мени. На узбіччі — молодий хлопчина. У брудному одязі і неадекватному стані. Та водій маршрутки, 39-річний Володимир Рекун, його забирає.

— Він навіть не голосував, не піднімав руку. Ледь стояв, хитався, — відсьорбує американо без молока водій. Говоримо у кав’ярні. — Відчинив двері: «Де я?» Серджусь: «Між Москвою і Пітером. Куди тобі треба?» «До Мени. Мене друзі покинули». Розказав, що йому 18 років. Стало шкода. Сісти не дозволив, бо виваляний у бруді. А стоячи довіз. До залізничного вокзалу у Мені. Відчитав його: як можна так набратися? Чи він п’яний був, чи під чимось так. Порадив йому посидіти на вокзалі, поки до тями прийде.

Що у них у головах? Тільки п’ють, курять та щось ковтають, — бурчить. — Яке в них майбутнє?


Володимир Рекун за шість років знає біографію більшості своїх пасажирів

Володимир Рекун возить пасажирів Чернігівського, Менського і Корюківського районів уже шість років. Каже, з людьми працювати важко. І зразу ж поправляється:

— А легкої роботи взагалі не буває.

Про більшість своїх пасажирів може дати коротку біографічну довідку. Говорить, що сьогодні тебе люблять, а завтра можуть навіть не привітатися.

— Коли мені говорять: «Був би ти на нашому місці, знав би як це, попутками добиратися», — ображаюсь, — зізнається. — Я родом з хутора Петрове Чернігівського району. Це зараз ми з родиною у Чернігів перебралися, бо не наїздишся з Петрового. А так було все життя на трасі. У Брусилів попуткою в школу їздив. День під двором посидиш — увесь розклад автобусів на завтра знаєш. Куди б не було треба — мив Петровому ловили попутку. А вони мені таке кажуть! Думають, що моя робота — легка, «свій зад катати». «Зад катати» — це їхати на пасажирському сидінні таксі, а за кермом — нелегка праця, за спиною 18 пасажирів. І ти відповідальний за їх життя.

Графік роботи водія — вісім днів працює, чотири вдома. На восьмий день, зізнається, уже зморений. День ночує у Чернігові, день у Корюківці. Разом з колегами за півтори тисячі на місяць винаймають там квартиру.

Цікаві випадки

Батюшки: матюки і бійки

— От хто такий батюшка? Ми ж собі уявляємо ледь не святу людину, дотичну до Бога. А по факту — для більшості служителів це така ж робота, як для мене водійське крісло. Віз ранком з Корюківки місцевого батюшку. Нормально довіз. Він попросив мене лишити йому місце на вечірній рейс. Та без проблем. Коли на мобільний мені диспетчер: «Дзвонив батюшка, так лаявся, так матюкався. Казав, щоб ти собі на лобі записав, що він просив місце». Серджусь. Приїжджаю на відправну зупинку до діагностичного центру (Бобровиця). І батюшка там. П’яний, як чіп. Я його давай соромити: батюшко, хіба ж так можна? Диспетчера обматюкали! Якщо ви мене хрестити надумали, то я вже хрещений, і вас похрестити зможу. А йому соромно, мовчки просунув на своє місце, голову нахилив, очі ховає — усі ж люди чують, як я його відчитую, невдобно йому. Проїхав усю дорогу — ні пари з вуст. Тільки як виходив у Корюківці, сказав «дякую». Обходить мене тепер десятою дорогою. А я собі думаю: ото і не дивно, що його матушка втекла з дітьми до іншого, чи то в Польщу, чи то в Чехію. І хата в нього літом згоріла. Хіба ж можна так жити?

А то підвозив свою однокласницю. Вона розказувала про їхнього священнослужителя. Приїхав із Західної України. Його дитина мала йти у перший клас. Класоводом повинен був стати Михайло Іванович, він у мене працю викладав. Батюшка з Михайлом Івановичем спочатку дружили. А потім як вип’є батюшка кагору, так майбутнього вчителя свого сина і поб’є. І так разів три-чотири. Та й не тільки Михайла Івановича, а й інших по селу. Селяни казали, як таке буде і далі, самі зберуться і його віддубасять, щоб знав.

Ми з родиною ходимо у церкву біля військового шпиталю в Чернігові: там ні такс за послуги нема, ні наглості.

Двоє п'яних і квіточка на День закоханих

— Працював цього року на День святого Валентина. Уже сідав на останній рейс з Корюківки. Прийшла пара напідпитку. Молоді. Я їх часто по Корюківці бачив: то п’ють, то металолом носять. Дівчина чернігівська, а він з райцентру.

Підійшли до мене: «Забереш? Тільки в нас грошей немає, мама зустріне в Чернігові і віддасть». Погодився. Попередив: «Зупинок на попісять не буде. Сходи тут: два-чотири рази, скільки тобі треба. І терпи до Чернігова». Він декілька разів ходив, тоді курив. Врешті-решт їдемо. На під’їзді до Мени виходить людина. І цей шмиг у двері: «Я по нужді». Знову його вилаяв, сказав терпіти до кінцевої точки.

Приїхали на зупинку «готель «Україна». Мама дівчини зустрічає. Нормальна, охайна жінка. Дає мені гроші (один квиток з Корюківки до Чернігова коштує 70 гривень), киває: «За цих двох». А цю парочку так розморило, що страх. Вийшли з маршрутки, хитаються. Цей принц тільки квіточку в руках тримає, бомкається вона від кожного коливання. Мама щось їх там відчитувала, та вони були в тому стані, що байдуже. Головне, як сама дівчина їде, то твереза, а як з партнером, то страх. І мені так сумно стало: думаю, зіпсував жінці свято, привіз п’яних доньку з зятем. Краще б я їх з Корюківки не забирав!

До Каті з Савинок, зимою

— Минулої зими було. Холодно, сніг. Привіз людей у Корюківку. Усі вийшли, а хлопчина років 12-13 в салоні. «Чого сидиш? Приїхали», — я до нього. А він: «Мені до Катідреба, у Савинки. Дядю, відвезіть». Йо-о-о, до Савинок ще 15 кілометрів їхати. І дитина в салоні, і мороз на вулиці. Ну не викину ж я його. Повіз. Шкода стало. Зустрічала там його якась дівчина. Хто вона така та Катя? Хіба ж можна таку малу дитину саму пускати та ще й невідомо куди? Потім бачив хлопчину і в Корюківці, і в Мені, і в Чернігові. А якось заходить до мене в маршрутку милостиню просить. «Е, ні,— кажу, — давай, друг, звідси! Ти що, зовсім обнаглів?» Шмигнув із салону і більше не повертався.

Усі вийшли – він лежить

— Найбільше неприємностей — від випивки. Якось прийшов до маршрутки в Корюківці чоловік з друзями. Тхнуло алкоголем, та йшов сам, бадьоро. Його товариші попросили довезти чоловіка до Чернігова. Забрав, хоч розумію, як іншим може бути неприємно від перегару. Тим більше не літо, вікна не прочиниш, щоб провітрити.

Приїхали до «України». Повискакували пасажири. Дивлюсь — усі вийшли, а він у прохід упав і лежить. Я давай його термосити — де там. Не приходить до тями. Поліцію викликати — тільки час втратиш. Я по кишенях: гаманець, документи, телефон. Взяв мобілку, став перебирати номери. Той не бере, той каже, що він на роботі, забрати чоловіка нікому. Дізнався, що він хоч і живе із жінкою в одній квартирі, та не спілкується, як і з власними дітьми. Ну, куди його? Мені на Корюківку час їхати, а воно непідйомне. Заглянув у салон молодик: «На Корюківку?» «Треба, — кажу, — але як?» І показую на те тіло. Хлопець запропонував висадити дядька на зупинці і попросити водіїв київських маршруток приглянути, щоб не обікрав хто. Подумав собі — прохолодно, але морозу нема. Можна і так. Поховав документи у його внутрішні кишені, застібнув їх. Витягли ми з хлопцем дядька на зупинку. Тоді вже з Корюківки дзвонив водіям, так казали, посидів з півгодинки, очунявся. Підвівся, по сторонах розгледівся, на маршрутку по місту скочив і поїхав.

Чесався всю дорогу

— В один із останніх рейсів віз чоловіка. Тверезий. Сів нормально. Позаду. Маршрутка напівпорожня, їдемо. Коли це інший пасажир із заднього сидіння наперед переходить і до мене. «Він чешеться», — про сусіда по кріслу. Вмикаю світло в салоні, бачу — руки пасажира скажено гуляють по тілу, дядько увесь чешеться. Я до нього: «Усе нормально?» Він: «Усе нормально». Дивлюсь, інші пасажири вперед попересідали. Вмикаю світло знов — чешеться. Може, й не заразний, але й іншим пасажирам неприємно, і мені. Та й потім, він вийде, інша людина на його місце сяде. А як чесотку підхватить? Так і не зізнався, чого начухував себе. А ти ходи після таких і переживай.

Складнощі професії:

Студенти
— Він тобі чотири рази замовляє місце в автобусі і не приходить. На п’ятий раз ти місце не тримаєш, а йому, бачте, тепер треба їхати. Пило-пило в гуртожитку, тоді прокинулось. Ще й мамі пожалілось. То вона дзвонить: «Як ви могли синочка не забрати? Воно, бідненьке, після додаткових пар стомлене, а ви отак». Понабріхують батькам, а для мами-тата вони все одно найкращі. А ти поганий, бо не тримав місця вп’яте. Ще мама і в газету пожаліється. У нас же так: хочеш на першу шпальту районки — посварись з пасажиром.

Енергетичні вампіри
— Є нормальні люди, а є ті, котрі тільки і шукають привід посваритися з тобою. Іду якось. Пасажир щось спитав. Я відповів. І тут інша пасажирка (я знаю, що в неї внуча хворе, інвалідність якась): «На дорогу дивіться, не відволікайтесь!» І завелась на двадцять хвилин. Інші пасажири їй кажуть, що криком більше мене відволікає, а вона не чує. Я не витримав: «Ви ото така чорнорота, тільки поганого бажаєте людям, а розплачуються за це ваші діти та онуки». Заспокоїлась.

Вечірня дорога
— Особливо складна між селами. Остання перед Корюківкою — Тютюнниця. Люди звідти велосипедами їздять на роботу в місто. Ранком — нормальні. Назад — п’яні. Дорога неосвітлена. Він перед тобою на велосипеді по краю дороги їде, без світловідбивачів, під’їжджаєш ближче, а він виль — і уже по центру. Добре, що в мене за спиною купа свідків, які це бачать. Але ж якщо людина під колеса потрапить, навіть по своїй вині, кому від того легше?

Нахаби
— Часом просяться безкоштовно проїхати: гроші забув, не розрахував, ще щось. Якщо просяться — везу. Хоча пам’ятаю чоловіка, котрий сказав, що гаманець дома лишив. Я його довіз. Тоді, дивлюся,він у Чернігові в тролейбус сів, дістав гроші і оплатив проїзд. Надурив.

Минув час, в автобус заглядає: «До Локнистого за п’ятірку довезеш?» «Іди, — кажу, — за п’ятірку на тролейбусі покатайся». І не взяв.

Іноді дітьми маніпулюють. Для мене малюки — святе. А вони з дітьми просяться за так проїхати, бо грошей нема. Везу.

Холодно – жарко
— Одвічна проблема в пасажирському транспорті: одним холодно, іншим жарко. І золотої середини нема. А ще ж узимку, як вікна замерзнуть, вони їх деруть, разом із плівкою, що скло затемнює. Літом тоді починається: «У вас спекотно». Відповідаю: «Так то ж ви зимою плівку поздирали! Тепер терпіть». І нащо ті вікна в холодну пору чіпати?

Є і приємності
— Завжди приємно, коли пасажири вітаються, дякують. А такі є. Сумку жіночці підняв у маршрутку (навіть якщо вона не підйомна), спасибі сказала. Приємно, що є такі, котрі сніжної зими взуття обтрушують, перш ніж у салон зайти. У мене ж прибиральниці нема. Приємно, коли інші пасажири за тебе перед скандалістом вступляться.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №9 (1763), 27 лютого 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: