Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » На війну проводжали двох братів. Зустріли - одного
Доставка

На війну проводжали двох братів. Зустріли - одного

У Білошицькій Слободі на Корюківщині братів Івана та Андрія Софієнків пам’ятають лише дуже старі люди. Не забула й рідня, яку розкидало по світу. Правнук Ігор Іваненко з Чернігова, котрий ніколи не бачив ні Андрія Онисимовича, ні Івана Онисимовича, розпитував про них у матері, шукав записи в архівах. Хоч нічого героїчного, на перший погляд, рядові бійці Софієнки не зробили, та все ж пройшли чимало воєнних доріг. Та й душі хочеться знати більше про свій рід.



Меншого сина, Андрія, на війну в 1941-ому проводжали лише батьки - Горпина та Онисим. Хоч мав три десятки літ, але ще був нежонатий.

Райвійськкомат був у Холмах -туди й підводами поїхали чоловіки зі Слободи. Позаду залишився плач і помахи рук.

- Не сумуйте, мамо! Я повернуся... Ще потанцюємо на моєму весіллі!..

Його голос снився матері Горпині не однієї ночі. Півтора року її Андрійко був у запеклих боях. Виснаженого, зовсім хворого рядового Софієнка 1 грудня 1942 року привезли з іншими бійцями до госпіталю в Ярославль. Він витримав нелегку дорогу, щоб дістатися на лікування в тил. Для більшого сил не вистачило. Помер від виснаження наступного дня - 2 грудня. Поховали Андрія Софієнка на Леонтіївському кладовищі, дуже далеко від рідного дому. «Похоронку», звісно, сім’я тоді, на окупованій території не отримала - рідну землю топтав нацистський чобіт. Лише після звільнення дізналися слобожани про Андрієву долю. Батько теж пішов із життя в лиху воєнну годину. На фронт його ніхто не брав - роки вийшли.

Не взяли в 41-му й Івана. Казала Горпина, що він, колгоспник-ударник, бронь мав. Івана залишили для підпільної роботи. Він допомагав лісовим солдатам із Пере-любського партизанського загону, який очолював директор школи Балабай. В основному його зусилля були спрямовані на постачання в ліс продуктів харчування. Іван Софієнко домовлявся з односельцями, які віддавали в ліс навіть худобу. Писав розписки й обіцяв, що влада після звільнення поверне господарям усе, що вони віддали. Це стосувалося в основному корів й іншої живності. Та після війни, звісно, ніхто нічого не повернув. Звідки було взяти? І люди Івана Онисимовича за горло не брали. Своїм же віддали, не чужинцям.

Якось Івана викликали в Перелюб, до старостату. Ті, хто туди заходив, назад не поверталися. Вдягнув Іван новішу сорочку та й подався сумним у сусіднє село. Ні старости, ні поліцаїв якраз у їхній конторі не було. Один писар, який добре знав Івана й поважав його.

- Чому прийшов, Іване Ониси-мовичу? - спитав.

-Викликали! - почув у відповідь.

- Так-так, - протянув писар і почав перебирати папери. Один папірець сховав до кишені.

- Давай вийдемо, Іване, а то ще хто зайде.

Відійшли. Витягнув писар папірець:

- Читай!

А там було написано, що Іван Онисимович Софієнко допомагає партизанам. Треба розстріляти!..

Доставка
Писар на те: «З’їж цю депешу! Я її не бачив!»

Обійшлося. Більше Івана не викликали до старостату, та й він став обережнішим...

Рідня ще довго зберігала після війни довідку, що Іван Софієнко з дружиною допомагали партизанам.

У вересні 1943-го, як зайшли в село червоноармійці, всіх мобілі-зовували. Івана - теж. Молилися за нього кохана дружина Орина Минівна з меншою донькою Танею. Старшеньку Ольгу, як і багато молодих дівчат та хлопців, силоміць вивезли до Німеччини.

Іван з війни повернувся живим, з бойовими нагородами. Розпитувала Орина його про пекло, в якому побував. Дещо скупо розповідав, та здебільшого казав: «Я ж - як усі!».

Діждав Іван Онисимович доньку Ольгу з Німеччини, радів сестрам Федосі та Мані. Меншу доньку Таню заміж за Гришу Шматка віддав. Ще встиг й онука побачити. Здавалося, лихо позаду. Тільки б жити й жити! Але неждано померла Орина, без яко[ Івану було невимовно тяжко. Він і і дуже кохав, навіть ніколи «брешеш» не сказав. Життя втрачало суть. Іван зажурився.

У війну, коли дошкуляли холоди чи спека, дощ або сніг, валила втома з ніг, Івана, здається, нічого не могло зламати. Та у мирному 1948-му звалила ангіна. Організм ослаб від душевного болю. Працював у колгоспі теслею до останнього. Не встигли його довезти до Семенів-ки в лікарню. Помер у дорозі. Було йому тоді 47 років.

Давно немає на світі Івана Они-симовича, та з вуст в уста буде передаватися, як дорожив він медалями «За бойові заслуги» і «За відвагу».

Де ж відзначився звичайний рядовий - їздовий Іван Софієнко? Було це 28-31 січня 1945-го року, коли потрібно було під постійним обстрілом противника швидко спорудити міст через Віслу для проходження радянських військ. Його мали збудувати за будь-яку ціну.

Іван возив кіньми всі матеріали: палі, дошки, настили, прогони. Там, де не могли проїхати машинами -їхав Іван, селянський син. Коні, хоч і звикли до обстрілів, могли рознести все вщент, та вмілий їздовий, весь у напрузі, знав, куди спрямувати, де стримати. Жодного разу Іван не запізнився до будівельників-мостовиків. Його ніби янгол з небес накривав крильми. Дзижчали кулі, розривалися ворожі снаряди - коні живі, їздовий теж.

- Без тебе, Іване, мосту б не було! - сказав тоді командир батальйону і потис його втомлену руку. Він відразу заповнив листок нагородження, де зазначалося, що їздовий Іван Онисимович Софієнко заслуговує урядової нагороди ордена «Червоної зірки».

Поки папери «гуляли» по штабах, армія йшла вперед. Іван з кониками - теж.

Вище командування мужність їздового під ворожими обстрілами оцінило не орденом, а лише медаллю «За відвагу». Рядових бійців у війну прийнято було нагороджувати насамперед саме цією медаллю.

Івана знову представили до нагороди - другого ордена «Червоної зірки» вже весною, коли будували мости через ріки Ост Одер та Вест Одер, їздовий Софієнко теж відзначився завдяки чіткому виконанню завдань з 18 по 23 квітня 1945 року. Командир їхнього інженерно-саперного батальйону зазначав, що в умовах обстрілу противника і великого скупчення автотранспорту від їздового, крім мужності, вимагалося і великого вміння керувати кіньми і важким вантажем. З цим Софієнко справився, не допустивши серйозних пошкоджень свого кінного транспорту.

Командир батальйону підписав подання про орден «Червоної зірки» рядовому І. О. Софієнку 23 квітня. Командир бригади 4 травня написав «І. О. Софієнко вартий урядової нагороди «За бойові заслуги». Наказ про нагородження медаллю підписано 18 травня 1945 року. І першу медаль, і другу Іван отримав після Перемоги. Вони гріли його груди більше, ніж золоті зірки Героя.

Зоя Шматок, «Деснянка» №9 (796) від 27 лютого 2019

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Білошицька Слобода, Корюківщина, Іван та Андрій Софієнків, Шматок, Деснянка

Добавить в:


ЦентрКомплект