Нормовен

Кував ведмедю яйця

У Сосниці коваль Віталій Онищенко викував ведмедю яйця, і самого ведмедя також. Звір лізе на стовбур. Ведмідь залізний, яйця мідні — аж блищать. Щоб здійснилося бажання, треба дотягтися і їх потерти.


Віталій Онищенко біля іншої своєї роботи - кінокамери

«Женщина, не одірвіть!»

Ведмідь лізе на сосну до вулика. Такий же зображений на гербі Сосниці. Металеву скульптуру на замовлення селищної ради виконав і встановив майстер у центрі.

— Над всією композицією працював два роки. У 2017-ому літо перевів на ведмедя, а наступне — на вивіску. Захопився, мало не ночував отут, в майстерні, — з азартом згадує роботу Віталій Іванович. — Чорнові роботи, зварку хлопці робили, все інше сам. Я й художник, й інженер, і конструктор.

— Дорого заплатили вам?

— 60 тисяч гривень. Взяв чисто за метал. Три тонни пішло тільки на ведмедя і сосну. На все тонн п’ять.

Хотіли по-мінімуму, простеньке. А я халтуру робити не можу. Завжди підписую свої роботи. Вирішив зробити достойний подарунок Сосниці. Фантазія як розгулялася! Щоб хвоя на сосні була як справжня, зробив спеціальний станок. Мільйон тих голочок треба було вставити. І з шишками проморочився. А ще вулик на сосні.

Дерево закінчив, тоді вже до нього ведмедя варив.

Навіть подряпини є, як він кору драв, коли ліз. Щоб реалістично.

— І геніталії для реалістичності?

— На свій страх і ризик. І добре: підходять, ведмедя лапають і бажання загадують.

Я багато мандрував по світу. Бачив різні пам’ятники. І як їх в різних місцях потирають на щастя. У Німеччині бременські музиканти: осел, собака, кіт — до блиску затерті.

Уже є традиція: до нашого ведмедя бездітні пари приїжджають. Щоб допоміг.

Хлопці розказували: сидять в магазинчику навпроти, дивляться у вікно. Жінка якась пробралася і так ті яйця натирає. Виходять: «Обережно, женщина, не одірвіть!» Засоромилась.


Ведмідь лізе на сосну. А що там під хвостом, приїдете в Сосницю, роздиветесь

Весілля — молодята приїздять. Одне яйце потерти — дочка буде, а як два — синок.

— Що, тільки дітей? А як чоловіка молодого треба?

— Натирай і загадуй, що хочеш. Чоловіки теж загадують.

Сосничанин Міша Щукін вірш написав:

«Якось їхав через круг, спинив свою «Ладу». Щоб щастило, я ведмедю яєчко погладив...»

Як встановили ведмедя, голова ОТГ Андрій Портний каже: треба ще табличку, огорожу. Почав думати. В 1234 році Сосниця як місто вперше згадується в Іпатієвському літописі. Ну яка там огорожа була? Зробив ворота з двох обрубаних дерев, а з двох гілочок назва. Все коване. Лісова огорожа пасіки. Щоб підкреслити поважний вік, викував старовинні речі. Ніби хтось приїхав на пасіку і лишив на вході. Меч, сокира бойова, сагайдак зі стрілами, щит, гуслі, баклага з вином і ріг, сідло. Не просто так з голови. Дослідив багато документів. Хотів показати: хто до нас приїжджає з добром — зустрічаємо музикою і хлібом-сіллю. А хто зі злом — того мечем і луком.

У сідлі люди фотографуються.

Це не перше замовлення від мерії. Раніше робив під ялинку оленів, самця і самочку, і пару оленяток. Металеві, їх обмотували гірляндами.

Ведмідь дуже важкий, піднімали кран-балкою. Попросили у підприємця Валерія Макухи кран, трактором підвезли.

Цієї зими сосну новорічними кульками прикрасили, а по огорожі ілюмінацію прикріпили.

Уже он струну одну від гуслів відламали, монтіровкою чи ломом підділи, — торкається «пораненого» місця.

«Краща, ніж у Ніцці»

— У минулому році голова звернувся: треба вшанувати 125-річчя з дня народження Олександра Довженка. Стали думати. Може, камеру зробити? Такі камери я бачив у Франції, в Ніцці, де проходять кінофестивалі. їхня маленька така, кіноплівкою вся замотана, як кокон, не видно нічого. Наша красивіша. Бачив ще в Києві, в Марийському парку. І в Гонконзі є, туди я ще не добрався. Камеру робив особисто. У музеї Довженка, на кіностудії Довженка в Києві брав фотографії, що ця камера собою представляла. Насічки, цифри, ремені — старався, щоб натурально, максимально подібно було.

Камеру, за допомогою знайомих хлопців (Сергій Вакалов, Віктор Божко, Володимир Стрижак), місяця півтора робив. Були різні технічні нюанси, робота тонка, майже ювелірна. Я виготовляв, хлопці варили. Дрібні деталі виключно сам робив.

Сідушка там є, якось їду — хлопці фотографуються. «А звідки ви?» «З Одеси».

Так вже дофотографувалися, що ручку відламали, ту, що камеру повертала. Отут збоку була, — Віталій Іванович засмучено показує місце, де ще влітку була ручка. — Хай, приваримо.

За камеру 30 тисяч отримав. Гроші перераховують через казначейство, бугалтерію.

«Не треба, я сам»

Політична партія Владислава Атрошенко

18 січня Віталію Онищенку минуло 68 років.

— Онищенко Віталій, син Івана, сотник козачого полку, — представляється офіційно. — Батько був тракторстом, мати колгоспниця. Проста сім’я. Іграшками не балували. Не було велисипеда — підріс, зробив собі.

Закінчив Сосницький технікум бухгалтерського обліку. Працював ревізором в сільгосптехніці, їздив по всій області. Послали на курси підвищення кваліфікації в Київський інститут народного господарства. А я на вихідні сів у Жулянах на літак і полетів на Одесу. Вперше побачив море. Тижня два жив там у Домі колгоспника. Насолоджувався життям, плавав у морі.

Ще їздив в командировки, батько каже: «Скільки можна гулять, 27-й рік. Буду тебе женити». А я думаю: невже це буде та єдина, з якою треба прожити вік? Кажу, не треба, я сам. Познайомився з дівчиною. Валентина з Новгород-Сіверського, працювала медсестрою хірургічного відділення у нас в лікарні. І привів додому наречену. На п’ять років молодшу. Отак одружився в 1977 році. На ревізії більше не їздив.

Збудував будинок великий, у найгарнішому районі Сосниці, на В’юнищі. Союз розпався, грошей не було. Щоб дістати цегли, треба було попрацювати на цегляному у Загребеллі, з печі ту цеглу витягувати. По довідці, що будуєш будинок, видавали якісь будівельні матеріали.

«Кожен хоче ворота на дурняк, або грошей на бензин і ящик горілки»


Віталій Іванович проводить в свою власну кузню. Це колишня колгоспна майстерня.

— Отут склад матеріалів у мене, отут станки для токарних робіт, — відчиняє одну за одною двері. Склад інструменту. Комора для електроінструменту. У збірному цеху працюють два робітники. Зараз роблять огорожу банку, в Київ.

— Куємо, виливаємо. Два зварювальні напівавтомати купив, ще плазморіз для тонкого металу треба, — ділиться коваль.

— Коли долар був по вісім, і 50 тисяч земля стоїла, звернувся у касу взаємодопомоги. Заліз у борги, під проценти. Але купив майстерню.

І тут мені повезло: надійшло замовлення. 12 тонн металу перекував цим молотом. Два місяці не вилазив з майстерні, і ночував там. Помічників наймав. Але гроші відбив. Робив паркани, козирки, сходи гвинтові, поручні, ворота, хвіртки. Ще тоді й першу машину купив, «Таврію».

(Зараз у Віталія Івановича новенький «Фольксваген Б7». Каже, це вже сьоме авто поміняв).

Спершу були наїзди.

Тільки майстерню купив. І зразу кожному треба і ворота на дурняк зробити, і чого тільки не було. Всі. інстанції наїжджали. їх багато, а я один... Як людина стоїть на біржі, це в порядку речей, платять їй.

Як тільки заворушилася, намагається самостійно заробити, — зразу всі тут: давай, давай. Купив цю майстерню розвалену-розкрадену. І зразу санстанція являється, щоб тут ідеальні умови були. Відбився. Менти якісь приїжджають: «Треба спонсорську помощь». Яку? «300 літрів бензину і два ящика горілки»... Я кажу: хлопці, оце одному генералу МВД роблю замовлення, а це — другому. І вони мені платять. Щас про допомогу зателефоную. Вони: «Дай хоч на бензин...» «А йдіть ви!» Багато крові випили.

Скважину пробив, воду провів. Дах переробив, накрив. Гіпсокартоном все обробив. Груби, стелю. Підлогу забетонірував. Гуртожиток для приїжджих робітників зробив. Тисяч десять доларів ще вклав.

Щодня тут у майстерні пропадаю, та і в вихідні тягне. Якщо людина поєднала роботу і хобі, то воно цікаво і не в тягар.

«Три дочки. Крутився, як білка в колесі»

— А це ті, хто мене надихає, — дістає фотографії в рамках. Дружина і три дочки. А ще внук і внучки.

— Старша, Оксана, ось приїхала з Фінляндії, привезла подарунків. Середня, Людмила і менша, Галина. Різниця два-три роки.

Усі три доньки прекрасно знають англійську, німецьку. І за кордоном більше мене об’їздили, — хвалиться Віталій Онищенко.

— Оксана кандидат наук, доцент, підполковник. Викладала в академії МВД. Галина ріелтор. Теж працювала в академії МВД, юрист. Обидві нині киянки. А Людмила живе в Гамбурзі. Два роки тому вийшла заміж за німця. Закінчує треті курси, щоб отримати достойну роботу. Навчається безплатно. В Києві працювала дизайнером, потім свій магазин відкрила. Познайомилась з хлопцем, зіграли весілля, покинула все й поїхала з ним. Квартира там є. Я в гості їздив.

— Хороший зять?


— Німець обикновенний. Їздили ми багато по Німеччині двома машинами. Були в Австрії, Швейцарії, Новий рік там зустрічали. Заїхали аж у Францію, місто Кальмар.

Ковалями доньки, звісно, не стали. Але старша робить ляльки, виліплює їх. Менша малює картини. Не на продаж, для себе. Середня дизайнер.

А в 90-ті роки три доньки... І всім треба окремі шуби, шапки, чоботи, туфлі. Дати вищу освіту. Та я крутився, як білка в колесі! Бувало, видавав останні 100 доларів, позичав, а вчив їх. Ну, витримав. Всі вчилися в Києві, Людмила в інституті архітектури, а Оксана і Галина в Академії МВД. Всіх трьох видав заміж. Тепер вони мене не забувають. Гостинці привозять, замовників шукають.

Дружина Валентина вже на пенсії. У Сосниці в неї невеликий магазин «Все для жінок».

Молот поцілувати так, щоб зуби не вибити


— Левів виливаємо, амурів різних. Коалу робив одній великій людині, для подарунка. Така кропітка робота, на евкаліпті сидить, очі скляні. Привіз і змонтував на подвір’ї. Непогано тоді за неї заробив, машинку купити можна було. Але в мене є, з’їздили з дружиною на відпочинок.

В основному працюємо на Київ. Замовляють і судді, і депутати, і генерали. Пану Луценку робив. Сходи, забор, ворота. Ляшко був, хотів зробити замовлення, але не зробив.

У Сосниці зараз менше замовлень. Люди збідніли.

Ковальську традицію покажу, — бере у руки великий молоток Віталій Іванович. — Щоб стати справжнім ковалем, треба поцілувати молот.

Молот у витягнуту руку, причому кисть вивертає, і отак з вивертом нахиляє держак, поки молот не торкається губ. Тамую подих, бо здається, що той молот от-от залетить не тільки в губи, але й у зуби. Але ні, поцілунок вдався. Потім, на біс, повторює ще раз.

— Зараз такої посвяти не роблять, бояться, — залишає молот у спокої Оніщенко. — Я коли хлопчаком був, ходив у сільгосптехніку. А там коваль був, такий міцний дядько. І він цей трюк показував. Мені так запало в пам’яті, що поки не поцілував сам, не заспокоївся. Не бачив ще, щоб хтось таке ж повторив.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №6 (1760), 6 лютого 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Віталій Онищенко, Сосниця, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:


ЦентрКомплект