Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Сосницький майстер Анатолій Сєменцов робив трони для конституційних суддів


Сосницький майстер Анатолій Сєменцов робив трони для конституційних суддів

У залі Конституційного суду України стоять 19 крісел-тронів роботи майстра по дереву Анатолія Сєменцова з Сосниці.

Анатолій Петрович багато їздив працювати в Київ.


Анатолій Сєменцов з маскою «Олігарх», позаду дружина Ольга Сєменцова

«Відкопає бумажку, що він граф, — і вже титульний герб придумує»

Сидячі в кріслі, не такому шикарному, як ті трони, але теж оздобленому різьбою, крутить в руках дерев’яну маску «олігарх», з тонованої черешні.

— Це мутант, харчується тільки доларами, — знайомить зі своїм витвором. — Світ бачить через призму багатства. Немає душі, нема почуттів, в голові працює комп’ютер.

— До Пшонки не ходили працювати?

— Ну що той Пшонка? — пирхає Анатолій Петрович. — Хай би й інших показали.

Вони так дуріли від свого багатства, ті олігархи. Один викупив і виселив півсела. Будинок: поверхи над землею і під землею. У кожної кімнати свій стиль. Народний, модерн, бароко. Одна кімната з мореного дуба: чорна, важка. Рублені меблі. Ніби зараз туди зайде інквізиція. Все, щоб здивувати гостей багатством. Поряд спецсаркофаг з температурним режимом.

У того стеля вісім метрів. В іншого підлога зі шматочків мармуру, викладена у візерунок, що в музеї не побачиш. Сходи з кольорового мармуру, перила покриті чистим золотом. Самі собі присвоювали титули. Десь відкопав бумажку, що він граф, — сидить, видумує титульний герб. Якогось там павича з хвостом. А ми виконуємо. Кожен нашкрябає і несе свій брєд, ми над ним працюємо, а він уже ухвалює.

Анатолій Сєменцов не любить олігархів, хоча вони давали роботу. Зате може годинами говорити про свої твори, розповідати про зашифровані в них символи. Вдома на стінах десяток масок язичницьких богів. Є різьблені панно, картини-ілюстрації до творів українських письменників, до оповідань Гоголя, народних пісень. Об’ємна різьба, рельєфна різьба, плоска. Заготовки робіт на зиму.

— Є об’ємне панно-дерево, на всю стіну. Меблі вирізьблені. У сина будинок новіший, більш в інтер’єр вписується.

Багато скульптур у приватних колекціях.

Яка на смак крейда з буряком

— Батько, Петро Іванович, поїхав на Донбас працювати на шахті, — згадує дитинство на хуторі Червона поляна Коропського району. — Працював там до війни, пройшов усю війну, повернувся і знов на шахту. 13 років там.

Такий уже він був, любив вольність. Приїхав, мати дитину народить, він і поїхав. Виховувала нас сама. У великій бідності жили зі старшою сестрою Катею.

— Батько ж був на заробітках. Гроші висилав?

— Може, щось і висилав, але тоді багато не платили. Розказував, один час ходив на роботу — їжа була один стакан насіння, 200 грамів хліба по картонці.

У нас землі багато не було. А та що була — невпорядкована: не було корови, не було гною. Взимку мати по одній картоплині ділила.

Корови нема, а молока хотілося. Мати мішала у воді крейду з буряком, щоб солодше було і біле.

— І як?

— Як крейда з буряком.

Мама взимку по пояс в снігу шишки збирала, щоб грубу протопить. Лісник зустріне, шишки в сніг висипле, ще й мішок відбере. Інший мішок попробуй де взяти. А ми сидимо вдома пухлі, в замерзлій хаті. Це десь початок 50-х років.

Мені було 5 років, коли батько повернувся з Донбасу. Я спочатку вважав, що то дядько чужий. Тікав, він мене ловив.

Батько не по своїй волі там і жив, тоді не можна було так просто піти. Лишив всі документи і втік. Стаж у пенсію не увійшов.

Треба було заробляти для сім’ї, він зайнявся столяркою. За що тільки не брався: робив хати, вікна, двері. Клав поли. І ми трохи відійшли від злиднів, навіть корову змогли купити. Батько вивчився і працював на тракторі.

Було, столярує, стружкою пахне в хаті, поряд я сиджу, майструю ножиком шаблі.

Перші роботи з дерева — дерев’яні іграшки. Шаблі, солдатики. З другого класу сам робив, сам продавав. Вимінював у школі на конфети або насіння.

Батько воював, всі розповіді в хаті — тільки про війну. Повернувся знервованим: і в розвідці був, і в полоні, розстрілювали його.

І я собі зробив цілу батарею, йшла війна кругом хати. Солдати, окопи: тут нємці, тут наші. Фронт. Батько приїжджає на обід: «Віро, що воно гупає?» А то мої солдати воюють. Снаряди летіли — я каменюкою в хату бив. Глина посипалася, дірку вибив.

Батько сам побудував другу хату. Я вже допомагав йому, він вчив, а я виконував різні грубі роботи.

Мати Віра Михайлівна була ласкава до нас. Любила старину. Ворожила, лікувала травами і корів, і людям всякі пристріти. Тоді ж лікарів в селі не було, ходили до неї. Нас сама лікувала. Пісні народні дуже гарно співала з сестрою.


Дружина відпустила в технікум


— З Ольгою Михайлівною познайомились в Оболонні, після технікуму вона працювала бухгалтером в конторі. Одружилися й поїхали в Херсонську область, Бориспільський район. У виноробний радгосп.

А через рік жінка відпустила учитися у Косівський технікум народних художніх промислів ім. Касіяна.

Потім по направленню поїхали в Іваницю Ічнянського району. Працювали в художньому цеху. Я був майстром, жінка пройшла курси хохломського розпису і теж працювала. Ходив на етюди, там дуже гарні місця.

А через два роки мене запросив Сосницький міжколгоспний лісгосп.

Ілліч упав і скорчив страшенну гримасу

— Якраз партія постановила, що всі лісгоспи мають займатися художніми промислами. Мистецтво в народ. І я працював художником, відкрив художній цех з виготовлення сувенірної продукції. Квартиру відомчу дали, оцю. Коли звільнився, я її викупив.

Усе лягло на мене. Починаючи з розробки сувенірів. Ось один лишився, — Анатолій Петрович дістає із шафки дерев’яного лісовичка-ігольницю. — Сам укладав договори з галантерейною базою. Із жінкою робив і розписував ці сувеніри. Упаковкою займався. Поставляв туди. Навіть станки прийшлося робити самому. Документація на мені. Отримував якісь копійки, ні на що не вистачало. А в мене сім’я.

Найкраще в мене йшла скульптура. І щоб заробити копійку, прийшлося ліпити «ленінів». Відливав з гіпсу бюсти, рельєфи.

— І «марксів», «енгельеів»?

— Навіщо? Ленін самий ходовий, ним найкраще було заробляти. Замовляли колгоспи, школи. Отут у нас десятки років дошка пошани була, з великим барельєфом-профілем Леніна. Гіпсу вистачало, дешевий був. Один бюст — хороша місячна зарплата. Мені вистачало.

...Літо, спека, я ліплю бюст. Спочатку в пластиліні, а потім виливав у гіпсі. Уже майже закінчую пластилінову голову, увійшов в раж, вник у процес. Роботи на тиждень-два. Хочеться закінчити, залишилось зовсім мало. І тут жінка: «Толику, снідати йди». Лишаю той бюст, йду їсти. Виходжу — мій бюст на сонці розтанув і гепнувся на асфальт. Лице Леніна в страшній гримасі: вухо зліпилось, ніс зім’яло, рот скривило на один бік. Настрій пропав, ставлю його на постанову, закріплюю. А запалу вже нема. Якось приліпив те вухо, виправив ніс. Нехотя доробив. Свої 200 рублів отримав.

Після сувенірів займався оформленням, в тому числі наглядною агітацією. Так приїлися ці старі Ленінські цитати, що став сам складати нові. Придумаю собі щось під тему, підпишуся Леніним, і все проходило.

За Горбачова створили в Сосниці художній кооператив «Ікар». Оформлювали колгоспи, будинки відпочинку. У Свердловці Коропського району був цікавий проект — дитячий майданчик, виконаний у дереві.

«Це ж не літак, це трон»

— У Києві працював багато. Їздив туди на два-три місяці.

Уже була вільна Україна, правив Кучма. Кооператив розвалювався, я сидів без роботи. Десь щось заробляв, не без того, але заробітки були невеликі. Подзвонив Миша Ломпас і запросив на роботу в Київ. Зараз він в Америці. Товариш, з яким я вчився у Косові, і я йому тоді всі вуха продзижчав, як добре в столиці, які заробітки. Він і поїхав.

Миша працював у приватній фірмі «ВіЛ 147», що виконувала великі замовлення: і урядові, і від олігархів.

Я працював у приміщенні, що надавала фірма. Житло теж від фірми. Мені створювали нормальні умови. Ескізи розробляв, виконував дизайн. У них своя проектна організація, чоловік сім: дизайнери, архітектори. Один з проектів — оформлення Конституційного суду. Там робили двері, портали (те, що над дверима). Одні двері коштують, як іномарка. Виконували з найцінніших порід дерева, які можна дістати в Україні: грецького горіха, черешні. Наша фірма мала зробити 19 крісел-тронів. Один для спостерігача і 18 для конституційних суддів. Зараз їх на цих тронах часто по телевізору показують. Це ж недоторкані боги: що скажуть, так і буде! Стільці з черешні. Мене спитали, я, як консультант, їм рекомендував. Закупляли черешню на Західній Україні. Збиралася бригада, учасником якої був і я, розробляли проект. Мені дали дозвіл на зміну проекту, і я змінював. Популярний московський дизайнер збоку до крісел почепив якісь крила. Я кажу, таких самольотів робити не буду. Бачу, що це чуже. Вони ж хотіли помпезності. Я вже на той час займався йогою. І в кожному з тронів в різьбу заклав символіку.

— На хороше?


— Якщо людина веде себе добре, то на хороше, — сміється Анатолій Петрович. — Практично всю різьбу і виконав сам. Вона об’ємна, йде кругом. Тильна сторона навіть краща, ніж передня. І там закладено символ сонця, що стимулює справедливість рішень. Його ніхто ніколи не побачить, крім самих суддів. Символіка позитивна, не хвилюйтеся.

Усі трони ідентичні. Трошки змінений той, що для спостерігача. В сидінні і спинці кожного — блакитна шкіра.

Керував всім процесом виготовлення, а він не простий. Трудились чоловік 10. Різчики по дереву, інші. Я виконав основні роботи.

Примушував платити адекватні гроші

— Потім роботу приймали судді, міністри України. Спочатку була прийомка першого зразка. Я не був присутній. Потім три рази через майстра запрошували туди, щоб познайомитися з автором. Але ж я то «зайнятий», то «додому поїхав». Чув, за цю роботу хотіли дати заслуженого майстра України. Так і не дали. Навіть на офіційне відкриття не запросили. Ні, я не образився. Я ж вивчав йогу...

З фірмою продовжували співробітництво. Я їх примушував платити адекватні роботі гроші, тобто вони в якійсь мірі теж могли на мене ображатися.

Передав не сину, а дочці

— Двоє дітей: син Тимур і дочка Оксана.

Тимур народився в Сосниці, зараз йому 30 років. Займається фотографією. Дочка Оксана любила ліпити з дитинства. Було бажання вчитися. Оскільки я займався більш скульптурою, завжди хотів, щоб поруч була людина, яка добре знає кераміку, роботу з глиною. Мріяв: якщо вивчиться, будемо працювати разом. І працювали, у Коропі. Я чотири роки був методистом з народознавства і вів гуртки різьби по дереву. А дочка вела кераміку. Дали квартиру. Коли я переїхав у Сосницю, дочка там залишилась. Більше 20 років. Оксана Цупко, в неї дуже цікаві роботи. Я розумію її бачення, відчуття. Зразу сказав дочці: Оксано, працюй у народному мистецтві, не ганяйся за чужими надуманими формами. Те все проходить, а народне мистецтво як перлина, відбирається часом.

Дочка і зараз працює з дітьми. У неї син Артем, 11 років.

Оці скарбнички, — показує, — Оксана в 17 років зробила. Зараз їй 44. Типічний український депутат. Районний начальник. Бідняк (скарбничка без дна).

Ми з нею були у спілці народних майстрів України, а потім добровільно вийшли.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №48 (1750), 28 листопада 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Анатолій Сєменцов, Сосниця, майстер по дереву, Конституційний суд, крісло, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:


ЦентрКомплект