Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Сина я не поверну. Але тепер є для кого жити». Мати загиблого в АТО створила прийомну сім'ю

«Сина я не поверну. Але тепер є для кого жити». Мати загиблого в АТО створила прийомну сім'ю

Тетяна Науменко з чоловіком пишалися сином Олегом. Вивчився, пішов працювати в міліцію, як мріяв з дитинства. Одружився, невістка Тетяні Василівні подобалась, а ще як внучка Сонечка народилась! Син купив для своєї родини будинок, перевіз у рідні Холми, почали ремонт...

Аби ж не ця війна. Яка забрала єдиного сина. За півтора місяці до цього померла мати Тетяни. Через кілька місяців не стало чоловіка. З роботи пішла.

Але Тетяна знайшла для кого прокидатися щоранку, поратися по господарству, готувати їсти, ходити на роботу. Прийняла до себе дочку Настю. А потім ще одну.



Тетяна Науменко (в центрі) та дві Насті

«Це ж його будинок»

Зараз 51-річна Тетяна Науменко в селищі Холми Корюківського району виховує двох прийомних дочок. Дві Насті, 15 і 6 років. Обидві звуть Тетяну Василівну мамою.

Кумедне дівча в шапочці з балабонами-вушками міцно тримає Тетяну за руку. Сьогодні Настя зі школи додому йде раніше. В будинку тепло, отоплюється газом. Підлога встелена м’яким килимовим покриттям. Назустріч зі своєї кімнати виходить старша Настя. Майже доросла красуня. Менша красуня вже тискає на руках висловуху кішку Жужу.

Живуть втрьох у будинку Олега.

— Його купив син і збирався тут жити з родиною. Кажу невістці: «Не дам продавати цей будинок». Віка запропонувала: тоді переходьте й живіть. Так і зробила. Колеги і друзі сина гуртом взялися і за кілька тижнів зробили тут ремонт: перегородили, поклеїли, пофарбували. Туалет теплий поставили, ванну, бойлер є. Була ж проста сільська хата, не встиг він зробити все так, як хотів.

...Олег загинув у 2015-ому, — починає тяжкі спогади Тетяна Василівна.

— Закінчив Щорське вище училище лісового господарства. А в армії вибрав внутрішні війська, служив у Павлограді Дніпропетровської області, і як повернувся, вже на третій день пішов на роботу в ДАІ. Відучився у школі міліції в Сумах. Працював у Корюківському райвідділі.

Коли ДАІ розформували, став водієм опергрупи. Трохи пропрацював охоронцем: охороняв «суточників» в КПЗ. Перевівся помічником чергового. Працював добу через три, з’явилося більше часу. Олежик продав свою машину і купив цей будинок. До того вони з Вікою на квартирах жили: спочатку в Корюківці винаймали, потім тут, в Холмах.

Вікторія родом з Савинок, як і я. Олег служив з її братом Серьожею, він їх і познайомив. У 2012-ому відгуляли весілля в кафе в Сядриному. Віка вчилася в Чернігівському педуніверситеті.

«Було 40 днів по мамі, як пропав Олег»

— Почалася війна на Донбасі. Міліціонерів (в поліцію перейменовано в листопаді 2015 року. — Авт.) відправляли в АТО у відрядження, у складі зведеного загону. З усіх районів чоловік по п’ять-шість відряджали в Чернігів, звідти — в Донецьку чи Луганську області. На початку 2015-го прийшла черга Олега. Посилали на місяць в Чорнухіне Попаснянського району Луганської області. Інші хлопці вже там були, Олег їхав вперше.

Ніякого передчуття не було. Відправляли ж на третю лінію оборони, не на передову. Олег з Вікою вже жили у Холмах, Софійці два рочки було.

На тумбочці біля дзеркала фотографії двох дівчаток-одноліток. Одна з них — Настечка, у вишиванці. Друга — Софійка. Зараз їй теж шість. — Така схожа на Олежку, тільки волосся прибрати, — дивиться на фото внучки Тетяна Василівна.

—...Хлопців кинули в Дебальцеве. Стояли на «Хресті». (Це перехрестя доріг Ростов-Харків і Донецьк-Луганськ, біля алюмінієвого заводу).

Олежик дзвонив щодня. Сам телефонував, коли можна було. Або давав сигнал, я передзвонювала. Зазвичай розмовляли зранку. Іноді було чутно звуки обстрілу. Третя лінія виявилась першою.

Дев’ятого січня померла моя мама. Жила в мене, я забрала з Савинок, доглядала. Було 40 днів по мамі, як Олежки не стало.

Востаннє поговорили 15-го, на Стрітення. Він зателефонував зранку, я якраз у церкві була. А 16-го на зв’язок вже не вийшов.

Ми дзвонили в міліцію. Його хлопцям. Під вечір дізналися, що Олега поранено, забрали в Дебальцеве. Того дня був обстріл, і все.

Ми не знали, де він, що з ним. Пропав.

Уже коли вони вийшли з оточення, міліціонери, з яким їхав Олег, повернулись до Чернігова, 20-го лютого. Чотирьох їхніх тоді поранили, при виводі з дебальцевського котла. В тому обстрілі разом з Олегом поранили ще хлопця з Мукачева, помер на місці.

Може б, він і досі вважався безвісти пропавшим. Коли прибув у Чернігів зведений загін, Віка поїхала їх зустрічати. Там був телеканал «1+1». Вікторія сказала, що рада за тих, хто повернувся, але її чоловіка нема, і не знає, живий чи мертвий. «Всі тут, тільки мого немає». Так наша біда отримала розголос.

А 9 березня нам повідомили, що сепаратисти передали тіла загиблих, і серед них нібито є Олег. Віка поїхала в Дніпропетровськ. Точно, він.

Версія така: 15 його поранили, відвезли в госпіталь в Дебальцеве. А тоді наші частини звідти виводили. І коли вивозили поранених з госпіталю в Дебальцевому на нашу територію, в Артемівськ, російські бойовики влаштували обстріл. Загинув Олежик 16 лютого.

Пізніше лікар госпіталю сказав, що смерть була миттєва, бо поранення несумісні з життям, — сльози градом котяться по обличчю матері. — Йому було 26 років.

УМВС України в Чернігівській області писали так:

«15 лютого під час обстрілу блокпосту російсько-терористичними військами біля Чорнухиного Луганської області Олег Науменко отримав осколкові вогнепальні поранення і був доставлений до військово-польового шпиталю поблизу Дебальцевого Донецької області.

Наступного дня колона, яка транспортувала поранених у Артемівськ, була обстріляна бойовиками і зв’язок з Олегом перервався. Увесь цей час керівництвом УМВС проводилися пошуки.

10 березня тіло загиблого міліціонера впізнала його дружина серед тіл, переданих представниками терористичної ДНР до бюро судово-медичних експертиз Дніпропетровська. Олег загинув від множинних вогнепальних поранень у груди».

Невістка теж пішла в АТО

— Поховали Олежку в Холмах, 11 березня. Багато людей було. Товариші його. Не питайте, я нічого не пам’ятаю.

Я не вірила, що син загинув. І коли перестав виходити на зв’язок, і коли сказали, що він поранений. Навіть коли у труні лежав — не вірила.

Віку забрали в батальйон «Чернігів». Вона ще рік провчилася в Харкові в Академії МВД. І в 2016 теж пішла в АТО. Сказала тільки: «їду в командировку. Соня побуде в мами, а потім на два тижні заберете». А тоді телефоную, а вона мені: «Не дзвоніть, сама буду передзвонювати». Я здогадалася. «Де ти? Там?» «Так». Я кричала, та що ж уже. Це Соні три роки було. День народження, 16 січня, без мами справляли, в Савенках. Віка думала, що раніше повернеться, а не вийшло. Збиралась на місяць, а потім ще 45 діб додалось. Приїхала 1 березня. Була в Маріуполі.

На гроші, що даються родичам загиблого, ми з чоловіком не претендували. Щоб Віка з онучкою купили собі житло в Чернігові. Вистачило на 4-кімнатну квартиру. Я сказала Вікторії: добре, якщо знайде когось. Вона молода, все життя попереду.

Через рік колеги поставили Олегу пам’ятник. На кожну річницю приїжджають. На школі пам’ятний знак висить.

З горя кричала ночами


— Чоловік Геннадій помер через шість місяців після смерті сина, у вересні. У віці 47 років, і залишилась сама.

Сонечку Вікторія забрала в Чернігів.

Важко було самій у хаті. Мучило безсоння. Вилай кричала по ночах. Все літо коло мене була старша сестра Віра з Корюківки. Коли племінниця Катя другу дитину народила, жили в мене. Боялися саму лишати.

Перед тим я працювала почтальоном. Після смерті Олега звільнилася. Там робота з грошима, а в мене соображенія тоді ніякого не було. Цілу осінь і зиму в Чернігові в неврології пролежала. Важила 49 кілограмів. Психолог приходив: «Ви маєте виговоритись». А як? Не могла я про це говорити. Бачила, як ховали, але не вірила, що сина нема.

Наснилась Настя

— Сестра Віра першою завела розмову: «Може, тобі дитину взяти?»

У 2016-ому поїхали в Корюківку, в службу сім’ї та молоді. Там порадили створити прийомну сім’ю. Альтернатива дитячого будинку, коли дитина не потрапляє в інтернат, а виховується вдома. А мені іде відрахування в Пенсійний фонд. Саме стояла на біржі. Почала збирати документи. Пройшла медкомісію. Перевірка на судимість, довідка від психіатра, нарколога. З’їздила на навчання в Чернігів. Тепер кожні два роки проходжу навчання. І дівчата зі служби почали шукати мені дитину. Питали, кого хочу. Маленькі діти всі йдуть на всиновлення. Я сказала, що хотіла б дівчинку 7-11 років.

Поки чекала, приснився мені сон, що біля мене дівчинка і зовуть Настя. Розповіла цей сон дівчатам в службі.

От річниця по Олегу пройшла. 27 лютого дівчата з Корюківки дзвонять: до Ніжинського реабілітаційного центру привезли дівчинку, 11 років (через два місяці 12), звати Настя. Вилучили з сім’ї, домашня. В інтернаті не була. Кажу: це моя Настя. Райвідділ поліції виділив машину, поїхали. Настя вийшла, зразу мені сподобалась. Дівчинка погодилась їхати.

Перша дочка була як їжачок

Розмовляємо в залі, обидві Насті поряд. Старша з мобілкою в кріслі, молодша перебирає в тумбочці за відчиненими дверима альбоми з малювання.

— Через день я вирішила її забрати.

Настя з Малої Дівиці Прилуцького району. Тоді ще була жива мати, зараз вона сирота. Нема ні бабусь, ні дідусів. Зразу після смерті матері оформили на неї спадок, квартиру в двоквартирному будинку. Я там ні разу не була. Будинок цегляний, поряд живуть сусіди. Паї від діда-баби залишились. Але Настя сказала, туди вже не поїде, в Холмах жити хоче.

— Куди будеш вступати?


— Ще школу закінчити треба.

Настя навчається в 10 класі.

— Думали на перукаря-візажиста в Чернігів, в 9-те училище. Але зараз приймають тільки після 11 класу. — Дівчата різні. Настя-старша спочатку була їжачок. Це зараз трохи відійшла. Я її розумію: дитину забрала якась тітка, привезли сюди, в чужий дім. Інша школа, де вона нікого не знає. Зараз уже друзів багато. Вибрала собі тут хресних, перехрестили (бо перші хресні з нею не зналися). Батюшка сказав, так можна. Хресний — Віталик, друг мого сина й сусід. А хресна — Олена, мама подруги. Є і хлопець.

— Знайомила вас із ним?

— Так. Якщо дитині щось забороняти, стосунки не складуться. Я знала, що вона зустрічається, ходить на побачення. Було холодно. Кажу, що ви там на вулиці сидітимете, гуляйте вдома. І вони сидять там у кімнаті, і мені спокійніше.

Вчитися б могла й краще. До четвертого класу, каже, відмінницею була. Я сиділа з нею, поки предмети розуміла. Зараз я вже в тих уроках не тямлю.

Ноутбук купили. Без нього зараз навчатися в школі неможливо. Вона мене завжди підтримує. Якось тиск піднявся, так погано було. Кажу: йди, тобі в школу треба. А вона: «Я тебе не залишу», їсти приготує, прибере. Я, коли на роботу йду чи кудись відлучитися треба, меншу зі старшою залишаю без страху.

«За меншу судимось»

— Менша Настя з’явилася майже два роки тому. Були з моєю Настею в службі у справах дітей, молоді та спорту. І нам показали відео: є така дівчинка. І так вона нам сподобалась! Настя заявила: «Ми її забираємо».

Олена Арсенівна (Одерій), начальник служби, розказала, що дівчинка розумна, малювати любить. Ім’я, каже, якесь незвичне, чи Злата, чи якесь таке... Виявилося, Настя.

Поїхали, подивились. Старша Настя хотіла сестричку. Різниця у віці між дівчатами майже 10 років. Два тижні готувалися, потім привезли меншу сюди. Зразу влаштувала її в садочок. Я вже працювала прибиральницею в сільраді, попитала в завідуючої дитсадка: «В мене ще одна дівчинка буде. В садок приймете?» «Звичайно, приводьте».

17 липня її привезли. 28 ми втрьох вже їхали на море в Одеську область.

— Дві Насті. Може, одну якось по-іншому називати?

— Я зразу запропонувала: може, Нюша? Але дівчата сказали, що так кличуть свинку з мультика. Так і залишилось. Зову «Настя!», менша завжди біжить. Тоді додаю по-батькові: старша Вікторівна, а менша Миколаївна. Але мала біжить в будь-якому разі.

Коли привезли, нічого не їла, крім сосиски, банану. Щось інше — рот закриває: «Я не люблю». Тепер вже любить млинці, котлети. Теж дівчина з характером: як що не по її, насупиться, руки складе і стоїть. Але швидко відходить. У куток дітей не ставлю: і так вони на свій вік настоялися.

Ми вже так до Настуні звикли. Вона народилась у Києві, жила в Радомці, село нашої громади. Маму батьківських прав на молодшу дитину не позбавляли. Тепер у нас суди, вона хоче повернути її назад. Я не забороняю їм бачитися (хоча маю право не дозволяти цього). Але головне, щоб дитині було добре.

— Не боїтеся, що рідна мати під час побачення забере дитину й поїде?


— Зустрічі проходять в людних місцях, в моїй присутності. В Корюківці, в Ніжині на дитячій площадці, в Чернігові в «Дитячій планеті». Додому не пускаю. Перша зустріч вийшла досить емоційною, вона кричала, звинувачувала мене. Дорікала, мовляв, я забрала дитину через гроші. І через те, що вона гарно малює. Я попередила: коли буде так надалі, ніяких побачень не буде. Приїжджає побачити дочку десь раз на місяць. Суди проходять в Корюківці.

Прийомній сім’ї держава виділяє два прожиткові мінімуми на дитину. І доплачує ЗО відсотків цієї суми мені, за роботу (всього приблизно 1200 в місяць). «Дуже великі гроші».

— З ким хоче бути Настя?

— Думаю, сама не знає. Коли мама приїжджає, радіє. Потім каже їй «пока», бере мене за руку і йдемо додому. Вона всім рада, до всіх усміхається. Дитина ще. Ходить до першого класу, розумненька, ласкава. Я б не хотіла її віддавати.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №46 (1748), 14 листопада 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Тетяна Науменко, людські долі, АТО, Холми, прийомна родина, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:


ЦентрКомплект