Врятована ікона

30-ті роки XX століття виявились найжорстокішими у відносинах совєцької держави з церквою зі всієї 74-річної смуги окупаційної влади чужинців на Українській землі. Навіть з погляду на полишене після руйнації культових споруд на Чернігово-Сіверщині набігають невтішні висновки. В усякому разі на долю 90% загублених пам’яток краю випало пройти трагічний шлях. У той же час, людям з «досовєцьких поколінь» XX соліття, які пережили комуно-більшовицький похід «вогнем та мечем» на церкву, іноді всупереч наступу атеїстичної навали вдавалось не втратити Бога. Звичайно, не кожному. Але окремі достойники, вимушено причаївшись, змогли не тільки заховати далеко під спіднє хрестики, а й зберегти від червоних кровопивць для спілкування зі Всевишнім найсакральніше - свою любов до Творця та міцну українську пам’ять.



Особливо се виходило у наших попередників, які з’явились на світ на порубіжжі ХІХ-ХХ століть. їхня пам’ять до останнього зберігала згадку про храми. Тому що сприймали церкви у містечках та селах не тільки «палацами» Бога, а й естетичною окрасою населених пунктів. Не випадково ж, з завершенням ери володарювання сатани, коли сажа атеїстичних пожеж осіла назавжди, вони понесли з вуст у вуста змістовні розповіді про так званих «активістів», які з завзяттям у 20-30-ті роки несли руїну, оскверняли храми та сприяли репресіям!

Отож у селах, що пережили напад комуністичних зайд, внаслідок збереження генетичної пам’яті, через десятки років далі живуть легендарні оповідки. І не тільки про самих виродків, які згенерували велике зло, а й про гірку долю їхніх нащадків, яких Божа кара не пожаліла. Так. Іноді настільки принципово, що жорстокі «мітки» впродовж кількох поколінь відчували в родинах відступників-антихристів... У всякому разі в селах Новгород-Сіверщини - Ларинівці, Бирині, Прокопівці, Мамекині нам вдалося почути подібного штибу історії. І дарма, що більшість народного епосу про комуністичну руїну проти священництва та церкви взагалі має не вельми веселе закінчення, для мажорного змісту в них теж знаходяться рядки. У яких закладено не тільки позитивні емоції, а й практичне втілення житейської мудрості з вічним постулатом про милість Божу та неабияку Його силу! Саме про таке ми й довідались з переказів про минуле, дарованих Ольгою Глазковою - небайдужою до життя містянкою з козацького Новгорода-Сіверського.

У минулому фахова приватна нотаріуса, пані Оля зберігає скарб виразних історій про рідний край. Ось і оповідка онуки патріотичного священика 20-х років XX століття з Коропщини про збереження добрими людьми в лиху годину комуністичної вакханалії образу Св.Миколая - одного з найповажніших в Україні святих - видалась нам інтригуючою.



До речі, Ольга Глазкова представляє рід гідних українців з Коропщини, життєпис якого з першого погляду типовий український, бо пов’язаний з козацькою минувшиною, з селянською працею на землі. Але увагу привертає сторінка з життя одного з дідів національно свідомої жінки, чиє родове коріння зачинається в Шабалинові - давньому поселенні на лівому березі Десни.

У цім селі, на думку дослідників старовини, автохтонне населення завжди ідентифікувало себе козаками та козачками. Тож і розум їхній, і кмітливість та свідомість пішли по століттях як приклади гідного життя для наступних поколінь. І навіть коли згасла зоря модернової доби Гетьманщини в Україні, а представники багатьох заможних родин набули дворянства, один із них - Яків Попов, генерал російської армії разом із коханою дружиною - талановитою професоркою хімії Вірою Богданівською, засвідчили свою гідність на століття вперед пристойними благодійними дарунками із власних статків задля поліпшення життя шабалинівців.

Від тієї пори дійшли до нашого часу приміщення, збудовані для селян на гроші закоханого подружжя земляків. Тоді й земську школу відкрили, і навіть гуртожиток для вчителів обладнали. Цікавим трендом вмілого та розумного вчинку від поважного панства для селянських родин із дітьми стало запровадження родиною Попових щорічних премій для успішних учнів та нагородження земельними наділами. Про поважну родину, яка полишила гідний слід у рідному селі, Ольга Глазкова розповідає як приклади загартування свідомості селян добрими та розумними вчинками упродовж минулих століть. Не випадково, що місцевий люд, прислуговуючись змістом гуманітарних проектів Якова та Віри Попових, міг прагнути до того, що є найважливішим для людини, - розвиватися, навчатися та вдосконалювати свідомість!



От тільки все змінилось, поставши догори дригом, після 1917 року з настанням більшовицької доби. Піднявшись над землею з людського «бур’яну», прислужники сатани не пожаліли навіть храмів! Натерпілася і Шабалинівська святиня - Миколаївська церква, яка внаслідок небувалої набожності громади та авторитету священництва з приходу вважалась осередком святості та прикладом вірності слову Божому на велику Коропсько-Сосницьку округу!

Не випадково, що саме в гурті тамтешнього священництва і «засвідчився» авторитет молодого чоловіка Михайла Климен-ка 1901 року народження. В священнослужителі він прийшов з авторитетної посади секретаря волосного управління. Про нього нам чимало і розповідала пані Ольга - онука славного шабалинівця.

А тим часом, життя Української Автокефальної Православної Церкви на теренах Чернігово-Сіверщини, яке до останнього десятиліття вважалось маловідомим навіть шанувальникам історії, серйозно дослідив талановитий науковець, краєзнавець Віктор Моренець. Кілька років тому він запропонував публіці працю «Церковно-визвольний рух на Чернігівщині в 1920-х роках».

Зі сторінок студій Віктора Моренця на тлі епохальних подій постають документи, де серед свіжих інформацій про минуле виявлено повагу і священику з Шабалинова Михайлові Клименку. Достовірний матеріал засвідчує силу авторитету молодого панотця - інтелігентного та національно свідомого чоловіка.

Саме дякуючи документальному скарбу, який описує події 100-річної давнини, стає зрозумілим, що отець Михайло Клименко в буремну пору 20-х років XX століття не тільки сміливо взявся за розбудову національної церкви, а й прагнув до навернення земляків до просвітницького руху. Формувати національну свідомість. Задля цієї мети панотець із завзяттям поширював на селі високе поетичне слово Тараса Шевченка. Автор книги, досліджуючи процес становлення УАПЦ у 20-ті роки на Чернігівщині, наводить спомин провідного діяча церковного руху Василя Потієнка (1898-1945). Рядки невеличкі, натомість образ свідомого та патріотичного українця вимальовується достатньо глибоко. Отож читаймо: «Михайло Іванович Клименко досить грамотний і розвинений працівник. Працював у Волосному Виконавчому Комітеті секретарем, був також секретарем «Просвіти». «Просвіта» в Шабалинові працювала добре, і тому ми зобов’язані були, щоб там у кожній хаті був портрет Тараса Шевченка і всі були національно свідомі. Потім Клименко теж став священиком, був настоятелем у тому ж таки Шабалинові і користувався авторитетом».

По підмурівках церковного життя в селі совєти нанесли найпотужнішого удару. Священика Михайла Клименка знищили, а Миколаївський храм з часом закрили. Начиння святині топтали, шматували, трощили... Ікони спалювали та розтягували на господарські потреби. Молодого, ще не виповнилося й 30-ти років о. Михайла заарештували і відправили в табори. Забрали молоду дружину Варку з двома дітьми, одне з яких ще й імені не встигло отримати, бо тільки-но народилося! На жаль, їхня доля виявилась трагічною. Жодного сліду, окрім коротенької довідки з архіву про голову сім’ї! Звичайно, що 4 членів родини на чолі з о. Михайлом Клименком нелюди знищили.

А деякі з ікон Св. Миколаївської церкви в Шабалинові таки «осіли» в селян. І дарма, що виставити, за православною традицією, на найпочесніше місце в світлиці образи, які було врятовано з рук варварів, мужні селяни не могли. Для найповажнішої ікони надійна схованка кмітливими шабали-нівцями була знайдена. Справді надійна, бо зберігала мовчання кілька десятків років.

- Коли влітку 1975 року випускницею юридичного інституту я приїхала до рідного села, мене зустрічали всі родичі, - розповідає Ольга Глазкова. - Серед них була і моя хрещена - материна сестра... Коли всі родинні заходи скінчились, хрещена покликала мене за собою до її обійстя.

Минуло більше 40 років, а я пам’ятаю, як билось серце в грудях, коли ми заходили до чулану і як, обережно відсуваючи скриню, тітка, не поспішаючи, витягувала звідтіля величезну ікону Святого Миколая. Образ багато років стояв у надійному місці, загорнутим у ряднину. Кілька кілометрів до батьківської хати поверталась мало не бігом! Адже на ту пору мені було вже 26 років, і я розуміла, який дарунок тільки-но отримала.

Окрім подарованого, хрещена додала ще й певний об’єм інформації, щоб її племінниця, тобто я, повністю володіла ситуацією навколо врятованої ікони. Тож я і дізналась, що образ шанованого серед українців Святого Миколая моїй тіточці передала на подальше надійне зберігання старенька сусідка, за якою моя родичка доглядала.

Вона мені так і сказала тоді:

-1 ось настав час, щоб Святий Миколай перейшов, Олю, до тебе. Колись настануть світлі часи, і люди знов повернуться до Бога. І ти зможеш вирішити, де має бути ікона з храму твого діда Михайла.

- Минуло ще 30 років, - продовжує пані Ольга, - тепер уже мого зберігання церковної святині Миколаївського храму с. Шабалинів. І коли 2002 року трапилось горе в моїй родині - з життя при нез’ясованих обставинах пішов молодший син Микола, його відспівувала, стоячи на колінах, братія Спасо-Преображенського монастиря на чолі з тодішнім намісником Гавриїлом. Тоді я й прийняла рішення про передачу ікони Святого Миколая до монастирського Пе-тропавлівського храму. З тих пір, 15 років, образ і перебуває у найстарішій на сьогодні культовій споруді обителі.

Справді, до знищення храму та вбивства мого діда-священика з Шабалинова, образ Святого виособлював центральну частину іконостасу. Ікона пережила страшні десятиліття великого переслідування церкви, служителів культу та навіть згадку про Бога. І, слава Всевишньому, що така велика цінність збереглась стараннями двох жінок у моєму селі. На зорі дорослого самостійного життя я отримала щедрий дарунок. І ось уже багато років покровитель українців, вдруге поставши з вимушеного «укриття», зустрічає моїх земляків у храмі козацького Новгорода-Сіверського.

P.S. Настоятель Спасо-Преображенського храму о. Никодим, очоливши 12 років тому Новгород-Сіверську обитель, до речі, одну з найстаріших православних святинь в Україні, що збереглись до наших днів на Чернігівщині, називає Ольгу Глазкову поважною жінкою, мудрою та відданою православною українкою. Священик показує ікону Святого Миколая, яка є домінуючою в храмі Петра і Павла. На його думку, «за всіма ознаками, образ є найдавнішнім за віком від часу його створення невідомим богомазом Чернігівщини». Від імені пані Ольги Глазкової панотцю Никодиму даруємо книгу Віктора Моренця «Церковно-визвольний рух на Чернігівщині в 1920-х роках». Подарунковий підпис на політурці засвідчує належність Ольги Глазкової до славетного роду Клименків з Шабалинова, представник якого отець Михайло постраждав за розбудову церковного життя на Чернігівщині під оберегом Української Автокефальної Православної Церкви.

Борис Домоцький, «Деснянка» №46 (781) від 14 листопада 2019

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Новгород-Сіверський, церква, Домоцький, Деснянка

Добавить в:


ЦентрКомплект