Не склалося в столиці – повернувся в село

Дякувати Богу, Іван має золоті руки

Число безробітних українців з кожним днем зростає. Роботодавці звільняють людей різних професій, але найбільша кількість з них припадає все ж на робітничі. Мабуть, тільки незрячий та глухий у селі не знає, куди виїздить і де працевлаштовується їхня молодь. У великих містах вони шукають кращої долі, - живуть у робітничих бараках, виконують найчорнішу роботу, але здебільшого повертаються назад ні з чим.
Цю історію можна справедливо і без перебільшення назвати типовою розповіддю про нелегку долю молодого селянина, що колись вважався «цвітом нації», а зараз виявився не потрібним ні своєму народові, ні, тим більш, владі.

У столицю — на заробітки

З Хорошого Озера, що на Борзнянщині, на заробітки повиїжджали всі, хто може тримати молоток в руках. По закінченні школи молодь продовжує навчання в місті, де і залишається. Ледь відірвавшись від батьківського крила, ще діти, вони опиняються віч-на-віч з жорстоким світом, що живе за законами міських джунглів, в яких виживає найсильніший.
23-річний Іван Першута — один із таких заробітчан. Минуло майже п'ять років відтоді, як він покинув рідний дім у пошуках кращої долі. “За п'ять років я змінив з десяток будівельних фірм,” - розповідає Іван.
Після школи він ніде не навчався, щоправда, відслужив в армії. “Командир військової частини по закінченню служби запропонував мені залишитися контрактником, а потім довчитися і піти працювати в міліцію, - говорить Іван Першута. - Але я відмовився, - не до душі мені бути міліціонером.”

Нашого цвіту по всій столиці

Після армії він влаштувався на одну з будівельних фірм Києва, де вже працював його батько. Працював там недовго. Розповідає: “Зарплата не зовсім влаштовувала.”
Потім була друга фірма, за нею третя, четверта... “За п'ять років я досконало освоїв будівельну спеціальність: клав цеглу, плитку, заливав фундамент для будинків, ставив вікна, робив басейни,” - розповідає Іван. Останнім часом він будував автобан “Київ-Одеса”. “Найкраще платили невеликі приватні будівельні фірми, що спеціалізувалися на будівництві крутих вілл, - говорить молодий чоловік. - Іноді заробляв і по п'ять тисяч гривень на місяць, щоправда, працювати доводилося тяжко». Але, за його словами, на таких фірмах більшість робітників офіційно не оформлялися, тому в разі чого — ніяких гарантій та компенсацій.
“Серед будівельників переважна більшість - вихідці із сіл, - говорить Іван Першута. - Там працюють люди з різних куточків України, і всіх привели в місто сільські злидні.”
Іванові не треба було здогадуватись, йому самі будівельники розповідали про те, як вони позалишали вдома свої сім'ї. Багато доводилося чути від цих людей про те, що за найменшої можливості вони б повернулися назад у село.

До кризи заробляв, а тепер…

Молодий заробітчанин за п'ять років поневірянь по брудних бараках, напханих, як оселедців у банку, такими ж сіромахами, як і він сам, таки натерпівся. Але далі було ще гірше, бо настала… криза.
З настанням цього періоду в українській економіці, що потягнув за собою застій будівельної галузі Іванові не знайшлося місця роботи, тому він, як і багато односельців, повернувся в село.
“Я б і далі працював, якби не криза, - говорить Іван. І продовжує, - а де в селі можна заробити хоча б тисячу?”
Хоча більшість з того, що він заробив, і пішла на прожиття, проте дещо Іванові таки вдалося відкласти. “Я планую добудувати хату в селі, а то вже зовсім стала розвалюватись, - ділиться планами Іван Першута. - Та й для родини місця буде більше.” Він і цегли вже прикупив для будівництва. 

“Лежачого хліба не існує”

В рідному селі Іван Першута не сидить, склавши руки. Разом з батьком, який також потрапив під скорочення та опинився “на вулиці”, вони добудовували нову сільську лікарню, що колись була дитячим садком. “Зараз я офіційно оформлений сторожем лікарні,  тому на хліб трішки є,” - говорить Іван. На відміну від решти молоді, яку часто можна побачити в місцевому шинку, хлопця часто кличуть допомогти земляки. “Нещодавно я обпилював сад одним дачникам, - розповідає Іван Першута. - Там дещо заробив. Потім, наприклад, перекривав хлів для своїх односельчан”. Розповідає, що разом з батьком впорався за два дні.
“Життя в селі зовсім інакше і спокійніше, ніж в місті, - говорить хлопець. - Є час і на риболовлю сходити, і сочку березового попити.”
В столицю Івана вже не надто тягне, адже на носі весняно-польові роботи. “Городи треба садити,” - говорить він, - та й в селі для вмілих рук робота завжди знайдеться.

Віталій Назаренко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: