Медаль від Лукашенка

93-річний Григорій Симоненко отримав нагороду від президента Білорусі.

19 серпня медаль «75 год вызвалення Рзспублікї Беларусь над нямецка-фашьісцкіх захопнікау» Григорію Даниловичу вручили вдома, в селі Будище Коропського району. Привіз не сам бацько, медаль прийшла на адресу районної організації ветеранів. А принесли в хату голова Коропської громади Віктор Журавель, староста села Олександр Хілько і голова районної організації ветеранів Микола Заболотний. Ще принесли ветерану лист-вітання від Олександра Лукашенка у вигляді трикутника. Такі листи з фронту надсилали під час Другої світової війни.

«Стільки подарунків навезли!»

Моторна бабуся порається в кухні, готує сніданок.

— Чуть увійшла в хату, — розказує. — Сьогодні бур’ян убирали. Бо до двору не пройти було, такі дєди поросли. Викосили, оце палила.

І не скажеш, що дружині Григорія Даниловича Катерині Захарівні недавно минуло 90. Чоловіку в жовтні буде 94.

— Фотографувати будете? Неси воєнний жакет, — похопився Григорій Данилович.

Вона дістає з шафи темного, кольору вихідний піджак, спереду рясно увішаний нагородами.

— Тут уже, мо’, пуд медалей цих.

— Важелезний, вже й не підніму, — ветеран зосереджено просовує руки в рукави, поправляє поли. — 20 нагород тут. Ще дві діти малими посіяли. Оця, остання, зелененька — від Лукашенка, — знімає медаль, щоб показати ближче.

— Стільки подарунків навезли, — хвалиться Катерина Захарівна. — Двоє полотенець махрових. Чи то з Коропа, чи з Білорусі. І бутилку оцю. А що воно таке і як відкривається? — розглядає високу білу пляшку з алкоголем. — Хай стоїть. Приїде дочка Галина, то, мо’, сокирою розбивати будемо, — сміється.

— А на листі особистий підпис Лукашенка, — розгортає трикутник Григорій Данилович.

— Поважаю його, він з простих трудяг. Хай Бог допомагає йому і його родині. Земний уклін і цілую заочно таку людину. Я там в болотах попогнив, не спавши і не ївши.

«А найменший під пахвою тримав гранату»

— Мене призвали 12 жовтня 1943 року. Минуло 18.

У Коропському військкоматі питають: «Бажаєте воювать?» «Звичайно!». Тут уже рвешся, щоб зброю в руки дали.

Була грижа, та я не признався, так на фронт і пішов. Вже після війни, в Сумському госпіталі, зробили операцію.

Німець вже відійшов до Білорусі. Забрали нас, і в Клінцах (російське місто) пройшли воєнну науку. Я попав у відділення розвідників.

Під Бобруйськом у 1944 році в оточенні тримали вороже угрупування, 38 з половиною тисяч німців, які відступали.

Нас було дев’ятеро, розмістились на околиці лісу. Командир батареї Григорій Ужва дав команду: «В ружйо!» Нас обстрілюють. За кулемети — і кинулись на галявину. Перетнули горіхову ліщину, канаву, дивимось: повалене дерево, кореневище діаметром метри два з половиною. В ньому німці засіли і полоскали нас звідти. Хотіли прорватися, підбиралися ближче. На дереві метрів за 50 од їх помітили спостерігача. Його кокнули зразу, повис руками вниз, і трубка передавача теліпається. Кинулись до німців, вони здалися. Давай обшук робити. У одного, найменшого, під пахвою граната-лимонка захована була. Мо’, хотів підірвати, коли будемо вести. Відібрав, і до штабу їх привели. За це нагородили всіх, а мені найбільше попало. Орден Слави дали, оділи погони сержанта і призначили командиром розвідвідділення.

При собі завжди дві гранати РГД носив. Коли йшли в розвідку, в нас все відбирали, щоб не брязкало, був тільки автомат. Більшість розвідки боєм робили. Накриє артилерія, тоді ми прочісуємо. Радист з нами завжди. Передає кодовано: «Коробочки пішли вперед». Тобто, танки.

«Поставали на койки, аплодуємо, радіємо: війну закінчено!»

— Потім на Польщу пішли. Там теж нагороду отримав, Орден Червоної Зірки. За визволення польських міст. Далі пройшли всю Німеччину.

Наприкінці війни дивізію послали на Північ в бухту Доберан, щоб не дати німцям нас оточити. За три дні до закінчення війни приїхав представник військового училища. Вистроїли весь особовий склад, запитали: хто бажає вчитися на офіцера? Кадрів не вистачало. Руки підняли 500 чоловік. Я теж. Пройшли екзамен в штабі фронту, майже 200 не здали. Я дроби рішив, квадрат в коло уписав. Отримав п’ятірку. Нас у вагони-«телятники» — і на Суми. Приїхали, не вправились побритися — вже Левітан передає, що війну закінчено. Ми всі на койках поставали, аплодуємо, радіємо!

«Будеш завклубом»

— Пройшов три курси училища. А був контужений, лікувався. Руки сильно тряслися, голова боліла. Був двічі в Харківському госпіталі, направили до Києва. І тут демобілізація. Написав рапорт: здоров’я нема, старців вдома двоє негодних — батько й мати. Зразу відчислили, звання понизили знов до сержанта, перевели в батарею побутового обслуговування при училищі. Чоловік три-чотири нас таких було.

Повернувся додому. Поставили об’їждчиком, поля охороняти. Пізніше вони на конях вже їздили, а я, дурень, пішки з палкою за сім кілометрів ходив.

Прийшов голова сільради: «Бачиш ото ланова хата під дірявою солом’яною стріхою? Там буде клуб, і ти будеш завклубом. Сьогодні на виконкомі тебе й назначимо».

А я на баяні грав, на скрипці.

— Де навчились?

— Сам. Дідусь, родич мій, скрипки такі робив — фабричним не поступалися. У церкві клуб був, а при клубі оркестр, 23 музиканти. І я там хлопчаком грав.

Зав районним відділом культури Гордін Абрам Коломонович приїжджав, каже: поможемо. Вже він в Америці, емігрував. Не знаю, чи ще живий. Направив мене вчитися, закінчив заочно Ніжинський культпросвіт технікум. Вступав на базі семи класів. І 42 роки обіймав культуру, — гордо заявляє Григорій Данилович. — Тяжкий труд. В усі села району виїжджали. Як де райкомівський лектор читає, там і будиський концерт. І в Чернігів їздили. Дев’ятьох заввідділом культури пережив. Начинав з 36 рублів зарплати. Але за ті гроші міг чоботи й куфайку купить. А вже як будинок культури зробили, через 20 років, —120 рублів.

— Зараз граєте?

— Років 15 тому кобила смиконула, полетів з воза — добре що не вбився. А пальці набік стали. Потім грати пробував, акорди важко перебирати. Та й баян той півпуда важить. Віддав його в клуб, бо не подужаю вже. З палками ходжу останніх років десять: спочатку одна нога висохла, тепер обидві тріщать.

«Чекаємо праправнуків»

— Де з Катериною Захарівною познайомились?

— А там же, в клубі. Зібрали дівчат співати. Вона в куточку сиділа, я подививсь — наче очі підходять, і ладно. «Не спіши, — кажу, — разом підемо», і ото як пішли, так і майже 70 років разом. Через рік посватав артистку свою. Голос дуже гарний був.

— Він прийшов, такий весь із себе, воєнний, — згадує молодість баба Катя. — Зразу сподобався.

Григорій Данилович і Катерина Захарівна одружились у 1951. Виростили двох дітей, Таню і Галю.

— А як Таню поховала, співи мої кончились, — зітхає мати.

Таня померла у 52 роки. Була вчителькою в Шостці. Хворіла, стався крововилив у легені.

Галина на 15 років молодша Тані. Заміжня, живе в Коропі. Працює на пекарні технологом. Зараз 63 роки. їздить до стареньких, привозить продукти.

Четверо внуків і четверо правнучків: у Коропі і в Шостці, в Києві.

— У правнучки Каріни оце о свадьба буде, — хвалиться бабуся. — Вона в Шостці живе, а жених — коропець. Може, праправнуків дочекаємося.

«Тікали від партизанів в різні боки»

Катерину Захарівну також війна зачепила. Але іншим боком.

— Я до п’ятого класу ходила, народилась сестра. Мати на роботу не вийшла. І я замість школи пішла в бригаду. З жінками картоплю в бурті перебирала. Полола, сіно гребла, копала, — згадує своє дитинство Катерина Симоненко.

— Мати моя з села Савинки (тепер При-деснянське), а батько будиський. В батька багато землі було, і матері подарили 41 гектар. Будинок великий побудували. А така власть: посчитали куркулями і вигнали нас із хати. Батько посидить у тюрмі — випустять.

Знайшли роботу: батько, брат його і син братів зорганізувались і поїхали в Качанівку ставок копати. Коней купили, там працювали. Забрали й нас з мамою туди. На квартирі жили в Качанівці. Робота там скінчилась — переїхали в брянські ліси (Трубчевськ, Погар). Дали лісники квартиру, чоловіки ліс возили на Десну. Я третій клас закінчила.

Коли війна почалася, я дитям ще була. Німець прийшов, літаки літають. Нам сказали, щоб у лісникових хатах не жили. «Вибирайтеся з квартир, бо палити будемо».

А ми сидимо. їсти нічого, на фронт батько не пішов. Кругом лісу вже німці. Батько покрутивсь, прийшов додому й заліг на горищі. А тут партизани до нас у квартиру в’їжджають, листівки друкують. Дядько, старіший за батька, не ховався. Коні були. «Запрягай, — кажуть, — коня, поїхали в село». Там наберуть кормів, везуть. А ми сидимо, батько на чердаку. Як вийти, скажуть: «Чого не на війні?» — заберуть або вб’ють.

А тоді стихло, давай ми пробиратися на батьківщину. Дев’ять днів конем їхали до Буди-ща. Через Десну воза перетягували.

Удома голова віддав ключі від нашого будинку. Стали жити.

Дядькові хату розібрали, а в нас будинок великий, ми і їх пустили, поки відстрояться. А син їхній, брат мій двоюрідний, десь там поступив у поліцію.

Раз дядько з Савинок вночі прибіг до нас, каже: переправились партизани, тут шастають. Переночували, сидимо. Я вийшла корову доїти, Володька, найменший брат, дрова цупкає. От тобі летить партизан зі зброєю: «Хазяїн, виходь!» я відро кинула й до сусідів з братом побігла. Думаю: все, поб’ють батьків або заберуть. Стою, дивлюсь з сусідньої хати, а він обійшов кругом і з автомата тра-та-та-та. Обстріляв з усіх сторін. Нема, — плачу, — батьків. А самого поліцая вже забрали, десь в лісі вбили.

У нас у хаті було лядо (дверцята, кришка). Там погріб і віконце в город. Дядько каже батьку: вириваємо вікно й біжимо, хай краще б’є на ходу. Вирвали. А партизан же побоявся сам у хату заходити. І мої тим часом у вікно повилазили. Батько до сусідів в сіно, мати до других, усі розбіглися.

Сусідка приходить, та, що ми з Володею в її хаті ховалися. Каже: йдіть діти, там вашу домівку обібрали. Комору відбили. Вивезли в бригаду, роздають все людям: борошно, зерно, одяг. Оце таке мародерство партизани при німцях робили. Вони ж до поліцая йшли. А його не було в нас, давно між німцями пішов.

Йдемо ми з Володею селом. Бачу: їде партизан на коні в батьковому новому піджаку. Одіялом нашим кінь засланий. Тітка бвдошка вийшла в хвіртку: «Хазяїне, віддайте цим дітям хоч одіяло. Вони ж ні в чому не винні». «Після розберемося», — й поїхав. Зайшли в хату: вікна побиті, ікони потрощені, скриня розламана. Пішли й ми в бригаду, а там людей назбиралось. «Кому?! Кому!?» — кричать. Плаття моє ситцеве підіймає. Подружка кричить: «Мені дайте!». Думаю, хоч одне плаття в мене буде.

Потім і батька на війну забрали. Прийшло повідомлення, що пропав без вісті під якоюсь Кисельовкою. Ну, думаємо, нема батька.

Минув час. Уже після війни пішла по воду до колодязя, а з Оболоння поштарка йде: «Катю, вам лист». Думаю, від кого він може бути. Розриваю — фотографія. І батько, і не батько. Такий наче справний. А він в полоні був, склади німцям в Норвегії рив. Тоді депортували всіх полонених. Пише: «Привезли нас в Москву, не знаю, чи будемо вдома». Послали їх ліс вантажити в Омськ. Ловким робітником був. Там і залишився, на шинному заводі трудився. Квартиру дали: одну, другу. Сестру з мамою забрав. А я вже тоді заміж вийшла.

А менший брат Володя загинув. Він в третій клас ходив. Після війни кругом накидано було патронів, вибухівки різної. Діти принесли до школи, кидалися. Розірвалося, і його вбило уламком. Оце така жизнь була.

90 мені одгуляли 12 липня, — каже Катерина Захарівна. — Діти, внуки приїжджали. Правда не всі. Он ще приїдуть картошку вибирать. Як понаносили букетів цілі корзини, дак оце тільки повикидала.

— Зараз пенсію добавили, — каже Григорій Данилович. — А найбільша подяка районному начальству, особливо нашому сільському старості. Прийшов: давай встановимо до телевізора обладнання, тарілку повісимо. А я впираюся. Тоді вговорили-таки. Приїхали мастера, тарілку поставили, апаратуру підключили. І це вже рік показує, як у дзеркалі.

Олена Гобанова, «ВісникЧ» №35 (1737) від 29 серпня 2019

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Григорій Симоненко, медаль, Беларусь, Гобанова, ВісникЧ

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект