Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Як по роботі, то панною должна буть, а вона по 150 яєць в інкубатор закладала»



«Як по роботі, то панною должна буть, а вона по 150 яєць в інкубатор закладала»

— У 2016 мали золоте весілля відгуляти. І жінчині 70 років. Та Іванна згоріла за чотири місяці від раку, — журиться за дружиною 77-річний Петро Ларченко з Бобровиці. Уже три роки, як її немає, а до життя без неї так і не звик. При згадці про покійну кохану у чоловіка навертаються сльози, а голос починає тремтіти. Тішать старенького котик Гоша та собачка Умка. Допомагають діти — два сини Вітя та Юрко з невістками, навідують онуки. Петро Андрійович ходить провідувати свою Іванну ледь не щодня.

— Проводжали, вважай, усім районом. Вона в управлінні статистики працювала, потім економістом на «птичнику», на пенсію пішла з податкової. На похорон з’їхалось чоловік 150. А поминки були наче весілля — на 120 людей кафе замовляли.


Петро Ларченко разом з песиком Умкою

Спочатку снилась майже кожної ночі. Кажуть, як забирає до себе, то і тобі каюк. Та я їй завжди кажу: оддихай, ожидай мене там. Не буду тягнуть. Сусідка сварить, що на кладовище менше ходити треба. Не турбувати покійних. А як не ходити, як тягне? Та й квіти поливати треба.

Жениться знову — здоров’я уже не те. Цього року ювілей був, чотири сімки: сьомого числа сьомого місяця 77 років.

50 років прожили з Іванною у Бобровиці. А все вийшло неочікувано.

Я після армії до сестер у Київ поїхав. Вони там на будівництві працювали. І мене до себе покликали. Сказали: «Їдь на стройку, женишся, получиш квартіру». Я так і зробив. Та у столиці не склалося. Ні з одруженням, ні з квартирою. Долю знайшов у Бобровиці.

Ми зустрічалися з дівчиною Тонею. Діло до весілля йшло.

Збиралися до батьків їхати, але мені недобре стало. Виявилось, виразка. Потрапив у лікарню. Більше тижня лежав, та Тоня до мене так і не прийшла. То я все кинув і повернувся до рідної Бобровиці. Може, аби Тоня так не образила, лишився б. А так плюнув і додому вернувся. І радий, що не у Києві. Там толкотня, шум-гам. Не моє.

Тут, у Бобровиці, з Іванною познайомився. Вона з Львівської області родом. Сирота. За розподілом потрапила до Мени, а потім — до Бобровиці.

Познайомились на Івана Купала. Я був хлопець видний, об’їздив і Крим, і Рим. У Києві побував. І так ми добалакались до весілля.

Іванна моя до роботи дуже беручка. Невістки по рядочку буряка йдуть. А вона — два і попереду метрів на 20-30. Дві корови, кінь, свині. Город обробляли. Там сарай, там курятник.

Хоча як по роботі, то панною должна буть, а вона по 150 яєць в інкубатор закладала.

Пиріжки-вареники — на це вона мастериця була.

Крупна така. 110-115 кілограм. Якось знайшов аркушик з дієтою. Що треба їсти мало, але кожні дві з половиною години по 250 грамів. Ніякої свинини. Так схудла на 35 кілограмів.

Віку б їй не було. Та себе не жаліла. Та ще й рак — така хвороба нікого не шкодує.

На ярмарку — по мішку цукру і пшениці, від «Вісника» — постіль

Любить Петро Ларченко читати, а особливо газету «Вісник Ч». А цього разу чоловік вирішив «смикнути удачу за хвіст». І пощастило. Він потрапив в останній вагон. І виграв останній у цьому півріччі приз. Як подарунок від улюбленої газети передплатник отримує набір постільної білизни.

— Скільки у лотереї грав, і все ніяк. А от на Покровський ярмарок у Бобровиці кілька разів щастило. Вигравали з Іванною мішок цукру та пшениці для хазяйства.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №31 (1733), 1 серпня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Петро Ларченко, Бобровиця, людські долі, «Вісник Ч», Марина Забіян

Добавить в:


ЦентрКомплект