Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » 30 років прожив у Києві, а тепер – на хуторі



30 років прожив у Києві, а тепер – на хуторі

Скільки оком кинь — луки. Зо дві сотні вгодованих баранців, овечок і ягнят розбрелися і пасуться. Під деревом у пластиковому білому кріслі, такому, як ставлять у літніх кафе, сидить чоловік. Ножиком стругає чудернацької форми коріння дерев і наглядає за худобою. Це 56-річний Олександр Галковський. Вже третій місяць чоловік живе на віддаленому хуторі Ворона Борзнянського району. Де нині мешкає всього п’ятеро людей. А був у столиці.



Брат «Козачки», вчитель Наталії Могилевської

Олександр — високий худорлявий вусань. Двоюрідний брат Надії Галковської, авторки тексту відомої пісні «Козачка» про пана полковника синьоокого, яку виконувала Раїса Кириченко.

— Олександре, давно бачилися з сестрою?

— Кілька місяців тому, ще перед приїздом сюди.

— Кажуть, ви вчили історії відому співачку.

— Викладав історію у 5, 6, 7, 8 класах 195-ої школи Києва. Вчилася у мене дівчинка Наталя Могила (це тепер вона Наталя Могилевська. — Авт.).

— Олександре Васильовичу, якою вона запам’яталася?

— Занадто активною. Не те щоб вискочка, але всюди намагалася бути першою. На той час ходила займатися балетом і кінним спортом. Щоб однокласники її дуже любили, не сказав би.

— Як вчилася з вашого предмета?

— Чесно, іноді доводилося оцінки натягувати, вміла випрошувати. Про те, що вона стала відомою співачкою, я дізнався, коли побачив її виступ на «Слов’янському базарі» у Вітебську.

— Як ви думаєте, чому при такій популярності та заможності Наталя так і не вийшла заміж, хоча їй вже за сорок?

— Можливо тому, що холерик за натурою. В чужу душу не залізеш. Тут би в своїй розібратися.

«Заріна була крута»

— Ось у мене було два шлюби. Та нині я один. З першою дружиною Заріною прожили п’ять років. Вона була вчителькою. Потім пішла зі школи, працювала по комсомольській лінії. Була секретарем райкому у Києві. І мене за собою тягнула, а я опирався. Мені хотілося малювати. Я натура творча. Чиновницька робота то не моє. Балотувалася в народні депутати СРСР. Я влаштувався у музей Тараса Шевченка. Займався підготовкою художніх виставок, експозицій, переоформленням майже всіх робіт Шевченка, які збереглися в музеї. Роботи було багато, і цікавої. Сам писав картини.

Заріна була занадто крута. Ми розсталися. Вона вийшла заміж за ірландця і виїхала жити до Великобританії. Син Юра з нею. Я ще дозвіл йому на виїзд давав. Нині синові 34 роки, він програміст. Живе у Стокгольмі (Швеція). Нещодавно отримав нагороду — золоту БАФТУ, це аналог американської кінопремії «Оскар». Як один з авторів, за розробку комп’ютерної гри. Наразі з ним зв’язку не маю. Із Заріною іноді спілкуємось по інтернету.

Житло у Києві, як джентльмен, я залишив першій дружині. Винайняв кімнату, писав як вільний художник. І продовжував працювати у музеї. У мене було дві персональні виставки у музеї Шевченка. У 2008 та 2013 роках.

Усе було добре доти, поки директором не став Дмитро Стус. Він прийшов і сказав: «Тут буде Лувр». А всі експозиції, які ми збирали і робили до цього двадцять років, під корінь. Я сварився з ним. Врешті-решт довелося мені піти.

«Правда, було і оце...» — клац пальцями по горлу

— З другою дружиною Тетяною, вона журналіст, ми прожили майже двадцять років. Вона працювала у газеті «Сегодня», і я там був позаштатним кореспондентом. Писав на теми культури, малював карикатури на медичну тематику. Тетяна нині працює на інтернет-видання «Цензор нет».

— Чому ваш союз розпався?

— Криза стосунків. Коли приходиш додому, і тобі нічого не цікаво. А іноді і взагалі додому не хочеться. Сварок у нас не було. Просто віддалилися одне від одного. А ще було оце, — Галковський клацає двома пальцями себе по горлу (такий жест означає — вживав алкоголь. — Авт.).

З синами спілкуюся. Євген служить у Бобрику неподалік Семиполок Київської області. Павло закінчив коледж зв’язку. Після розставання я став вільним художником і у 2013 році повернувся у Чернігів до матері. Вона вже була старенька.

Був охоронником у супермаркеті, малював портрети на Валу

— Як у Києві після музею, так і в Чернігові, пішов охоронником у супермаркет. А ким ще влаштуватися? Люди у супермаркет ідуть і йдуть. З вівцями легше. Тут захотів — сів і читаєш, скільки душа бажає, чи малюєш. І ніхто й ніщо тебе не дратує.

Три роки тому мама померла. У мене почалася депресія. Були моменти, коли навіть жити не хотілось. Просто скласти руки і все. Роботу охоронника покинув.

— А пили, їли за що?

— Ходив на Вал у Чернігові, малював пейзажі, гармати. У мене до того було більше тисячі робіт. Дев’яносто відсотків я роздарував. Мої картини іноземці купували на Андріївському узвозі у Києві. Нині моїх робіт багато у приватних колекціях не тільки в Україні, а й за кордоном. Є у Новій Зеландії, у капітана підводного човна.

День як минав? Вийшов на Вал — сів, малюєш. Підходять туристи, за 10-15 хвилин намалював портрет одного, потім іншого. І вони щасливі, і я не голодний.

Так і жив. Здавалося, сенс життя втрачений. До тих пір, поки я не зайшов до церкви Повного Євангелія (харизматів, течія у християнстві. — Авт.). Зайшов — і сталося диво. Мене, не повчали, як жити, що робити. Там ніхто не матюкався, не сварив. Дивилися на мене, як на рівного. Було це у вересні торік. Я знайшов не тільки розуміння й підтримку, а й братів і сестер. Церква — це не приміщення, це люди.

Я молився, і брати та сестри молилися за мене. І в душі, і в житті ставало ясніше. Я змінився. Пустка зникла. Знову захотілося малювати. Те, про що я мріяв роками, почало здійснюватися. Повернулась віра в себе. З’явилися три напрямки в житті. Я міг обрати будь-який. Обрав — сюди, на хутір. Тут свіже повітря, тиша і спокій.

Зустрівся з Ігорем Бідою (директор ресторану «Колиба» в Чернігові. — Авт.). Він і запросив мене сюди. У нього тут екоготель. Є озеро, де можна наловити півметрової риби, баня, все необхідне для життя. Я читаю Євангеліє, молюся. Розмалював кухню в екоготелі. Чотири стіни — чотири стихії: вогонь, вода, земля і повітря. Вирізаю з коренів дерев різні фігурки. Раніше я цим не займався. Постійно пишу олією, акрилом, малюю графіку.

— Не сумно на хуторі, де троє пенсіонерів і більше нікого?

— Сумувати ніколи. Є телевізор, гітара, граю, коли є бажання. Та і не один. Є ще Олег, він наглядає за готелем. Колишній військовий.

Хочете побачити, як живу? — Галковський веде до старенької хати, в якій металопластикові вікна, на даху супутникова антена. — Будемо робити ремонт. Тут у мене спальня, тут кухня, є плита, морозильна камера, холодильник, пральна машинка. А отут майстерня, — показує кімнату, оббиту вагонкою. На лежанці чорніють два клубочки — кошенята. — Я пологи у кішки приймав. А до цього тричі у овець, навчився. Вже не переживаю, — хвалиться.


Олег Семеренко

Доки розмовляли, підійшов Олег.

— Він у нас Олег Семеренко, як відомий селекціонер. Теж вирощуванням захоплюється. Зробив свої грядки. Тут пісок. Ми збили з дощок каркаси, засипали чорноземом, який навозили з долини. Є кінь Буян. Посадили картоплю. Є яйця, м’ясо, зелень, все екологічно чисте. Скоро з лікарні повернеться бабуся, яка тримає корову (поки що її родичі забрали), будемо брати молоко.

А яка тиша навкруги. Косуля пробіжить, лелека пролетить — блаженство. Я тридцять років прожив у Києві, а нині поверни мене в цивілізацію — чокнусь.

— Олександре Васильовичу, але ж треба думати про пенсію, десь офіційно працювати.

— Ви, як мій брат Петро: «Іди на роботу та іди на роботу, там вантажник потрібен, там охоронник».

Мені тут комфортно. Все, що треба, Він, — піднімає очі до неба, — дасть. Брат не розуміє ні моєї віри, ні захоплень. А що я мав тим охоронником, коли по 13 годин на ногах? V чому щастя? V кожного своя мрія. Я не голодний, тварини мене люблять. V мене є можливість творити, і ніхто не капає на мізки. Я казав братові: «Петю, зрозумій, я задоволений нинішнім своїм буттям».

— Олегу 46 років, і ви ще не старий. Двоє чоловіків удвох на хуторі. Без жінок...

— Нічого не подумайте. Ми живемо у різних хатах, — усміхається Олег Семеренко. — Я в минулому прапорщик. Нині у відставці. Діти вже дорослі, з дружиною розлучений. Я не по мужиках.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №23 (1725), 6 червня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: хутір, Борзнянський район, Олександр Галковський, Олег Семеренко, людські долі, «Вісник Ч», Валентина Остерська

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект