Як правильно розлучатися?

Коли втрачаєш дорогу людину, дуже болить. Чи забрала невблаганна смерть, чи підступна суперниця — однаково не з тобою. Не спиться, не лежиться, сльози течуть. Що робити, аби не захворіти від печалі? Як правильно розлучатися, відпускати?

Є й інший бік медалі, коли людина вже не дорога, а жахлива, і позбутися — ціла проблема. Кажеш: «Іди собі», — воно не чує.

А ще треба вміти розлучатися з речами, роботою, звичними умовами. Як?



«Викинув у смітник та й забув»

Наталія Дворецька, соціальний працівник, Загребелля, Сосницький район:

— З чоловіком ще не розлучалася, тому не знаю, як треба. А от з речами — так. Хоч і шкода їх, бо за свої, зароблені куплялися. Але ж і носити діряве не будеш. Рецепт простий: викинув у смітник та й забув. У мене під опікою 15 бабусь. І з ними розлучатися не хочу. За три роки роботи тільки з однією довелося, бо померла.

«З першим чоловіком аварія розлучила, з другим — Чорнобиль звів»

Марія Тітова, пенсіонерка, Гломазди, Козелецький район:

— З першим чоловіком нас аварія розлучила. Під Черніговом є село Павлівка. Він йшов на роботу, переходив через дорогу по пішохідному,переходу. П’яний водій збив. Важке розлучення для мене було. Йому 28, мені 26 років тоді минуло. З двома синами лишилася.

Через чотири роки Чорнобиль звів з другим чоловіком. По цей час живемо. Працювала інструктором з праці з Козелецькому геріатричному пансіонаті. З роботою розставалася не важко. Бо настроїла себе рішуче. Хоча і керівництво не хотіло відпускати. Але треба було за онукою дивитися. Вона з пріоритеті. А ще є машинка «Чайка», яку батько подарував, яку п’ятому класі вчилася. І досі шиє.

Не жалійте старих речей

Тетяна Іваненко, пенсіонерка, Ніжин:

— Не треба жаліти розставатися зі старими речами, особливо одягом, постільною білизною. Я їх не складаю у мішки, не тягаю на горище, не забиваю шафи і комірчину, як це роблять мої знайомі. Хоча декілька років тому так робила.

Якось приїхала у відпустку донька з Києва. Затіяли ремонт. Стали виносити речі. Вона сказала: «Мамо, для кого ти все це бережеш? Не ображайся, проте коли тебе не стане, ми однак все це викинемо, просто вивеземо на смітник. Дещо спалимо. Прошу, не жалій ти цього мотлоху. Кращі речі пороздавай нужденним, віднеси до церкви. Можливо, комусь щось і згодиться. Склади у пакет, постав біля контейнера для сміття, безхатьки заберуть. Рви на ганчірки. Хочеш, плети гачком килимки, даруй друзям».

Довго не могла я наважитися так вчинити з речами. Стала перебирати: якісні, пальто з норковим коміром, черевики шкіряні майже новенькі, тільки модель ще радянських часів. Перебрала і посуд, тарілки, чашки, яким вже років по п’ятдесят. Позітхала, позітхала. Дещо повиносила на базар попродавала, хай і за копійки. З іншим вчинила, як донька сказала, хоча далося це мені морально складно.

Врешті-решт пороздавала, і знаєте, в будинку легше стало дихати. Немає захаращеності, аж не звично. Десь іще в глибині душі шкребе, трохи жалкувато. Роками збирала. Та я себе заспокоюю, що воно комусь і справді знадобиться, а у мене лежало без діла. Ми не вічні. Діти і справді все повикидають, як не стане нас.

Не сприймати надто серйозно і не прив'язуватися

Віктор Козінець, охоронець СТОВ «Батьківщина», Болотниця, Талалаївський район:

— Розлучатись треба по обоюдному согласію. Тоді й обід ніяких не буде. Ну, як не согласна, тоді через суд. Я зі своєю Світланою ніколи не розставався. Сварились, як у кожній сім’ї, але не настільки серйозно. 25 років разом.

А що було до жінки — то не щитається. Були дівчата, але не мої, не до душі. Як в народі кажуть: «Пройшла любов, зів’яли помідори». Як сильно не прив’язуєшся, то й розлучатися легко. І особливо відданих друзів у моєму житті не було, за якого б життя віддав чи він за мене. Приятелі — зустрілись, побалакали, розійшлись і ніхто нікому нічим не зобов’язаний — так. Переїзди були, але щоб сильно жалів за домом — ні. Народився в Болотниці. Потім, ще школярем, переїхав у Більмачівку Ічнянського району. Після армії одружився — знов у Болотницю вернувся. Навіщо нерви псувати. Краще не приймати ті розлуки всерйоз і близько до серця, не прив’язуватися. За 47 років життя найбільша серйозна розлука була — смерть матері. Ну, потихеньку пережив. Завдяки хорошій підтримці родичів — маю чотирьох сестер.

«Всіх грошей не заробиш, а мама у мене одна»

Наталія Гніда, у минулому директор підприємства «Парафіївка-Прогрес», Парафіївка, Ічнянський район:

— Не може бути однакових рецептів, адже всі люди різні. Один рішучий, другий м’який. Один не прив’язаний до речей, а другий і плаття ситцеве не викине. Я свого часу розлучилася з улюбленою роботою. 27 років працювала провідницею. Бувала за кордоном. У Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Югославії, Болгарії, Сербії. Із 15 республік колишнього СРСР не відвідала тільки Таджикистан, Киргизію, Узбекистан. Любила подорожі, але мене завжди тягло додому. Як жабу до свого болота, жартувала. 48 років мені було, коли мама захворіла. Всіх грошей не заробиш, а мама у мене одна. Звільнилася, рік її доглядала. Потім — хворого брата. На попередню роботу не повернулася. Працювала директором підприємства і не шкодую про це. Була серед людей, здобула новий досвід.

Тижневик «Вісник Ч» №37 (1688), 13 вересня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: