Село перетворилося на острів (фотофакт)

Дорога на Малий Дирчин іде по гатці. Наша машина зупиняється перед потоком. Вода бурлить. По обидві сторони дороги широкий розлив, як море. Промоїна глибиною метра півтора — не перейдеш. Далі — ще одна. З протилежного боку молодий чоловік у рибацьких чоботах намагався перейти. Першу перешкоду здолав, з другої повернув назад.

Микола Журавель перевозить людей щороку

— Глибоко, — кричить, — а в мене чобіт на коліні порваний.
Під вербою з цього боку припнутий маленький човен. Поряд — нікого. Самообслуговування?

Розвертаємось, їдемо в сільраду. По дорозі зустрічаємо чоловіка з веслом. Він проводжає нас довгим поглядом.
— Дорога на Малий Дирчин нам не належить, — каже великодирчинський сільський голова Валентина Сергіянська. — Кожного року ми укладаємо договори з човнярами. У 2006 році у нас було чотири перевізники. Зараз ледь умовила двох. Зарплата їм буде аж у червні, кошти переводяться з райдержадміністрації. Чим довше триває повінь, тим більша зарплата, відповідно до кількості днів роботи. Минулого року платили по 20 грн. за відпрацьований день. Також щороку, скільки себе пам'ятаю, засипають промоїни. Колись у нас було два дерев'яних мости, через Снов та Иордань. Потім збудували „через Снов бетонний міст, а на Йордань поставили гать (насип, через який прокладені труби). Проте вся вода, що йде під час повені з Росії, через ці труби проходити не встигає і кожен рік дорогу затоплює.
Зараз у Малому Дирчині фактично проживає 26 чоловік. З дачниками набереться ЗО. Прописано близько 50.
Перевізники працюють з восьмої ранку і десь до шістнадцятої. В центрі висить об'ява, куди звертатись. І у Великому, і у Малому Дирчині. Може, човняр куди і відлучиться, але ж усі знають, де його знайти.
Знову зустріли чоловіка з веслом.

— Чого ж ви не сказали що вас перевезти треба? — питає перевізник Олександр Манойло.
Сідаю в човен. Він хиткий, їхати страшнувато. Розлив кілометри на два. Точно міряти буде потім комісія з надзвичайних ситуацій з райдержадміністрації. Глибина зараз, на око — близько метра.

— Я голові казав, човен перекинеться — хто винуватим буде? Взагалі не хотів перевізником в цьому році бути. Кожної весни те саме, — каже Олександр Манойло. — Років п'ять тому возив людей аж від самого двору, такий був розлив. Багато в мій човен не влізе. їздять переважно жінки. Хто на базар, хто на автобус, хто в лікарню. Люди в Малому Дирчині залишились в основному старі. В школу вже нікому не треба. Кожного дня їздить фельдшер на роботу. І поштар на роботу у Великий Дирчин, через день.
З Малого Дирчина перевозить народ Микола Журавель. Його знайшла в селі, Микола того дня був вихідний. Дружина працює у місцевому ФАПі. Зараз це також і магазин. Медики закуповують продукти у Великому Дирчині і великою сумкою тягнуть у медпункт. Цукерки, печиво, солодка вода, олія. Старим людям, які потребують догляду, продукти привозить соціальний працівник. Вона також добирається човном.

Кожного дня на човні не наїздишся. Тому малодирчинські господині печуть хліб самі.
— Часто навесні ми взагалі перетворюємось на острів, — розповідає Микола Журавель. — Коли обидві ріки розливаються, а ще і канал з іншого боку відрізає село від усього світу.

В кожному малодирчинському дворі є човен, а то й два. Не рибалить хіба що той, хто не може вудку тримати.
— Я води не боюся, на річці виросла, — каже пенсіонерка Марія Непомняща. — І в човні гребти ще й досі змогла б. Але зараз сама не їжджу, стара вже. Соцпрацівник привозить мені продукти. А от у нас в селі є сім'я, люди вже старі, але мають дорослу дочку, вона живе в Семенівці. Таких соцпрацівники не обслуговують.

—Дорога з Великого Дирчина на Малий Дирчин в нашу мережу не входить. Ця дорога раніше була закріплена за колгоспом. Зараз вона, схоже, нічия, — розповідає начальник філії «Городнянський райавтодор» Анатолій Хамазюк.

— Міст через Снов будувався ще при Радянському Союзі організацією «Мостовик». Гроші шукали різними способами. В районі і в області. Потім міст потрібно було поставити на чийсь баланс, адже гроші було вкладено. І його закріпили за Городнянським автодором. Тобто міст наш, а вже за мостом територія не наша. Виходить, нічия, хазяїна немає. І хто там буде ремонтувати? Хіба що ввійде в дію президентська програма приєднання малих населених пунктів до доріг з твердим покриттям.

Олена Гобанова, щотижневик „Вісник Ч”, № 15/1195

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: