Чоловіка вбили над трупом дружини

Чоловіка вбили над трупом дружини

Любов Степанченко померла у понеділок, у селі Шведчина Семенівського району. Вона старенька вже була, 74 роки. Сусідка обмила, одягла. Поклали бабусю в труну, поставили посеред кімнати. Ховати родичі вирішили на третій день — у середу. У тій же кімнаті поряд з мертвою дружиною залишився дід, Василь Степанченко. Про що він думав, коли сидів день, ніч, ще день біля покійниці? Дрімав, бо дрімалося, читав газету, щоб відволіктися, чи пригадував молоді часи? Дід Василь нікому вже не розкаже. На другу ніч, з вівторка на середу, у сінях брязнуло скло. Потім вибили двері, зайшли у хату. Василь Омелянович пробував оборонятись. Ґудзик одного зайди в руках залишився. Та тільки й того. Діду ж було 78 років. Руки йому зв'язали за спиною скотчем, очі закрили хусткою. Рот заткнули кляпом. Били, розбили голову. Серце не витримало, дідусь помер. Вранці в середу родичі побачили покійницю в труні, а поряд, за шафою — мертвого діда Василя. На підлозі застигла калюжа крові.

У Степанченків було 10 тисяч
Село Шведчина — невелике, серед лісу. Повертаєш з траси — відразу починаються розтягнуті, напіврозвалені хати. Є ще й добрі зруби, з міцними обаполами. Видно, нікому не треба. їдемо, їдемо — тільки сосни та берези, та хати-пустки. Є й цілі. Людей не видно. Та ось біля чорного нефарбованого паркана, під невеликою білою хаткою — труна з тілом. Поруч стоять діди, бабусі в хустках. Похорон. Якраз у четвер, 26 березня, коли ми приїхали, ховали Василя Омеляновича. Бабу Любу відвезли на сільське кладовище на день раніше, у середу.

«Он стоїть дочка Таня», — підказують люди. Підходжу. Та, виявляється, похорон взяли на себе племінник та племінниця бабусі, Федір та Надія.
— Хай вибачає мене Тетяна Василівна, але вона мало уваги приділяла батькам,— каже Надія Матвієнко. — Років зо три до них не їздила і в лікарні не одвідувала. Я з нею говорила: «Таню, яка кішка між вами пробігла? Поїхали, помиримось». Ні. Люба Минівна моя тітка, моя хрещена, мені було її жалко. Вона вже годи три чи, може, й більше ходила на костилях. Ми приїздили, помагали.

Бабушка померла 23 числа. Напередодні у неї був інсульт. У четвер, 19 березня, ми з братом Федором привезли її з лікарні в село. Довели до крильця, але вона не в силах була йти. Ми посадили бабусю на стільчик і так внесли в хату.

У п'ятницю їй стало зовсім погано. Дід подзвонив мені у Семенівку (я живу у райцентрі) і каже: «Надю, баба спить і не прокидається уже третю годину». Ми з Федею приїхали. Я поняла — бабушка відходить. Тому і в больниці її довго не держали.

Я кажу: «Омелянович, треба змирятися...»
Він взяв патефон, говорить: «Надя, діти, оце в мене деньги. 10 тисяч гривень. Я вам зараз дам тисячу на гроб». Ми: «Гроб же дешевше». А він каже: «Ви машиною їздите, горюче дороге. Беріть». Віддав гроші Феді. А тоді достав 500 гривень і мені дав. У мене 22 числа день народження. Внучка приїхала. Я повернулась у Семенівку. А бабуся спала, спала—і не прокидалась. Я знов приїхала, поміняла рушники, запинки на два вікна. І знов повернулась до Семенівки. Омеляновичу сказала: «Ви не думайте, що вона вмирає. Ви думайте, що вона спокійно спить». У понеділок баба Люба померла. Дід остався з нею сам. Псалтир ніхто не читав над покійницею, тут нікому читати.

Ми у себе в Семенівці у вівторок все наготовили, купили. У середу вранці приїхали сюди, дивимося, біля двору стоять три чоловіки. Собака бігає по двору. Обично Омелянович встає вранці і закриває собаку. Баба Поля, сусідка, каже: «Надю, тут склянки, собака бігає, Василь не озивається». Я сказала — я зайду. Собака мене знає. Зайшла. Бачу, шибка розбита. Я двері прокрила — патефон, де гроші були, стоїть на полу, двері підперті мішком з цукром. Я визвала міліцію.

Хати помирають разом з господарями
Розказала. Час везти труну з покійником на кладовище. Федорівна, бабуся з Семенівки, почитала над покійником псалтир, вклала свічку в мертві руки. Обличчя з правого боку у дідуся синє, рани на голові зашиті нитками. Чоловіки перекладають труну на підводу. Кінь рушає.
— Коли ми зайшли у хату, дедушка лежав мертвий, — каже Надя. — Руки скотчем були скручені, очі зав'язані хусткою, а Любов Минівна лежала у труні. Шафа їх розділяла. Над ним знущались, як хотіли.

—А гроші?
— Грошей ми не знайшли. Ховаємо за те, що він нам дав. Вони клямку витягли, щоб він не вийшов. Двері підперли і клямку витягли. Мабуть, ще живий був. І міліція казала, що по тих травмах би вижив. Та нікому було прийти на допомогу. Пенсію вони на двох получали 1700 гривень. Нічого собі не купляли. Телевізор був старенький, його Федя привіз.
Йду за підводою зі страшним вантажем. І майже все село йде, хто може ще ходити.
— Нас залишилось 38 душ. 19 жилих дворів, — розповідає Василь Сунко.

— А скільки пустих хат?
— А хто їх рахував, — відповідає.— Пошти все село пусте. Такий розбій у нас перший раз.
Підвода з труною минає розвалену ферму, де робила дояркою Любов Минівна. Мабуть, Василь часом заходив сюди до неї, щось допомогти. Просто побалакати. Хтось згадує, що у 1969 році у селі жило 400 людей. Василь Омелянович робив у колгоспі трактористом. Раз надумав переїхати у сусіднє село Чорний Ріг. Там жила теща. У травні продав хату, переїхали. У вересні повернувся. Повикидав речі і того, хто купив хату, і знов у ній оселився. Той чоловік на похорон прийшов. Видно, простив давно.
Хата у Василя з Любою була чиста, доглянута. До Пасхи побілили, поприбирали. Нема кому вже там святкувати Пасху... Сусідки журяться, що через місяць-два розтягнуть хату, розвалять піч... Хати тут нічого не коштують.

І Любов Минівну, і Василя Омеляновича поховали без батюшки. Чого так, питаю. Хіба ж можна — так? Кажуть, грошей уже немає, витратилися. А батюшці треба віддати 130 гривень. «А Любов Минівну ховали без батюшки, бо у них якийсь семінар у Чернігові був у середу, вони всі туди поїхали», — пояснює Надія Матвієнко. Дочка нічого не говорить. Люди кажуть, її у матері на похороні не було.

Кладовище серед лісу. Могила жовта, пісок. Ось кинули дрібняки. Забили віко. Опустили труну. По десять гривень віддали копачам. Вже всі вони поряд. Люба, свекруха Ликера, тоді Василь. Навіки вже тут. Разом жили, поряд у землю лягли. Надя припала попрощатися, а дочка до батька — ні. Що ж між ними сталося таке? Таня сказала — страшне сталося, та нічого не розказала. Мовчки постояли, розходимося. Сосни шумлять. Ліс наступає на село.

— Федя потім казав — треба було нам діда з грошима забрати додому. Хай би бабушка сама полежала, поки ми все приготовимо, — каже Надія. — Та хто думав, що так буде?
Чотири дні дід Василь майже сам просидів біля дружини, доки вона помирала, день, ніч і ще день, коли померла.
Василь Омелянович питав родичів:
— Як мені прийдеться жить самому?
Не прийшлося.
* * *
Бандитів ще не знайшли.

Ольга Макуха, тижневик „Вісник Ч”, 14/1194

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: