«Передайте, що я всіх люблю!»

Середа, 22 листопада 2017 11:47 | Переглядів: 2954 | Обновлено 27 листопада 2017 13:49

Смертельно поранений під час сутичок на Майдані Незалежності в Києві у 2014 році Віктор Орленко дорогою до лікарні у «швидкій» розповідав про дітей, роботу, Афганістан. І все просив: «Передайте, що я всіх люблю!» Понад рік за його життя боролися українські та німецькі лікарі, але в червні 2015-го серце Віктора все ж зупинилося...

Із Чернігівщини, в найгарячіші дні Революції Гідності - 18-го та 20-го лютого - за нашу волю та щасливе майбутнє поклали життя троє молодих чоловіків. Три долі. А скільки в них болю і сліз!..

Те, як дався мені цей матеріал, не порівняти ні з чим...

Революція Гідності або Євромайдан - мирний протест українського народу, що розпочався 21 листопада 2013-го і завершився навесні 2014-го. Кожен із нас пам'ятає побиття студентів, барикади й палаючі шини, пікетування правоохоронних і владних органів, сутички з «беркутівцями» і снайперські розстріли у лютому...

Понад 700 постраждалих, 98 загиблих! Так, євроінтеграція і повалення проросійського режиму Віктора Януковича далися Україні занадто високою ціною.

Віктор Орленко

Під свою смертоносну снайперську кулю машиніст тепловоза Віктор Орленко потрапив, коли намагався врятувати сина Олександра.

- Саша завжди стояв у перших рядах біля «беркутівців». Коли поряд із ним розірвалася граната, чоловік кинувся сину на допомогу. Але з Олександром так і не зустрівся... (У Віктора влучив стрілок - Авт.) - з болем згадує пані Галина, дружина загиблого Героя Віктора Орленка з Талала-ївки, що на Ніжинщині.

Вона ще від початку протестів була проти, аби її рідні йшли на Майдан. Але діти тільки й питалися: «Мамо, хіба тобі таке життя подобається? Зарплати малі, пенсій ні на що не вистачає, працювати немає де...» Вони справді хотіли ліпшого.

- Сперечалася, відмовляла, та байдуже - все одно подалися, - зізнається жінка. - Першим пішов син, на барикади, за ним -донька у волонтери. Віктор підтримував їх, але залишитися на Майдані пообіцяв лише тоді, коли почнуть стріляти.

Так і сталося. Ввечері 18-го лютого силовики відкрили вогонь по мирних демонстрантах раптово, але одразу по всіх «фронтах».

І Віктор, колишній афганець, котрий за три роки служби вберігся від сотні куль, не втік від однієї...

Влучило в голову. Якийсь хлопчина відтягнув його від натовпу і знайшов поблизу вільну «швидку».

- Вже потім казали, що дорогою до інституту нейрохірургії ім. А. Ромоданова чоловік був при тямі. Розповідав про дітей, роботу, Афганістан, - продовжує Галина Орленко, не стримуючи сліз.

- І все просив: «Передайте, що я всіх люблю!»

Дружину важкопораненого активіста тієї ночі до палати не пустили - нерви не такі міцні. Втім, попри всі зусилля, дістати кулю лікарі так і не змогли - вона розлетілася на безліч уламків по всьому мозку. Через вкрай тяжкий стан Віктора штучно ввели в кому.

Майже місяць ситуація не мінялася. Та завдяки благодійникам чоловіка невдовзі відправили на реабілітацію в одну з німецьких клінік. Там він пішов на поправку: вийшов із коми, зміг сидіти та говорити.

- Не знаю, яким саме брудом була начинена та куля, але ще в Німеччині лікарі довго думали, що робити з його інфекціями. Як не одне виявляли, так інше! - додає жінка. - Коли повернулися восени на Батьківщину, за Brno взагалі ніхто не хотів братися.

Все ж узялися. Та вже за кілька тижнів самопочуття Віктора Орленка суттєво погіршилося. Висока температура, збій серцевого ритму, невтішні аналізи і знову - кома. Поки українські фахівці розводили руками, Галина зв’язалася з реабілітаційним центром у Німеччині. Там за симптомами і результатами аналізів поставили діагноз - спалах бактеріального менінгіту і зараження крові. Але було вже пізно.

- Так у лікарській «халатності» все й закінчилося... Ми з донькою завжди були поруч. Бувало, стисну його руку, а він у відповідь мою стискає. Або тримаю його, кажу: «Вітя, все буде добре. Ось одужаєш. ..», а він махав рукою з відчаю. Знав, що нічого хорошого вже не буде, - наче заново переживає ті моменти дружина. - Вже під кінець він був у неглибокій комі. Навіть отямився на два дні: дивився на нас, але не говорив. То вмикали його улюблену музику і слухали всією родиною...

Після того чоловік уже не прокинувся. Його серце зупинилося у 54 роки, 3 червня 2015-го...

Відтоді минуло не так багато часу, та для Галини Орленко - це ціла вічність. Ніяк не може звикнути, що коханого немає. Нібито все й розуміє, а очі скрізь його бачать: тут ось любив сидіти, тут із дітьми бавився, тут котів із усього округу рибою годував...

- Ото поїду в село, піду до могилки, поговорю з ним і легше на душі, - каже жінка. - Все літо там. Посаджу город, потім консервую. А діти знову за своє: «Мам, для кого ти все це робиш? У нас тільки тато таке любив...»

По-особливому дзвонив у двері. Дорогою з роботи з усіма вітався, цікавився, як життя. А я його з балкона виглядала. Тепер скільки не дивлюся - нізвідки не йде...

Син подружжя Орленків незабаром після тяжкого поранення став на ноги. Життя пішло своїм шляхом. Захиснику й батьку всієї родини Віктору Орленку посмертно присвоїли звання Героя України та удостоїли ордена «Золота Зірка». Тепер про його героїзм знатимуть і на землі, і на небі.

Василь Прохорський

- Останнє смс, яке надіслав син за кілька годин до своєї смерті, - «Рабів до раю не пускають...» - каже Світлана Діденко, мати Героя України й активіста Євромайдану Василя Прохорського з Дмитрівки Бахмацького району.

Стільки любові й гордості в її словах! На диво сильна жінка! Та як інакше, чимало за цей час пережила: обидва чоловіки трагічно загинули, синів ростила самотужки, працюючи за копійки. Зізнається, як би не хотіла, скільки б не старалася, але тата хлопчикам замінити так і не змогла.

- Вася втратив батька у півтора рочки. Зовсім його не пам’ятав. Натомість, власне нелегке дитинство згадував часто, - зітхає пані Світлана. - Не хотів, щоб таке було ні в його, ні в інших дітей - ні в кого! Тому в перші дні протестів і пішов на Майдан... Не міг більше бути рабом.

Свобода для Василя Про-хорського була як ковток повітря, без якого не жити. На своїй сторінці на БасеЬоок колишній співробітник МВС, а пізніше - столичної охоронної фірми, розміщував пости з українськими піснями, патріотичними висловами та поезіями. А матері все було цікаво: як можна так сильно любити Україну, як люблять батьків, первістка? Її син міг.

- Останнім часом вітався «Слава Україні!» Ще й мене навчив, як треба відповідати: «Героям слава!» - посміхається Світлана Діденко.

Жінка бачила сина востаннє в листопаді. Не приїздив, бо нібито захворів чи затримався на службі - не хотів, щоб матір переймалася. Та потім розказав... Роботу не полишав, але у вихідний обов’язково йшов на Майдан. Там допомагав волонтерам медичної служби, з якими 18 лютого і зустрів штурм підрозділів «Беркуту».

- Того дня говорили вранці, вдень - завжди тримав мене в курсі подій, - продовжує співбесідниця. - Обіцяв подзвонити ввечері, але... Чомусь мовчав. Від новин було не по собі, тож попросила молодшого сина зателефонувати. «Вийди з Майдану. Ти ж знаєш, загинеш - мати не переживе». На що Вася відповів: «Не можу. Хоч воля, хоч смерть!» А вийти можливість таки була... Просто не захотів.

Ще хоча б раз почути його голос родині вже не судилося. Хто ж думав... Тоді чоловік саме біг з Інститутської до Михайлівського собору, де переховували поранених. Вже о 22-й на виклик відповіла якась дівчина, волонтерка. Вона знайшла куртку з мобільним біля святині.

Пізніше в прокуратурі рідним сказали, що з ним обійшлися жорстоко - травма голови, вибиті зуби, весь синій від гематом. Переносив поранених до «швидкої» і спіймав п’ять куль. Поцілили у серце, сонну артерію, голову, груди... Жодних шансів.

- Попервах нічого не було відомо. Зник і все. До останнього надіялася на краще, питала молодшенького: «А він там без куртки не змерзне? Мо’, десь нову візьме?» - згадує жінка. - За п’ять днів тіло таки знайшли. В морзі. Якби Янукович зі своєю «бандою» не втік, мабуть, чекала б свого сина все життя...

Назавтра після похорону Світлану Діденко забрали до лікарні - зовсім погано стало з серцем. Але не опустила рук, навпаки, зміцніла духом! Згодом звела невелику відкриту капличку біля пам’ятника синові, заквітчала могилу, прибрала сміття і чагарники по центральній вулиці, аби створити Алею Слави.

- З чим не впоралася самотужки - працювала спецтехніка. Її організував депутат Верховної Ради Валерій Давиденко, котрий приїхав «з підмогою» - афганцями, чорнобильцями, посадовцями та волонтерами. Разом із ними висадили на тій алеї 120 кущів калини на пам’ять про всіх героїв Бахмача, - додає жінка.

Як запевняє сама Світлана, вона не розкисає. Вірити у добро і світле майбутнє навчив її син Василь і всі, хто стояв із ним пліч-о-пліч на Майдані.

- В Олександра Довженка є один вислів: «Життя таке коротке. Поспішайте робити добро». Так ось, моєму сину було лише 33, але він дуже поспішав! - каже мати загиблого героя.

За мужність, патріотизм та відвагу, відстоювання демократії, прав і свобод людини Василь Прохорський отримав звання Героя України, на жаль, посмертно. А також інші нагороди - орден «Золота Зірка» та медаль «За жертовність і любов до України».

Андрій Мовчан

Як відомо з офіційних джерел, Андрію Мовчану з с. Великі Осняки Ріпкинського району було 34. Його фатальна доля зустріла кульовими пораненнями на барикадах 20-го лютого 2014-го. Молодий майстер сцени Національного театру ім. І. Франка, член «ДемАльянсу», як і всі інші, не гнався за славою чи медалями. Боровся за незалежність та людяність і в 2004-му під час Помаранчевої революції, і волонтером на Євромайдані, в Революції Гідності. З першого дня і до останнього свого подиху!

Цей матеріал - не про революцію, а про людські долі. Про наших земляків, які вірили в ліпше майбутнє для України і кожного з нас! І хвилина мовчання - найменший наш обов’язок перед усіма, хто віддав своє життя за мир і Батьківщину. Ніхто не забутий. Ніщо не забуте.

Валерія Шеремет, "Деснянка" №47 (680) від 23 листопада 2017