Мешканці чернігівських сіл їздять на заробітки до Києва

Мешканці чернігівських сіл їздять на заробітки до Києва

З кожним роком наші села стають все більш схожими одне на одне. Руїни ферм на околиці, порожні вулиці з хатами-привидами, вихололі клуби і школи - такі прикмети кожного чи майже кожного поліського села.

Ще за часів президентства нашого земляка на базі колгоспів створили агроформування ринкового типу. Якими гарними деклараціями нагодували селян. Вони справді було повірили, що, позбувшись кріпосного колгоспу, і їхнє село прорубало вікно у Європу. Але невдовзі ТОВи, ПОПи, СТОВи та інші «абракадабри» накрила хвиля дикого ринку. Кого, як мовиться, з головою, а хто залишився на плаву, намарне чекав, що держава кине йому рятівне коло.
Це в країнах, куди ми ніяк не прорубаємо вікно, на 1 гектар орної земля виділяють понад тисячу доларів дотацій. Наші селяни про таку підтримку ще довго будуть мріяти. Втім, більшість господарств, які вижили, зокрема, і в селі Лави на Сосниччині, уже й не сподіваються на реальну державну допомогу. Навпаки, село побоюється, щоб не забрали хоч те, що в нього залишилося.
У Лавах з колись великого колгоспу є ще контора з кількома працівниками, невеличка ферма та кілька одиниць техніки.

Ще донедавна Юрій Сизоненко працював завідуючим фермою господарства. На роботі з раннього ранку до потемків. А зарплата - півтисячі гривень на місяць. Люба, дружина, у приватному магазині торгує. Теж копійки заробляє. Вдвох можна б якось прожити. Але ж у молодій сім'ї ще дві дочки - десятирічна Валерія і восьмирічна Неля. Дівчатка вже школярки, помічниці вдома, але ж сімейний бюджет формують поки що батьки. А на чотирьох його як не ділили, а не вистачало навіть на найнеобхідніше.
Ось тоді Юрій і кинув роботу на фермі.

- Я вичитав у газеті, що приватна фірма наймала охоронців. Зібрала мене Люба в дорогу і поїхав я в столицю, - розповідає Сизоненко. - На роботу мене взяли, спецодяг видали. Чесно вам скажу, зарплатою був задоволений. У селі на фермі і за кілька місяців стільки не заробляв. Звісно ж, про моральне задоволення і мови не було. Та я заспокоював себе: не до душі робота, зате грошовита. Вдома, в селі, багато чого планував зробити. Хату ми купили не нову, підрихтувати треба, огорожу нову поставити, у кімнатах меблі поміняти. Людині ж як: більше заробляє - потреби зростають. Але, - заминається Юрій, - недовго я охороняв об'єкти фірми. Місяцями домівки не бачив. Вихідний ніяк не сплануєш. Моє керівництво розводило руками, мовляв, кадрів не вистачає. Весь час доводилося когось підміняти. Щоправда, всі робочі дні оплачувалися, але ж і до сім'ї хотілося.

За Любою, за доньками скучав. З цієї причини і розрахувався.
- Не один я з наших Лав на заробітки подався, - продовжує розповідь Юрій. - Трохи понудьгував вдома, а потім зустрівся з односельцями-ровесниками Сергієм і Віктором. Вони в Києві в будівельній компанії працювали. Попросив: «Хлопці, візьміть мене з собою». Взяли.
Юрія Сизоненка ми застали в колі сім'ї.

- Чоловік вчора з Києва повернувся, - розповідає дружина Люба. - Ковбас і всякої всячини понавозив. Про доньок він ніколи не забуває. Тепер у чоловіка і заробітки добрі, і графік роботи передбачуваний: півмісяця на будівництві, стільки ж вдома.

- Не хотілося мені виїжджати з села, - зізнається Юрій. - Та хіба лише мені! А що було робити: за копійки на фермі гнутися чи біля магазинів вештатися, аби з ким пляшку випити. Горілка ще нікого до добра не доводила. А в мене сім'я, доньки підростають. Хочу, щоб у них було майбутнє краще, ніж наше з Любою. Ми ж теж сподівалися, що село в незалежній Україні підніметься, заживе багато. А чого дочекалися: колишній колгосп, як свічка, дмухне вітер - і потухне. Дітей у школі вже й півсотні не набереться. Старіє село, глухим стає, хіба весною на городах чийсь тракторець загуркоче. Я не хочу, щоб мої діти повиростали і виявилися непотрібними цьому селу. А так би добре було, щоб заміж повходили, поруч з батьками жили. Як колись було.
- Було, та загуло, - у тон чоловіку каже дружина.

Нашу розмову з молодим подружжям слухав сільський голова Анатолій Романенко. Він міг лише вточнити: у школі вже не півсотня, а лише 36 учнів. У селі працює ФАП і аж п'ять магазинів. Сільгосппідприємство всіх роботою не забезпечить. А хто її і має, заробіток невисокий. Ось хто молодший та непосидючий і їде з села, шукає бодай хоч тимчасову, але добре оплачувану роботу.

Анатолій Романенко у Лавах з кінця 80-х років. У ті часи райком партії направив молодого інструктора очолити місцевий колгосп. Тоді не лише ферми, склади, ангари, а й житло будували. Село про майбутнє думало.
Нині ж кожен селянин має сам про себе і свою сім'ю дбати. Нужда виштовхує молодих людей з теплих домівок на заробітки.

- Як би там не було, а я вже стільки будівельних професій освоїв, - каже Юрій. - Колись вивчився на телемайстра, ремонтував лампові телевізори. Тепер таких немає. Переучуватися не хочу. Неприбуткова справа. У будівництві залишуся. У господарство на ферму точно не повернуся. Ні тут, ні в столиці хліб нелегкий. Та я не боюся важкої роботи. Мене передусім заробіток цікавить. Такий, щоб сім'ю прогодувати.

Через два тижні Люба збере чоловіку сумку, покладе в неї картоплю, сало, цибулю... Як завжди. І як завжди разом з дочками проведуть Юрія до автобуса. І чекатимуть з нетерпінням, як чекають гнізда птахів з вирію, як земля тепла весняного. Не хотілося б Любі, щоб чоловік по заробітках мотався, але що вона може змінити в їхньому збіднілому і обезлюдненому селі, де важка мозольна робота належно не оцінюється?

Риба шукає, де глибше, а людина - де краще. У нас поки що краще не вдома, а там, де є робота і де добре платять за неї. Як не прикро, але це так, це реалії життя.

Микола Будлянський, газета „Деснянська правда”, № 24(27855)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: