Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Город и регион » Поки пригадав, хто стріляв, у документах уже значилося «самостріл»


Нормовен

Поки пригадав, хто стріляв, у документах уже значилося «самостріл»

30-річний Михайло Бронський із Сосниці півроку потроху пригадує своє життя. Він був бійцем 72 окремої механізованої бригади. У листопаді 2014 року отримав поранення за 20 кілометрів від Донецької області. Тепер у Михайла нема півчерепа і лівого ока. Пам'ять повернулася частково. Постійно болить голова, бувають депресії. Сподівається на безкоштовне протезування від канадців. Статусу учасника бойових дій немає. Стверджує, що в нього стріляли двоє на блокпосту. За офіційною версією — стріляв Михайло в себе сам.


Михайло Бронський до пораннення

«Ти б знала, мамо, скільки ми збирали рук, ніг, тулубів! Усіх в кучу і закопували»


Михайла мобілізували 29 березня минулого року. Отримав повістку. За годину треба було зібратися і з'явитися у військкомат. Строкову службу проходив у Чернігівському полку зв'язку, а по мобілізації потрапив у Білу Церкву (Київська область), сапером. За десять днів пройшов підготовку.

— Казали: «Жити захочеш — навчишся з вибухівкою поводитись», — пригадує. Говорить повільно, не завжди зрозуміло. — Потім потрапив у Запорізьку область, ніс службу на блокпостах. Потім потрапив у Донецьку область. Забув, як село називається.

— Амвросіївка, — підказує 55-річна мати Михайла Марія Олександрівна. — Це було у травні минулого року. Де він був, розказав, тільки коли приїхав у відпустку. Потім їх перекидали з одного села в інше, побув по всій Донецькій області.

— Не можна було говорити по телефону рідним, де я, — продовжує боєць. — Бо тоді, як їздили ешелоном машин з одного пункту в інший, нам на мобільні дзвонили невідомі. Казали: «Ну що, укропи, їдете? Тримайте подарунки». І гатили по колоні, вибухівку підкладали.

— 23 липня у мене був день народження, — пригадує Марія Бронська. — Син приїхав на десять днів у відпустку. Не їв зовсім, схуд. Тільки дрібочку ввечері. Казав, що так звик, і солдат має бути голодним. Розказував страшне: «Ти б знала, мамо, скільки ми збирали рук, ніг, тулубів! Усіх в кучу і закопували».

— І своїх, і чужих в одну яму, — додає Мишко. — Упізнати тіла неможливо.

— Товариша Мишкового на синових очах розірвало, — каже Марія Олександрівна. — Після відпустки син попросився не їхати знову в ту м'ясорубку, не міг більше. Вони з автоматами Калашникова, а проти них артилерія і танки. Зжалилися, з Білої Церкви направили знову в Запорізьку область, Куйбишевський район. Там вагони з боєприпасами розвантажував. Казав: «Мамо, береш ящик з боєприпасами, руки трусяться. Не дай Бог, колихнеш якось — зірватися можна разом зі станцією і навколишніми будинками». Там побув тиждень. Потім відправили також у Запорізьку область, за 20 кілометрів від Донецької, охороняти 61 військовий госпіталь (селище Куйбишеве). І саме поблизу цього госпіталю його поранили, коли Мишко стояв на блокпосту. Це було 24 листопада. Що сталося — пригадував поступово.

«Прізвище напарника не можу пригадати і досі»

— Проїхала легкова машина, — прищурює здорове око Михайло. — Це була машина місцевих жителів. Ми її часто пропускали через блокпост, довіряли. Я ішов по дрова. Коли машина проїхала блокпост, зупинилася. З неї вискочили два чоловіки і почали стріляти з автоматів. Якби не напарник, мене точно убили б. Він вискочив із землянки І почав стріляти по них у відповідь. Та мене все одно встигли поранити. Влучило дві кулі. Увійшли через шию, вийшли через голову. Усього цього одразу я не пам'ятав. Прізвище напарника, який врятував мене, не можу пригадати і досі. Як і номер блокпоста. Ми там лише удвох стояли. Прийшов до тями у Дніпропетровській обласній лікарні імені І. Мечникова.

— Кулі пройшли навиліт, декілька днів син лежав у реанімації, йому зробили операцію, — долучається до розповіді мати. — А я два тижні нічого не знала. Уже збиралася у військкомат іти, питати, де моє дитя, коли до мене прийшов товариш Мишка Діма Клименко. Він розповів, що його знайшли волонтери через Інтернет. Мишко прийшов до тями 27 листопада. Нічого не пам'ятав. Якось пригадав Сосницю і Діму Клименка.


Син і мати

Політична партія Владислава Атрошенко

За два дні назбирали десять тисяч гривень

— А в цей час у мене грошей і на хліб не було, — зітхає Марія Олександрівна. — У мене два сини і дочка. Пенсія мінімальна — заробила її за 33 роки стажу швачки на фабриці. А допомогти хочеться усім дітям і внукам. Подзвонила до волонтера, яка зв'язалася з Дімою. Вона сказала, що тільки доїдьте до Дніпропетровська, а тут ми вас зустрінемо.

Сосничани Мишка люблять. Він багатьом помагав працею. І нікого не ображав. Люди давай зносити гроші, одяг, консервацію. За два дні назбирали десять тисяч гривень. І ще й чотири сумки зі мною. Довелося старшого сина Руслана з собою брати. Волонтери відвезли в лікарню до сина. Зайшли з Русланом у палату. Мишко лежав, відвернутий до стіни. Я кинулася його обіймати і цілувати. А він: «Хто ви така?». Я: «Синок, я ж твоя мама». Він: «А, це ти, мамо. А то хто стоїть?» — кивнув на Руслана.

Я ходила до лікарів, питала, що з сином сталося. Мені казали: «Пам'ять потроху повернеться, з головою буде більш-менш нормально». А в документах записали: самостріл.

— А чого б я сам у себе стріляв? У мене через десять днів мала бути відпустка, — обурюється Бронський.

— Може, не хотів служити далі?
— Якби так, то руку собі можна прострелити чи ногу. Потрапив би в госпіталь. Нащо стріляти в шию та ще й двічі?
— Написали, що це він так розказав про самостріл, а син говорити нормально не міг, — сердиться Марія Олександрівна. — Тільки мукав. Я мати, але лише здогадувалася, що він мугикає. Мишко сердився, що я перепитую, не з першого разу розумію.
Те, що син не стріляв у себе сам, мамі підтвердив і один з лікарів, неофіційно.
— Врач мені сказав: «Якби це був самостріл, шия і лице Михайла були б обпечені, на тілі лишився б порох. Цього нічого не було, бо стріляли з відстані». Та записати синові все це в документи побоявся.

У Білій Церкві запитала, чи буде розслідування? Мені сказали: «їдьте туди, на блокпост, і ведіть розслідування самі».
У дніпропетровській лікарні пролежав місяць. Тоді відправили на реабілітацію у Дніпропетровський госпіталь. Звідти — у Чернігівський. У госпіталі від нас відмовилися, сказали їхати в Білу Церкву і лікуватися там. Пролежали три тижні. Мишко почав пригадувати, що сталося, та його ніхто не слухав.

Михайло Бронський чекає листопада-грудня. Канадці пообіцяли зробити йому «новий череп» (як каже Марія Олександрівна), штучне око. Усе — безкоштовно. Попіклувалася київський волонтер Іра Солошенко.
Подумала: хіба можуть у 72 бригаді відповісти матері, щоб проводила розслідування сама? Вирішила перевірити, заодно дізнатися, чи розібралися, що насправді сталося на блокпосту з Михайлом Бронським. Чи будуть розбиратися?

Додзвонилася на комутатор 72 окремої механізованої бригади. Звідти переключили на оперативну частину. Відповів чоловік, представився майором Смирновим. Змалювала йому ситуацію.
— Сто відсотків наших людей зараз у зоні АТО. Їдьте туди і з'ясовуйте, — сказав Смирнов.

— У зону АТО?
— Так. Шукайте там командирів і в них розпитуйте. Або зв'язуйтесь телефоном.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №22 (1516)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: АТо, поранення, військовий, Михайло Бронський, Сосниця, «Вісник Ч», Вікторія Товстоног

Добавить в:


ЦентрКомплект