Реабілітаційний центр для військовослужбовців АТО: завдання «на вчора», яке ще можна встигнути зробити сьогодні

Не дивно, що в тривожні часи все здається не таким, як є. Близьке може вважатися далеким, погляди бути однобокими, а вдячність і турбота про тих, хто ще недавно ризикував усім, — завданням на потім. Утім, на кшталт незнання законів, це не звільняє від відповідальності владу і суспільство по відношенню до бійців, до їхніх потреб. Ті сім’ї, які дочекалися повернення своїх чоловіків додому, знають, що мова не стільки про хліб насущний, як про той вантаж болю та цілої низки психологічних проблем, які несуть у собі ті, хто вчора повернувся з поля бою.



«Можна по-різному ставитись до цієї війни. Проте ховати в пісок голову від проблем, які несуть у собі ті, хто вчора повернувся з поля бою, найпростіша, але недалекоглядна позиція. Адже пережите людиною в зоні АТО може боляче вдарити і по самих учасниках бойових дій та їхніх сім’ях, і по всьому суспільству», — переконаний психолог, кандидат наук Віктор Мозговий, який вважає за необхідне провести повноцінну реабілітацію військовослужбовців.

— Психологи в центрах соціальних служб уже давно б’ють на сполох, адже повернення солдата з війни для сім’ї не тільки радість, але й проблеми, пов’язані з підірваною психікою солдата....
— У суто фізіологічному плані йдеться про ряд реакцій, які розвинулися під впливом тривалого стресу: від нічних жахіть, флешбеків і замкнутості до викидів адреналіну, залежності від алкоголю та неконтрольованої агресії. Це невід’ємна складова гострого посттравматичного стану, що виникає через 2 місяці після повернення в цивільне життя. Враховуючи особистісні зміни чоловіка, який ішов одним, а повернувся іншим, ці сім’ї відчувають безпорадність і відчай. Несприйняття такої поведінки в родинах призводить до конфліктів, а пошук спокою бійці знаходять в алкоголі, і як наслідок часто-густо розпадаються сім’ї. Тобто якщо вчасно не розпочати реабілітацію цих людей, ми отримаємо низку серйозніших проблем. Від демографічних, які призводять до неможливості створити нову сім’ю, народити дітей, до соціальних: розлучень, алкоголізму та агресії, девіантних форм поведінки, що створюють у суспільстві напругу та нову групу ризику. Не можна недооцінювати й економічний фактор. Люди, які до війни були хорошими спеціалістами, отримавши травму і будучи нездатними самостійно адаптуватися до цивільного середовища, випадають з економічної ланки трудових ресурсів міста, регіону і країни в цілому. Не варто відкидати і психологічний аспект переживання цих людей: «нас не розуміють, бо зрозуміти можуть тільки ті, які там були», «нас не визнають героями», «нас зрадили», «нас використали, як живе м’ясо, а зараз ми нікому не потрібні», «ми вас туди не посилали». Бачити таких людей — це травма для всього небайдужого суспільства.

— Необхідність створення повноцінного реабілітаційного центру ви озвучували торік, коли все тільки починалося. Що сьогодні маємо?
— По факту нічого. Держава виділила в бюджеті понад 50 мільйонів гривень на психологічну реабілітацію для Міністерства соціальної політики, але не знає, яким має бути механізм освоєння цих коштів, через які структури. На сьогодні в нашому місті є декілька громадських волонтерських організацій, які надають певну психологічну допомогу. Зокрема, Чернігівська міська асоціація «Конкордія», але це не системна допомога. На жаль, волонтери не можуть її забезпечити, бо це завдання держави. Щоправда, на початку цього року на базі обласного психоневрологічного диспансеру завдяки головному лікарю В. Ященку був створений психологічний центр (у неврологічному відділенні № 15), де організовані палати для учасників АТО, проводиться індивідуальна та групова психологічна робота разом із моїми колегами з Асоціації Психодрами України. Між лікарнею та Асоціацією укладено угоду про волонтерську психологічну допомогу та співпрацю. Пацієнти з алкозалежністю проходять курс лікування в іншому відділенні, після чого ними займаються психологи. На мій погляд, оптимальний варіант матеріальної бази, на якій можна було б розмістити такий центр, — залізнична лікарня, яку зараз передають у комунальну власність обласної ради. Буде дуже прикро, якщо територію лікарні «зненацька» віддадуть під якусь забудову. Бо це, можливо, єдиний унікальний шанс створити повномасштабний реабілітаційний центр у місті та й загалом у регіоні для учасників АТО та членів їхніх сімей.

— На чому саме слід робити акцент у реабілітації бійців?
— Насамперед, необхідно реалізовувати біопсихологосоціальну модель реабілітації військовослужбовців, які перебували в зоні АТО. Разом із тим, велику роль відіграє для особистості духовна реабілітація. Так, дуже важливо відновити фізіологію, психоемоційний стан, адаптувати людину в суспільство до активного цивільного життя (допомогти отримати нову освіту, роботу, відчуття потрібності), але все це буде марним, якщо не буде духовного відновлення. Війна за своєю суттю є безглуздою справою, де одна людина повинна вбивати іншу. Гостре переживання страху смерті, загибель побратимів, цивільного населення, дітей призводить до переоцінки духовних цінностей. На війні все було просто і ясно, а повернувшись додому, людина знаходиться, як у задзеркаллі, їй важко зрозуміти реальність. Наведу один приклад. Улітку минулого року ми проводили в одній із частин заняття щодо першої психологічної допомоги. Після занять підходить молодий хлопчина 18 років, але вже контрактник, звуть Ваня. «Я, — каже він, — із православної багатодітної сім’ї. Батько з братами — в ЛНР. Мати із сестрами дзвонить, але дуже рідко. Ні з ким про це поділитись не можу, тому відчуваю себе самот-нім. І ось якось до нас на блокпост приїхала машина, а з неї п’ять стволів у наш бік. Що робити? Аж тут виходить несподівано дядько з бородою і в наш бік прямує. Ми з кулеметником тільки переглянулись і положили їх усіх. До цих пір усе це колом стоїть тут». Ми годину молились із ним і просили вибачення у душ цих людей. Так, людина створена за образом і подобою Божою, тому, стріляючи в людину, ми в той же час стріляємо в Бога. Але ми робимо це, коли захищаємо свою землю, своїх близьких, і тому просимо вибачення. Духовна модель реабілітації задіяна в Ізраїлі, і нам теж треба її використовувати в комплексі з іншими.

— Потреба дійсно назріла, а чи є фахівці, які зможуть це робити?
— Підготовка кадрів — питання першочергове, адже фахівців украй мало. Одна з ідей нашої Асоціації полягає у використанні потенціалу практичних психологів, які працюють в освіті та охороні здоров’я, але не мають спеціальних знань і досвіду їх використання у роботі з індивідуальною та колективною травмою. Наша Асоціація в рамках проекту «Травма: подолання та відновлення ресурсу» запропонувала таку спеціальну програму психотерапевтичної підготовки і частково її реалізувала влітку минулого та на початку цього року із залученням закордонних фахівців у м. Києві. Зараз ми намагаємось залучити вітчизняних спеціалістів найвищого рівня, які є сертифікованими фахівцями в різних напрямках психотерапії. Це важливо тому, що є певна особистісна специфіка реагування на травматичну подію в залежності від типу особистості. Спеціалізована підготовка психологів, які вже мають життєвий і практичний досвід, могла б вирішити на деякий час потребу у фахівцях по роботі з психологічною травмою.

— Які ще знання необхідні фахівцям?
— Обов’язковими є навички психологічної роботи із залежністю, тілесною терапією, роботи з сім’ями, особливо загиблих. Це стосується сімей не стільки військовослужбовців, скільки переселенців. Адже вони пережили ті самі обстріли і найбільш важку травму — втрата свого коріння (малої батьківщини), тобто місця, із яким пов’язана вся їхня доля, втрата соціальних зв’язків і матеріальної основи, нажитої впродовж життя. Переоцінка цінностей відбулася у всіх, але одні з них шукають шляхи для адаптації та засоби для існування, міняючи фах, роботу, а інші експлуатують образ жертви і за рахунок цього виживають. Звинувачувати не можна нікого: це нормальна реакція організму на стрес. Наше ж завдання — допомогти людині впоратися з травматичною ситуацією, відшукати в неї її внутрішній ресурс, за рахунок якого вона зможе подолати стрес і витягнути себе з трясовини проблем.

— Яке ще стоїть завдання? Чи передбачений у процесі такої взаємодії «зворотній зв’язок»?
— Без цього ніяк, і витікає він із соціального аспекту психологічного супроводу, який, до речі, триває не менше півроку. Це проблема адаптації до суспільства, прийняття і реалізація себе в ньому. Потрібно знаходити людей, у яких домінують здорові тенденції та які здатні створювати групи підтримки навколо себе. У соціальному плані це колосальний резерв — люди з високим духовним потенціалом, почуттям патріотизму, що має транслюватись у суспільство, особливо в середовище підростаючого покоління, яке потребує живих прикладів.
Зрештою, це особистості й таланти як такі. Їм лише треба дати розкрити власні резерви та реалізувати себе в мирному житті. Так само їм необхідно розвиватися професійно. Отримавши таку можливість, вони можуть багато чого дати суспільству. Нам же важливо не упустити цей момент.

Спілкувалася Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості» № 12 (1253), 25 березня 2015

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: