Життя як є. Економити в усьому – на першому місці. Словом, без хліба – зате з тарілками!

На рамі старого велосипеда моя знайома тягне важкий і великий білий мішок.
Вітаємося. Валентині, здається, незручно:
– Мені не потрібен зараз цілий мішок цукру. Що я його з’їм? Але ж сім’я! Зима попереду, а за нею весна й літечко. Ягоди будуть, варення почну варити. Хтозна, яка ціна складеться. Люди гребуть, і собі не всидиш…– ніби виправдовується Валентина. – А ти хіба не чула? Біля меблевої дві торговельні точки, лише по шість гривень за кілограм просять. Продають тільки мішками. Там такі люди купують, здається, їм запасів не потрібно й робити. Аж ні!..
Слухаю Валю й насолоджуюся. Тільки не від її цукру – душа в неї відверта. Як є, так і каже:
– У мене вже дванадцять кілограмів є. Любка моя з Києва привезла, теж по шість гривень. А в нас на базарі по сім. Щаслива: зекономила на 12 гривень. Ось яка в мене дочка.!..

Двадцять гривень – хіба це багато? Хтось би інший за такі гроші живота не надривав із Києва. Народна економія! В одному виграють, в іншому – втрати.
Валентина, трохи перепочивши, їде далі. Переводить розмову на інше:
– Давно вже на вашому кутку не була. Водогін уже працює?
– Ні, – кажу. – Обіцяють до Нового року. Це вже, мабуть, четвертий новий рік буде. Не так усе просто.
– Еге ж! – кива Валентина. – Дорога тепер водичка. По скільки в кооперативі з хати збирали?
– По 1300 гривень!..
– Золота вода, я тобі кажу!.. А потім як почнеш платити!.. – Валя б і за голову взялася, та кермо тримала. – Мене Любка навчила, як на воді економити.
– Ну, і як?
– Дуже просто. У Києві багато хто так робить. Трішки повернуть кран, щоб капало, або малесенька цівка бігла. Лічильник не зафіксовує. За день знаєш скільки накапає!.. З пральної машини воду теж не виливають у каналізацію, а також збирають. Унітаз нею миють… – доповідає Валентина. – Ти чуєш чи ні?..

– Та чую, чую… – відказую. Щось не впізнаю колишньої Валентини. Економити в усьому – у неї на першому місці.
– Тепер і я економлю, як Любка, – продовжує ощадлива Валентина. – Брату наказала, щоб тільки раз на місяць приходив до нас митися у ванні. Раніше щотижня із жінкою на порозі. Дорого мені їхня баня коштує!.. Дожилися, в місті немає лазні. От і тиняються люди по родичах.
Валентина балакала й балакала. Потім як розсміється:
– Знаєш, що мені продавець цукру розповів? Упадеш! Я переживаю, що мені мішок цукру тягнути аж на інший кінець Корюківки, а він заспокоїв: «Хіба то багато? По селах у мене замовили й купили по три тонни цукру в хату. Самогон женуть і продають. Я не вірила, та дядько знайомий, не збреше. По сім гривень за кіло по три тонни не брали б, а по шість – економія, великий навар… Живемо! Наче так і треба!..
Повз проїхав трактор із ковшем. Буде у вуличці копати траншею, прокладати останні труби водогону. Знову там зчинять лемент, що не всі гроші здають. Один розумніший від інших – і двері не відчинить: «Тягніть собі воду, а мене не чіпайте. Колонку проб’ю, дешевше буде!..» Отак через якусь економію стають ворогами.

Валентина ладнається далі мандрувати, у свої краї. Здається, усьому мене навчила. Живе гордо, грошей не позичає ні в кого, але й не дає нікому. Сама по собі. Ні за що не вкусиш…
Радість від зустрічі з нею десь поділася. Йду знайомою дорогою і вже нічому не дивуюся. Коли ж весела музика з дірявого паркана. Столик у дворі. Горілка й закуска. На невеличкій хатинці дві «нелітаючі тарілки», щоб телевізор усі канали брав. Майстри притулили їх. Тепер замочують.
Господи, краще б картоплі купили чи м’яса! Завжди бігають по сусідах, позичають гроші. Утелющити «тарілки»? Абсурд!.. Немає на них Валентини. Вона б їм показала.
Що ж, економія та економіка у кожного своя… Словом, без хліба – зате з тарілками!..

Зоя Шматок, м. Корюківка, «Деснянка вільна»

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.