На Прилуцькому «Білкозині» знову будуть страйкувати

Прилуцький завод «Білкозин», побудований у 1980 р., розрахований на одну тисячу робочих місць. За 31 рік існування здобув славу не лише на теренах колишнього СНД. Підприємство спеціалізується на виробництві білкової ковбасної оболонки, яка користується особливим попитом на внутрішньому та світовому ринках. Після приватизації, на початку 1990-х, завод не зупинив роботу, а навпаки, вийшов на зовнішній ринок. Сьогодні його замовниками є м’ясопереробні підприємства багатьох країн. На заводі планувалося встановити нове обладнання, котре дозволило б випускати нові види ковбасної оболонки, що вважається рентабельнішим аніж випуск «кінцевого» ковбасного продукту.

Проте, починаючи з 2008 року, на підприємстві почалися проблеми з виплатою заробітної плати працівникам. Річ у тім, що більшість акцій заводу «Білкозин» належить російському м’ясопереробному холдингу «Парнас-М», який володіє ними через підконтрольні голландські фонди. У 2008 році через фінансові махінації стосовно активів підприємств і безвідповідальні позики, в російському підрозділі «Парнас-М» почалися труднощі, які торкнулися і прилуцького «Білкозину».
Вікторія Коротя, голова міськрайонної профспілки працівників АПК, голова профспілкового комітету заводу, у минулому апаратниця другого цеху підприємства зазначила, що саме другий цех є основним на підприємстві, працює в безперервному режимі і виробляє основну продукцію – білкову ковбасну оболонку. Тут працюють люди з багаторічним досвідом роботи, бо щоб стати справжнім фахівцем, потрібно майже рік навчатися.

Вікторія пригадала, як наприкінці 2008-го року на підприємстві заборгували зарплату за три місяці. Напередодні Новорічних свят зневірені люди марно оббивали пороги, сподіваючись на зустріч з керівництвом, думали – яким буде свято в їхніх родинах? Аби підприємство не зупинилося, власники виплатили заробітну плату лише працівникам другого цеху, які розділили виділену їм суму між усіма робітниками заводу. В результаті – кожен отримав по 500 грн.
І 2009-й не приніс нічого втішного. Керівництво категорично вирішило перевести всіх працівників на триденний робочий тиждень. Людей змушували писати заяви, погрожуючи скороченням. Саме цю «процедуру» пройшов Володимир Мазуренко (31 рік працює на «Білкозині»), колишній працівник відділу постачання, а нині голова профспілкового комітету. Він розповів, що окрім основного виробництва на заводі функціонували великий ремонтно-механічний та столярний цехи. У теплицях вирощували квіти і овочі не лише для їдальні та робітників, а й для всіх бажаючих.

Володимир Мазуренко згадує, як з 1 квітня 2009 року почалися масові скорочення, до суду було подано десятки позовів, профспілки направляли листи до Президента, Прем’єр-міністра, Голови Верховної Ради, голови обласної державної адміністрації, міського голови та депутатів усіх рівнів. Керівництво ж заводу ігнорувало всі звернення. Більше того, директор (тоді пан Фьодоров) в односторонньому порядку, порушуючи техніку безпеки, приймає рішення про збільшення терміну використання спецодягу з одного року на два (і тут вирішив зекономити за рахунок здоров’я працівників). Умови колективного договору не виконувалися на 50%, було призупинено всі соціальні виплати, тобто оздоровчі, відпускні, ювілейні тощо. Голова профспілки та активісти зустрічалися з народними депутати, Прем’єр-міністром, а господарі запевняли, що як тільки держава відшкодує податок на додану вартість, одразу кошти буде виплачено.

В результаті протиріч у лютому 2010-го заборгованість було погашено. Люди почали спокійно працювати і навіть складали плани на майбутнє. Здавалося, що ситуація стабілізувалася, але то лише на перший погляд. Керівництво підприємства змінювалось, знову почали затримувати виплату зарплати. Тоді, завдяки активним діям профспілок, працівники вийшли під стіни свого підприємства на попереджувальну акцію, сподіваючись, що їх почують. Натомість керівництво намагалося тиснути на мітингувальників, погрожуючи скороченням, та ігнорувало попередження про те, що через два тижні на підприємстві відбудеться страйк, знову і знову «засипало» обіцянками, яких так і не дотрималось.

21 травня 2010 року о 7:30 ранку працівники підприємства зупинили обладнання і вийшли на мітинг. Профспілковий комітет заводу та робітники були впевнені, що у підприємства достатньо коштів не лише, щоб погасити заборгованість із заробітної платі, а й для її підвищення. Єдина перешкода цьому – бажання власників отримати прибуток будь-якою ціною. А представники холдингу сподівалися переконати мітингувальників розпочати роботу. Але люди твердо стояли на своєму, хоча у кожного душа боліла за те, що в цехах та на складах залишилась сировина, яка швидко псується і простій міг завдати підприємству великих збитків. Але цього разу ситуація змусила їх бути категоричними. Оголошений страйк тривав тиждень. Працівники вирішили не відновлювати роботу, поки адміністрація не виконає вимоги, прописані в укладеній угоді між членами страйкового комітету і представниками власників. У ній ішлося про виплату в повному обсязі заробітної плати та про гарантії, що заборгованості більше не буде, про підвищення погодинних тарифних ставок, котрі не змінювались з 2008-го року та погашення заборгованості із соціальних виплат за 2008–10 рр.

До страйкарів долучилися народні депутати, депутати обласної та міської рад, представники виконавчих органів влади міста. У результаті, генеральний директор підприємства Геннадій Сазонов запевнив, що всю заборгованість виплатять не пізніше ніж 1 вересня 2010 року. До того ж, надалі затримок із виплатою зарплати не буде. І профспілки, і працівники заводу в душі святкували перемогу. Підприємство запрацювало, на зарплатні картки почали надходити кошти. Але це тривало недовго. Через деякий час знову перестали платити, адміністрація казала про скорочення 20–40% робочих місць. Ситуація загострилася.
Під загрозою нового страйку, і профспілковий комітет, і працівники заводу почали направляти заяви до суду та прокуратури про невиконання умов колективного договору. Питання розглядалися і на тристоронній комісії з виплати заробітної плати при облдержадміністрації. Зрештою частину грошей було виплачено. Починаючи з вересня минулого року тарифні ставки було приведено відповідно до норм галузевої угоди та повернуто соціальні виплати на суму близько мільйона гривень. Раніше 118 працівників не отримували навіть мінімальної заробітної плати, після страйку її вже втричі підвищили. Інженерно-технічний склад з листопада минулого року отримує на 65% більше. Протягом останніх років багатьом працівникам замість 12 годин робочого часу зараховували 11 годин 40 хвилин. Тепер, завдяки клопотанню профспілки, цю різницю повернули. В листопаді минулого року на «Білкозині» змінився власник. Замість представників північної столиці Росії, тепер на підприємстві хазяйнуватимуть власники з «білокам’яної», представники «Номосбанку». Генерального директора немає і досі. Інколи, правда, з’являються представники власника, які начебто обіцяють повернути підприємству колишню славу, виплачувати своєчасно зарплату та інші виплати. Не забувають вони і «приплакувати», що хоч і отримали підприємство з великими боргами, обов’язково ситуацію виправлять. Та хто ж повірить тим солодким пісням? Адже на сьогодні знову утворилася заборгованість із заробітної плати. І знову за три місяці. З грудня по 26 січня підприємство простоювало, перед Новим роком працівники отримали аванс за жовтень. Наразі підприємство працює, але сировини вистачить щонайбільше до 20 лютого. Люди починають панікувати, ціни на житлово-комунальні послуги зростають, продукти харчування дорожчають. А як же бути отим сімейним династіям, яких на «Білкозині» 35%? За який кошт харчуватися? До кого звертатися по допомогу? Де шукати втрачену впевненість у завтрашньому дні?

Добре, що на підприємстві сильні і надійні профспілки, мудрі і знаючі закони лідери. Голова профспілки Володимир Мазуренко опікується особисто пенсіонерами та ветеранами, тому виходячи на пенсію, люди залишаються членами профспілки. Як результат, на підприємстві працює 610 чоловік, а профспілка налічує 625.
Ставити крапку в цій історії ще дуже рано, головне, що і запитати немає в кого. Як зазначалось раніше, до власників не достукатись, влада на них впливу немає. Отож, ситуація, яка вже третій рік триває на прилуцькому заводі «Білкозин» – це, мабуть, результат залучення іноземних інвестицій, про які ми так багато говоримо і на які покладаємо великі надії. Напевно так. Але де ж знайти порядних інвесторів, які б не приїздили в «чужий монастир зі своїм статутом» і дбали б не лише про свої блага, а й думали про найманих робітників? Питання залишається відкритим. Як і ситуація на «Білкозині», до якої ми ще обов’язково повернемось.

Ірина Михайліченко, тижневик «Деснянка вільна» №16 (200)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.