Газифікація зі сльозами на очах

Старше покоління, мабуть, пам’ятає, як один із вождів тодішньої великої держави ще у 1961-му році пообіцяв, що у 1980-му люди житимуть як за комунізму. лише про газифікацію малих міст та сіл у тих планах не йшлося. блакитне паливо по великих трубах гнали мимо, у Європу. Правда, жителям Локнистенської сільради пощастило. вони вже наприкінці 60-х років минулого століття мали газ. суцільна ж газифікація Менщини розпочалася наприкінці 80-х. Але Союз розпався, коштів з держбюджету на газифікацію не виділяли, тож люди почали створювати кооперативи та проводити газ за власні кошти. В окремих селах газифікуватись допомагали колгоспи, проте невдовзі і їх не стало. За період з 1991 по 2005 рр. на Менщині вдалося газифікувати лише половину сіл, селищ та райцентр. А от минула п’ятирічка стала для району переможною. люди вже не чекали манни небесної з києва, організовувались у кооперативи, вкладали гроші, брали кредити в банках. Сільські голови і досі не можуть спокійно згадувати ту газифікацію. Ми поцікавилися у кількох керівників територіальних громад, де газифікація пройшла більш-менш вдало, а де і досі чекають на блакитне паливо.

Пільгових кредитів не дали

Світлана Пилипенко, Семенівський сільський голова:
– Газифікація забрала у мене чимало здоров’я та не один рік життя. Не хочеться зайвий раз і згадувати про неї. Хоч підвідний газопровід проклали за державні кошти, ми були серед останніх, кому держава ще їх виділяла. Перед нами були Ліски, Городище, Дмитрівка. До Семенівки газ підводили у 2006-му році, по селу – у 2007-му. Жителі організували аж три кооперативи. Пільгових кредитів не брали. Їздила до Чернігова у Фонд підтримки індивідуального будівництва на селі. Але там сказали, що грошових кредитів не дають. Люди шукали гроші, хто де міг. Нині вже газифіковані близько сотні хат. Але є і такі садиби, де лише стояки вигнали. Я підводила газ до материної хати, витрати становили майже чотири тисячі гривень. Все ж таки не 10 тисяч, як у сусідів із села Бірківка, які газифікувалися пізніше. От лише жоден об’єкт соцкультпобуту ми і досі не перевели на блакитне паливо. Хотіли газифікувати медпункт, проектно-кошторисна вартість робіт у 2008-му році становила 14 тисяч гривень. Своїх коштів на це не мали, з району допомоги не дочекалися.

Одні гріються – інші плачуть

Тетяна Єрмоленко, новообраний Ушнянський сільський голова:
– Газифікацію села розпочали у 2007-му. Організували кооператив (нині у ньому 133 особи), який проводив роботи по селу. Односельці брали кредити за програмою «Власний дім». Це була відчутна підтримка. Моя сім’я взяла 7 тисяч гривень, а повернула – 8. Більшість селян так і робили. За два роки мережу по селу провели. Але ж треба було прокласти підвідний газопровід від Осьмаків. Це коштувало близько 700 тисяч гривень. Люди вже вибилися з сил, не могли таких грошей зібрати. Спасибі народному депутату Олегу Ляшку, який «вибив» на підвідний газопровід більш ніж 500 тисяч державних коштів. Ці роботи проводились минулої осені, а здали у червні нинішнього. У серпні почали підключати газ до будинків. Шість-десять садиб вже мають блакитне паливо. Ще на 12 подвір’ях ніяк не дочекаються приїзду підрядника та представників Менського управління газового господарства. У декого з селян лише стояки побудовані, на решту робіт коштів не вистачає. Хтось збирається хоча б до плити газ підключити. За приблизними підрахунками, «зручності» для ушнянців обійшлися до 20 тисяч гривень на двір.

Факел запалили, але коштів бракує

Ніна Шкрабуля, новообраний Бігацький сільський голова:
– З великими труднощами, але до Бігача газ підвели – 26 листопада факел запалили. Два роки проводили. Село у нас невелике, тут переважно живуть пенсіонери, тому в кооперативі тільки 61 особа. Могли б уже перші хати підключати, але не вистачає коштів для виплати за вуличний газопровід. Як гроші зберуть, так і газ буде.

З трубами, але без газу

Віктор Джима, Ленінівський сільський голова:
– Для газифікації Ленінівки, Кам’янки та Климентинівки ми ще у 2008-му організували кооператив «Ленінівський». Увійшли до нього 92 особи. Спочатку проклали мережі по селах, підготувалися до прийому газу, закопали труби, вигнали стояки. Для мене ці роботи обійшлися майже у 8,5 тисячі гривень. Щодо підвідного газопроводу, то його хотіли прокласти з Березни. А це аж 11,5 км. Вся документація, висновки експертизи готові. За цінами 2008 року кошторисна вартість підвідного газопроводу становила 2,5 млн грн. Нині – набагато дорожче. Ми передали свої пропозиції щодо потреб на газифікацію до Мінекономіки, але чи будуть кошти і коли – невідомо. Ось так і живемо: з трубами, але без газу.

Замість коментаря

Багато десятиліть нам нав’язували думку, що різниця між містом і селом от-от зникне. Насправді ж між ними лишилася прірва. Людям великих міст невідомі проблеми, які переживають жителі Семенівки, Ушні, Бігача, Ленінівки, Блистови. До вже згаданих проблем треба додати ще і погане транспортне сполучення, безробіття, побутову невлаштованість. На Менщині повністю без газу залишаються лише Ленінівська і Блистівська сільради. Можливо, у найближчі роки і їх газифікують. Прикро, що не зробили це хоча б два десятиліття тому, коли людей у селах проживало набагато більше.

Валерій Магула, тижневик «Деснянка вільна» №138 (178)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.