«Прийшла Покрівонька, покрила дівці голівоньку»: на Городнянщині щороку відтворюють давні весільні обряди

Дібрівненські молодята

Щороку після Покрови в Дібрівному на Городнянщині відбувається дійство, якого з нетерпінням чекають не лише місцеві мешканці, а й гості з різних куточків області, — відтворення одного з етапів українського весілля за місцевими традиціями. Цього року обрядова мандрівка завела дібрівненців у хату молодого — настав час батькам нареченої прийти в гості до дочки і її новоспеченого чоловіка.

— У наших предків осінь завжди була порою весіль, а Покрову часто називали покровителькою молодят. Пам'ятаю, як бабуся в дитинстві казала: «Прийшла Покрівонька, покрила дівці голівоньку». Звісно, на це були цілком зрозумілі причини. По-перше, наші предки не влаштовували весіль у піст. По-друге, після Покрови всі основні сільськогосподарські турботи залишалися позаду, тож з'являвся вільний час для багатоденного святкування. По-третє, комори восени були наповнені різними запасами, а це дозволяло влаштувати щедре застілля для всього села, — говорить завідувачка Дібрівненської бібліотеки-філії Городнянської ТГ Валентина Чорна, яка й стала ініціаторкою цієї традиції.

— Так склалося і в нас. У звичний для весіль час ми щороку відтворюємо один з етапів традиційного для Городнянщини весілля. Згадки про обряди і традиції ми збирали в наших старожилів, а ще всі, хто відвідує гуртки в нашій бібліотеці, поділилися розповідями своїх мам і бабусь. Так, попередніми роками ми вже плели весільне вільце, випікали для молодих шишки і коровай, проводили обряд сватання, а також відтворювали обряд, під час якого свати молодого забирали придане нареченої. А вже цього року дійшли до етапу зустрічі родин — часу, коли батьки нареченої приходять у гості до дочки і її чоловіка, після чого сім'ї (нареченої і нареченого) стають однією великою родиною.

Почалося все, звісно ж, із жартів. Ну як українцям без них! Батьків нареченої зустрічали ряжені молодята — переодягнені персонажі, які встигли і поскаржитись на своє нелегке нове життя, і посміятися над негараздами, і навіть трохи поплакати, а вже слідом за ними з'явилися й самі молодята, які запросили батьків в оселю. І ось тут уже розгорнулося справжнє весільне дійство! Свахи розбирали скриню молодої з приданим, прикрашали оселю вишитими рушниками, облаштовували покуть — почесне місце з іконами — і готували молодим постіль, супроводжуючи все це гарними обрядовими піснями.

— Кожна дія в обрядах українців мала свій зміст, а кожна річ — своє місце. Усе це ми й відтворили у своїй світлиці. Особливим же моментом на цьому етапі весілля стало завивання молодої. За давнім звичаєм, після першої шлюбної ночі дівчина ставала молодицею, тож свахи знімали з неї дівочий головний убір і запинали хусткою, таким чином змінюючи її статус. Як же це насправді було гарно і щемливо! — усміхається Валентина Володимирівна. — Взагалі ж для нас відтворення цих обрядів — не просто театралізоване дійство чи розвага. Крок за кроком ми відроджуємо пам'ять предків, разом намагаємося зрозуміти зміст кожної традиції, щоб потім передати ці знання наступним поколінням.

Учасниками цьогорічного весільного дійства стали постійні відвідувачі Дібрівненської бібліотеки-філії. А ще — її гості.

— Роль нареченої дісталася Лілії Хоменко, нареченим був Сашко Самохін. Лілія — учасниця молодіжного гуртка «Наші таланти», а Сашко практично виріс у бібліотеці, адже сюди він приходить із двох років. Інші ролі дісталися дівчатам із гуртків «Наші таланти» та «Жіночі посиденьки». Ряжені молодята Юлія Борковська і Яна Тупик повеселили всіх, а свахи Ірина Шебета й Наталія Миховська були неначе справжні, — сміється Валентина Володимирівна. — На наше весілля приїхало чимало гостей — із Чернігова, з Городнянщини, Менщини, зі Сновщини. І вони були не лише глядачами! Валентина й Володимир Спасіки зі Сновщини зіграли батьків нареченого. Із Валентиною ми співпрацюємо вже понад рік, оскільки вона також займається краєзнавством. Коли я запропонувала їй із чоловіком стати учасниками нашого дійства, вони з радістю погодились.

А ось батьком нареченої став Олександр Шевченко з Березни. Спонтанно. Його дружина Марія — очільниця ГО «Твоя історія, традиції твої — Березна», з якою ми познайомились у фейсбуці. Вони приїхали просто подивитись, але так сталося, що в нас нікого не було на роль батька нареченої, тож я попросила Олександра її зіграти. Вже потім він сміявся, мовляв, ніколи не думав, що зможе. А вийшло добре! Після закінчення цього заходу ми, звісно ж, його обговорили, ділилися, чим весільна обрядовість відрізняється в різних громадах нашої області. Виявилося, що все в нас повністю ідентичне, хоча, здавалось би, громади недалеко одна від одної. Наприклад, про те ж весільне вільце — традиційне українське обрядове деревце, яке дружки прикрашали напередодні весілля, — в інших районах області навіть не чули. Приємно, що в нас є змога поспілкуватися з однодумцями, наші старання зберегти давні звичаї батьків за межами нашої громади. Це надихає!

Треба сказати, що Валентина Чорна не просто відшукує давні обряди, а й сама колись виходила заміж із дотриманням українських традицій.

— У нашому селі я, мабуть, була останньою, хто запрошував на весілля за старовинним звичаєм. Одягнувшись у вишиванки і вінки, ми з дружками ходили від двору до двору і запрошували: «Просили батько й мати, і я вас прошу прийти на наше весілля». Усім же, кого зустрічали дорогою, кланялися в ноги. Люди, які розуміли, що це за обряд, благословляли мене на гарну долю. А ще в нас була цікава традиція — коли дружки з нареченою йшли селом і співали, хтось брав заслінку від печі та кочергу і ними неначе підігрував у такт. Так було і в мене, — Валентина Володимирівна сміється.

— Відтоді минуло аж 40 років. Взагалі ж під час підготовки до нашого дійства ми всі згадали власні весілля, розказали, що в кого було цікавого. Дівчата із «Жіночих посиденьок» (а там у нас є навіть ті, кому за 70 років) перебрали свої скрині, дістали рушники та вишиванки, які самі колись готували як придане чи на придане для себе вишивали їхні мами. Ними ми й прикрасили світлицю для весілля. І це просто чудово, що так багато людей об'єдналося навколо цього свята. У наш нелегкий час треба якось відволікатися на хороше. До речі, ми вже навіть обговорили, який етап весілля відтворимо наступного року. Скоріше за все, це будуть так звані «кури» чи «цигани». Оскільки традиційне українське весілля — це насправді складна сакральна драма, що налічує близько 40 дійств та мікрообрядів, тем для таких театралізованих дійств нам вистачить іще на багато років!

Джерело: газета «Гарт», Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: