Культура Городнянщини: натомість концертів — сітки, які стають для воїнів оберегами

Наталія Дерба, Світлана Стеба, Наталія Сергієнко. Другий ряд: Алла Дударева, Тетяна Рожок, Елла Холодняк, Лариса Кирпіч, Любов Симоченко, Тетяна Мороз

Сфера культури Городнянської громади з початком повномасштабного вторгнення повністю переформатувала свою діяльність, перетворивши заклади культури, бібліотеки та молодіжні простори на осередки спротиву, волонтерства та гуманітарної допомоги. Культурний сектор, позбавлений з початком великої війни можливості здійснювати свою звичну активну діяльність — організовувати дозвілля, концерти, культурні заходи, став важливою частиною цивільної оборони та згуртованості громади, спрямувавши свій увесь потенціал на волонтерські рейки.

Читачі мали змогу бачити у соцмережах спільноту «КультураДіє». Це постійний своєрідний звіт про діяльність закладів і працівників сфери культури Городнянщини.

Чого тут тільки нема — і виготовлення маскувальних сіток та кікімор, і пошив білизни та рукавиць, шапок, поясів, і збирання овочів та приготування сухих супів, і в’язані речі, і розіграші картин та рушників, вишивок і поробок — словом все, що може так чи інакше бути корисним і потрібним тим титанам, які боронять нас з окопів.

Частинкою великого механізму системи «Культура Діє» є команда жінок і дівчат, яка працює у місті від відділу сім’ї, культури, молоді та спорту. Спілкуємось з однією із них — меткою і енергійною Іриною Циркун.

— У цій спільноті ми працюємо вже третій рік, — каже пані Ірина. — А взагалі справа волонтерства для нас не нова: кожна з нас долучалась до неї і раніше, одразу після визволення Городнянщини від окупантів. Хтось готував їжу воїнам, хтось прав одяг, хтось в’язав теплі речі тощо.

А коли з’явилась пропозиція об’єднатись при відділі культури у одну спільноту, сформовану на основі залучення до суспільно-корисних робіт від Центру зайнятості, то ніхто з нас не вагався. Поодинці та невеликими групами працювати — то одне, а у єдиній системі — зовсім інше.



Тетяна Стародубець, Катерина Приходько

Ми спілкуємось з дівчатами під час їхнього робочого процесу. Тут усе чітко продумано і сплановано. Хтось готує сухі супи, хтось ріже тканину для маскувальних сіток, хтось займається безпосередньо їх плетінням, дві швачки — Валентина Молочко і Тамара Голодок ремонтують хлопцям форму, шиють футболки, білизну, м’які ноші, шапки під шоломи, балаклави, подушки, іншу амуніцію.

Словом, робота кипить як у великому вулику, у якому натхненно трудиться до трьох десятків невтомних бджілок.

— Матеріалами для сіток нас забезпечують, — каже Ірина Циркун. — Овочі для супів приносять люди. Буває, що побувавши у нас раз, приходять знову. Хтось долучається до нашої команди у якості добровільних помічників, хтось приносить якусь копійку: «Ось, купите щось, потрібне хлопцям».

Це розчулює до сліз. Адже і у нас майже у кожної з родини хтось воює. Є й дівчата, які втратили на війні своїх чоловіків, синів чи інших близьких людей. У Оксанки чоловік загинув, у Наташі — син. У Тані син безвісті пропав, у Люди, Валі, Тамари, Олени і в мене сини воюють.

Робота у гурті дає можливість відчути свою потрібність для великої спільної справи, яку роблять наші воїни — і ті, хто на рубежах, і ті, кого, на жаль, вже нема, але вони залишились у серці і душі, спонукаючи продовжувати робити те, що не встигли вони.



Людмила Литвин, Марина Шматок

Тільки маскувальних сіток різних розмірів цей колектив павучків виготовляє щомісяця більше сотні. Не відмовляють нікому. Кожен, хто з честю носить піксель, може зайти і озвучити свою потребу. І бути впевненим: тут не тільки допоможуть чим можуть, а й чекатимуть знову з радістю і надією.

Турботливі жіночі руки, якщо треба, працюватимуть і понаднормово, а вуста шепотітимуть: «Ви тільки живіть, хлопчики, живіть!»

— Нещодавно один воїн, прийшовши за сітками, сказав слова, які запали у серце і спонукають нас робити все, що робимо, не тільки з турботою, а й з частинкою своєї душі. «Ви знаєте, ваша сітка — то як своєрідний щит, як оберег. Ми розуміємо, що як щось серйозне прилетить, то вона не врятує, розлетиться усе довкола. Але ото як є хвилинка, сядеш під тією сіткою випити кави чи випалити цигарку, — і відчуваєш себе огорнутим якимось теплом, ніби бронею» — каже Ірина.

І її очі, які бачили вже чимало страждань і болю від війни, ховають крихітну краплинку вологи.

Колектив настільки згуртувався за роки роботи, що дівчата кажуть, як буває кілька днів простою, вже просто сумують одна за одною. Тут панує така сила духу, така позитивна енергія, що дійсно хочеться сюди повертатись знову і знову.

Так, наприклад, після відвідин Городні і знайомства з цим осередком представників телебачення зі Словаччини, один з них — волонтер Любомир приїхав вже самостійно у Городню знову. Протягом тижня він жив у власному фургончику і щодня приходив до дівчат, щоб разом з ними долучитись до плетіння маскувальних сіток і допомоги українським воїнам.



Тамара Голодок, Валентина Молочко

Завідуюча відділом сім’ї, молоді та спорту Городнянської міської ради Олена Яцкова, яка, власне, і є ініціаторкою, організаторкою і кураторкою всього «культурно-волонтерського» руху, про своїх дівчат розповідає із захватом:

— «КультураДіє» об’єднує не тільки тих, хто працює у нашій сфері від Центру зайнятості на суспільно-корисних роботах, — каже вона. — У кожному населеному пункті нашої громади, де діє такий осередок при клубі чи будинку культури, об’єднує довкола нього й інших жителів села, які стають добровільними помічниками у справі допомоги фронту.

Саме у нашій системі працює до 80 людей. А з помічниками, ми рахували, налічувалось і 130. У середньому виходить, що ми плетемо від 6 до 12 маскувальних сіток за один день — у залежності від їхнього розміру та матеріалу.

А ще нещодавно Городнянська міська рада прийняла програму підтримки отаких волонтерських організацій, виділяє кошти на закупівлю необхідних матеріалів. І від цього відчувається особливе піднесення, особливий настрій.

Відчуваєш себе таким потужним коліщатком у єдиному організмі, який називається Городнянщина. І коли бачиш, які спільні зусилля спрямовуються на протистояння ворогу, хочеться показати тим клятим окупантам велику українську дулю. Бо перемогти або зламати такий народ неможливо.

Джерело: «Новини Городнянщини», Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: