Родичі полонених розповіли, як проходив обмін на Чернігівщині

Олександра Остапенка (третій справа) зустрічають рідні та побратим Олександр Антоненко (крайній справа)

Три дні поспіль — із 23 до 25 травня — Чернігівщина першою зворушливо зу­стрічала наших визволених із росій­ських катівень (про цей обмін військо­вополоненими «1000 на 1000» було домовлено на двосторонній зустрічі в Стамбулі). Уздовж доріг вишиковува­лися з українською символікою меш­канці Ріпкинщини, Чернігівського ра­йону й самого Чернігова, серед яких було і багато діток. Вони привітно ма­хали колонам автобусів зі звільнени­ми з полону і кричали: «Вітаємо вдо­ма!», «З поверненням!», «Дякуємо!»

390, 307, 303

За повідомленням Координаційного штабу з питань поводження з військово­полоненими, на першому етапі великого обміну — в День Героїв — із російської нево­лі визволили 390 українців (серед них були три жінки) — 270 військових і 120 цивіль­них; у другий день повернуто 307 оборонців, у третій — 303 українських воїни (обидва дні всі звільнені — чоловіки, представники рядо­вого та сержантського складу).

Після перетину нашого державного кор­дону і перших привітань, обіймів, світлин визволених їх усі три дні привозили в одну з лікарень Чернігова. Там вони милися, пе­ревдягалися, їли, і їх далі везли на реабілі­тацію в інші медзаклади України. Першими прибували «швидкі» з оборонцями, які ма­ють поранення, ампутації, захворювання. їх після всіх необхідних процедур швидко від­правляли далі. Яка саме наша лікарня гос­тинно приймала визволених, із міркувань безпеки просять не оприлюднювати. Хоча в обласному центрі знають, де це було, і ба­гато чернігівців (навіть тих, чиї рідні не в по­лоні) приходили, щоб привітати захисників із поверненням.

Поряд із передчуттями та подальшою радістю від зустрічей вирували й інші емоції — надії, суму, навіть відчаю. Адже на ці дні до Чернігова з інших українських областей з’їхалися сотні людей, у чиїх родинах є по­лонені або зниклі безвісти, — щоб дізнати­ся бодай щось про своїх. їхні портрети три­мали в руках, кріпили до ґанків корпусів ме­дичного закладу, куди заводили звільнених перепочити. Люди в надії простягали їм фо­то зниклих, вигукували: «Благаю, подивіть­ся!», «Не бачили оцього?», «Не чули тако­го імені з прізвищем?» І дехто таки отримав бажані звісточки — їхній рідний живий-здо- ровий, перебуває в такій-то колонії тощо. Ба більше: дехто з тих, хто приїхав дізнатися щось про свого рідного, серед визволених побачив... його самого! Ото була радість!..

ЦЬОГО РАЗУ В СПИСКАХ ЗВІЛЬНЕНИХ НЕМАЄ...

Любов Олександрівна з Чернігова тримає фото сина, якого розшукує понад чо­тири місяці.
— Владислав Філанок, 35 років, зник на Покровському напрямку. 6 січня цього ро­ку повідомив, що найближчими днями з ним не буде зв’язку. Більше зв’язку так і не бу­ло. Військова частина жодних відомостей не дає. І сьогодні нічого дізнатися не вдалося...

Три дні поспіль (як і в попередні обміни) приходив зустрічати звільнених 57-річний Іван Роман із села Залізний Міст на Семенівщині, який зараз із родиною переселився з небезпечного прикордоння до Чернігова. У перший день він був щасливий побачити се­ред тих, хто повернувся, двох синових побра­тимів із 72-ї бригади. Надіявся, що завтра або післязавтра повернеться і його Ваня.

— Я з надією ходжу вже два з половиною роки, — сумно говорить чоловік перед при­буттям автобусів у третій день. — Списки вже опублікували — сина в них немає... І сил у мене вже теж немає...

Я знав, що Ваня в росії, у бійську. Два ро­ки тому він передав через волонтерів два ко­ротесеньких листи: «Живий, здоровий». Це про нього підтвердили і хлопці з крайнього обміну, вони там інколи з ним перетиналися, коли їх переміщали з камери в камеру.



А в перший день цього великого обміну з тієї колонії, де тримають Івана, було найбіль­ше звільнених за всі рази: перед тим із бій­ська повернули 11, потім 15, а тут — аж 75! І серед них — Ваня Калько і Володя Міненко, разом із якими воював мій син. Вони сто­яли на одних позиціях у Павлівці Донецької області. Володя потрапив у полон 29 жовтня 2022 року — саме з тієї дачі, де через тиж­день, 6 листопада, взяли й нашого Ваню. Того ж дня попав у полон і Ваня Калько. Йо­го взяли на дві години раніше, ніж нашого Ва­ню. Калько з полону втік, за той час полонили мого сина і потім знову — Ваню. Його росіяни хотіли розстріляти, а мій син просив на колі­нах, щоб цього не робили. Тепер Калько каже: «Ваш Ваня мені життя врятував!..»

Хлопці говорили, що в бійській колонії за­лишалося ще близько 150 українських хлоп­ців. Ми надіялися, що в наступні дні повер­нуть і нашого сина. Хлопці теж були впевне­ні, що слідом за ними привезуть й інших. Во­лодя Міненко казав: «Я чекаю Івана до себе на реабілітацію». Але... Ми продовжуємо че­кати.— згорьований батько не може стри­мати сліз. До нього підходять такі ж засму­чені дружина Галина і дочка Оксана (на два роки молодша за брата, якому зараз 36). Вона тримає фото ще одного полоненого.

— Це племінник мого найкращого друга — Артур Рудь, морпіх, воював у Маріуполі. За­раз десь у росії, живий, його бачили. Сьогод­ні ще хочемо порозпитувати, чи хтось щось знає про нього, — каже Іван Роман. У нього в руках — папка з інформацією про інших поло­нених і зниклих безвісти синових побратимів.

Романи втішаються бодай тими подро­бицями, які довідалися про умови тримання їхнього Вані та інших українців:
— Хлопці сказали, що їх там стали трі­шечки краще годувати, бо до того було геть погано. А ще, говорили, там це щастя — за­хворіти на коросту, бо тоді хворого не б’ють і купатися йому дозволяють довше. Решті на купання виділяють дуже мало часу, хлопці встигають лише поголитися, помитися хіба під краном умивальника...

ОДНОЧАСНО ВИЗВОЛИЛИ ТРЬОХ ПОБРАТИМІВ

В один, заключний, день повернули трьох побратимів, яких і полонили разом: уро­дженців Киселівки Чернігівського району, які з родинами жили в Чернігові, Олексан­дра Остапенка і Миколу Камлаченка та Юрія Агопшука, який родом із Закарпаття, але також мешкав у Чернігові. Усіх трьох три­мали в одному місці ув’язнення, Олександра і Миколу — в сусідніх камерах. Їх, окрім їхніх рідних, зустрічає четвертий побратим, звіль­нений із неволі раніше, 50-річний чернігі­вець Олександр Антоненко, який служив у 1-й танковій бригаді.

— Ми вчотирьох потрапили в полон у березні 2022 року при обороні Черніго­ва, коли в боях під Новоселівкою тримали так звану «висоту». Мене обміняли у грудні 2022-го — у День Збройних сил України. А хлопців ось аж скільки тримали!

Олександр і далі служить. А ще після по­вернення з полону він зважився стати татом учетверте, його наймолодшій донечці Соло­мії' зараз рочок.

— До речі, похрестив її і став моїм кумом Олексій Ануля, із яким ми познайомилися і потоваришували в полоні (Олексій — чер­нігівський кікбоксер, який зазнав настільки жорстоких катувань, що його фото як уосо­блення звірств росіян щодо наших військо­вополонених Президент України Володи­мир Зеленський показував президентові США Дональду Трампу на зустрічі в Білому домі. — Авт.).

Весь цей час Олександр був на зв’язку з родинами своїх побратимів. Рідні одного, поки ми з ним розмовляємо, поряд плачуть від радості, бо вже побачили свого захисни­ка — 47-річного Олександра Остапенка.
— Його не було 3 роки і 2 місяці! — гово­рить дружина Зоя (їй 42).

— Саша пішов добровольцем на почат­ку березня 2022-го, нікому нічого не ска­завши, — додає мама, 74-річна Ніна Мико­лаївна. — Після оборони Новоселівки пів року ми не знали, де він, що з ним. Невістка всюди, де могла, питала — і дізналась, що він у полоні. А сьогодні їй повідомили про його звільнення. Коли хлопці вийшли з автобуса, уже всі пройшли, а я стою біля ґанку і дивлю­ся на чергу. Син мене побачив першим, під­біг. Я не можу повірити в його повернення!..

Саша знав, що в нього вже є онук — оче­видно, отримав останнього листа, якого йому відправила Зоя. У них дві дочки — Віка й Арінка (згодом і вони приїхали зустрічати тата. — Авт.). Старша — Віка — вийшла заміж і наро­дила Всеволода, якому скоро 2 рочки. Ону­чок для Саші буде найкращою реабілітацією!

Нас приємно здивувало, що Саша непога­но виглядає, ми навіть не очікували. Видно, син займався спортом. Нам розказували, що він там підбадьорював хлопців у камері, спонукав їх робити зарядку, по змозі читати літературу.

— Раніше обміняний хлопець сказав, що надзвичайно радий знайомству з моїм бра­том, бо Саша підтримував його, — долуча­ється до розмови Олександрова рідна сестра Наталія Остапенко.

— Нам і Сашин командир говорив: «Я старатимуся з усіх сил, щоб визволити Олек­сандра, таких людей треба забирати!» Мені дуже приємні всі ці хороші слова про мого сина. Він у нас, дійсно, чесний, трудолюби­вий (до війни займався меблями), добросо­вісний, сміливий. Це наш Герой!

Неподалік іще одна родина, яку з Оста- пенками поєднали спільна біда, а тепер — і спільна радість, чекала свого рідного — 48-річного Миколу Камлаченка.

— Коли сьогодні вранці мама подзвони­ла і сказала, що тата поміняли (прийшло по­відомлення від Координаційного штабу), на­чальник мене відпустив з роботи і я примча­ла сюди. Ми вже тата бачили! — світиться від щастя 17-річна Валерія Авраменко. — Йо­го мобілізували на початку березня 2022­го. Коли тато зник, ми спочатку довго його шукали, а 10 травня того ж року довідалися, що він у полоні, — нам подзвонили з Черво­ного Хреста.

Коли визволені почали виходити з лікар­ні, кожен із рідних кинувся шукати свого. Я бачила зустріч Остапенків. Першою до Олек­сандра підбігла менша донечка, він зі здиву­ванням вигукнув:

— Аріно, це ти?! Я не вірю своїм очам!
— Це та дівчинка, яку ти колись тримав за ручку, — після обіймів із чоловіком говорить йому Зоя. І до мене: — Звісно, він її не впіз­нав: коли йшов воювати, їй було 8 років, за цей час вона виросла і змінилась.

Олександр довго і міцно пригортав до серця старшу донечку з онуком. Всеволод злякався і навіть розплакався, бо для ньо­го дідусь — це чужий дядя, якого він бачить уперше. Поки Олександр по черзі обіймав сестру, маму, тьотю, тещу, а Віка не переста­вала гладити його по спині, підійшов Олек­сандр Антоненко:

— Саньку! — торкнув за плече. Побратими - тезки тепло обнялися. Олександр Анто­ненко сказав, що встиг поспілкуватися і з ін­шими двома побратимами — Миколою і Юрі­єм (його сестра на Закарпатті, приїхати сюди зустрічати не встигла б).
Я запитала в Олександра Остапенка, що давало йому сил стільки триматися в полоні.

— Лише через три роки я дізнався про своїх рідних, коли до мене дійшов єдиний за весь час лист від них. А до цього я не знав, що з мамою, що з дітьми, дружиною. Мене тримала тільки надія, що з ними все добре!..

* * *

Після коротких хвилин спілкування за­хисників повезли на реабілітацію. Попереду в них — адаптація, лікування. Хлопці впевне­ні: «Вдома і рідна земля лікує!»

Із різних джерел нам стало відомо, що протягом трьох днів із неволі повернулися також Анатолій Овчар із Киїнки Чернігів­ського району, Віталій Седюко з Хороби- чів Городнянської громади, ніжинці Олек­сандр Шнер, Юрій Макаренко і Юрій Фед­ченко, Володимир Суярко з Титівки Вер- тіївської громади, Володимир Харченко з Дрімайлівки Куликівської громади, Ан­дрій Єрко і Микола Бондарець із Новго- род-Сіверської громади, Станіслав Ва­рава із Сосниці і В’ячеслав Гнатенко з Пе­карева Сосницької громади, Віктор Ко­валь із села Понори Талалаївської грома­ди, Сергій Гром із селища Березна, що на Менщині, Ігор Улєсов із Бахмача, уродже­нець Шестовиці Киїнської громади, який переїхав до Кучинівки на Сновщині, Роман Кислиця, уродженець села Макаренкове Талалаївської громади, який жив у Ромнах на Сумщині, Валерій Буць. Якщо ми дізна­ємося ще про інших визволених земляків, то повідомлятимемо і про них.

Координаційний штаб підсумовує: «Три­денний обмін «1000 на 1000» став шостим цього року і 65-м від початку повномасш- табного вторгнення. Загалом у межах пере- мовного процесу та обмінів із березня 2022 року Координаційним штабом визволено 5757 українських громадян. Ще 536 україн­ців вдалося повернути поза обмінами. Про­довжуємо працювати над пошуком і повер­ненням усіх наших людей».

Джерело: газета "Гарт", Аліна КОВАЛЬОВА
Фото автора та Координаційного штабу

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: