За місяць окупації Новобасанської ТГ — 19 загиблих, 15 поранених

31 березня - друга річниця звільнення від рашистів Новобасанської ТГ (Ніжинський район). Із першого ж дня окупанти плювали на всі закони та звичаї ведення війни. Цілий місяць вони розстрілювали, брали в полон і знущалися з мирних жителів, забороняли їм вільно пересуватися селами й ховати померлих на кладовищі, грабвали магазини й людей. Зруйнували повністю 70 приватних будинків і частково понад 500, у Новій Басані та Новому Бикові пошкодили школи, дитсадки, амбулаторії, приміщення сільради і старостинського округу, Будинок культури. Та найстрашніші жертви, непоправні, - людські…

25 ДНІВ ПОЛОНУ



Микола Дяченко, фото з сайту shotam.info

— 27 лютого російські війська зайшли у наш Новобиківський старостат. У селі Старий Биків взяли в заручники 6 чоловіків і до вечора, їх закатували, — приго­ломшує спогадами голова Новобасанської ТГ Микола Дяченко. Він і сам потрапив у полон до оку­панта разом зі своїм заступником Валерієм Мозговим.

— Валерій Миколайович меш­кає в Загурівці (Київська область. — Авт.). 27-го я повіз його додому, але наші спери підірвали міст (так треба було), ми вернулись назад і Валерій Миколайович залишився у мене. Я живу неподалік сільської ради, у центрі села. 5 березня росіяни заїхали у мій двір. До будинку заходили по троє: спочатку одні, потім другі, а треті вже вивели нас і забрали. Їх цікавили наші гаджети, чи скидали ми інформацію ЗСУ.
А вони із заступником дійсно повідомляли про рух ворожої техніки на Київ.

— Ми влаштували спостереж­ний пункт, із якого все обліковувавши. До 5 березня бронетехніки, критих автомобілів, “Буків”, «Градів» пройшло десь 850. Також мене допитували, чи створена в нас тероборона. ниє сиром зброї, чи є схрон зброї, чи є зброя у людей на руках.

Спочатку нас 15 чоловік помісти у погріб. Ближче до ночі привели ще 5 хлопців. По селу перевіряли телефони і якщо щось неугодне знаходили людину за­бирали. Нас постійно перевозили з місця на місце. Майже не годували. Останні 15 днів давали всього по 2 картоплини на день.

Тримали то в сараї то в погребі, то в літній кухні. Ті березневі ночі були холодні, аж до заморозків і було таке, що один хлопець відморозив палець на нозі. Він із дружиною й дочкої приїхав у село до бабусі з Києва. Як і мої діти з онукою. Як і ще багато хто. Якщо в Новій Басані зареєстровано 2 885 чоловік, то на той час кількість населення збільшилась десь утричі. В села нашої громади їхали знайомі, родичі, везли сюди діток - шукали безпечнішого місця, ніж столиця, Бровари. А вийшло навпаки...

... 16 березня ми з іншим полоненими спланували втечу. Але із 19-ти чоловік утекти вдалося лише одному. Тільки 30 березня під час звільнення села ми, переконавшись у відсутності окупантів поблизу вивалили двері літньої кухні і вийшли.

- Вас не катували?
- Фізично - ні, але давили морально-психологічно. Погрожували в ногу вистрелимо, гранату кинемо. А ось у Новому Бикові приходив кацап, відчиняв погріб, де тримали заручників і казав: "Кто готов сегодня умереть?" Виводив і розстрілював. Так розстріляв трьох людей. За час окупації в нашій громаді 19 людей загинуло і 15 було поранено.

Ось лише деякі шокуючі історії. 28 лютого в Новій Басані російські солдати вбили пострілами в голову 38-річного місцевого мешканця Миколу Кучерину і 28-річного жителя Бобровиці Олександра Бреуса. Він 5 років служив у Французькому іноземного легіоні, був капралом, а загинув на рідній землі - такі повороти долі.

Олександр перед самим вторгненням повернувся в Україну, планував одружитися, того дня їхав на Київщину до коханої. Та в Новій Басані його машину зупинили рашисти. За словами очевидців, він вийшов, питав, чому росіяни сюди приїхали, й один із нелюдів вистрілив йому у потилицю. Тіл обох убитих чоловіків рашисти забрати не дозволяли протягом усього періоду окупації, рідні змогли це зробити лише після звільнення громади.

12 березня був розстріляний у своєму авто 30-річний Андрій Хоменко, який приїхав на дачу в Нову Басань 24 лютого. Люди чу­ли, як поранений благав про допо­могу, але рашисти нікого з місце­вих до нього не підпустили. Того ж дня в Новому Бикові загинула під час обстрілу вчителька початкової школи і психолог із Києва 46-річна Алла Дукій.

На щастя, 25-річна вчителька із Броварів Вікторія Андруша залишилася живою, хоч і потрапила в полон. Її 25 березня 2022 забрали з батьківської хати в Старому Бикові за те, що повідомляла українським військовим про техніку ворога. Після пів року фізичних і моральних тортур у російських СІЗО та колоніях Вікторію звільнили в рамках обміну.

4 ДНІ З ПОРАНЕННЯМ БЕЗ ЇЖІ, ВОДИ І ТЕПЛА

Серед 15-х поранених окупан­тами мешканців громади — коче­гар новобасанської лікарні, на той час 73-річний Андрій Зубець.

Його дочка — начальниця Служ­би у справах дітей Новобасанської ТГ, 50-річна Марія Зубець розказує:

- 28 лютого, коли вороги зайшли до села, ми були вдома з до­чкою Настею (тоді ще 16-річною школяркою) і 22-річним сином Валентином, який приїхав із Киє­ва 25-го, бо думав, що в селі буде безпечніше. - До нас перебралась і сестра Люба зі своїми двома дітьми (Вікторії тоді було 23, Сашкові — 27). Коли почали бомбити, ми всі ховались в одну, як вважали, безпечну кімнату, сиділи на підло­зі, молились, було дуже лячно, в будинку стіни дрижали, відпадали плінтуси зі стелі. Я боялась, що ви­летять вікна...

26-го вранці тато зайшов до нас побачитися (я живу в центрі села неподалік лікарні) і пішов на роботу. Іще страшніше стало, коли десь близько пролунали постріли. Заходячи колоною, росіяни сиділи на техніці і просто палили по боках з автоматів, ще з якоїсь зброї. Під кінець дня татові колеги мені за­телефонували і сказали: «Не хвилюйся, але знай, що твого батька поранено». Він ішов із кочегарки в основну будівлю, і в нього поціли­ли. Куля зайшла в пах, а вийшла зі стегна. Пройшла крізь черевну по­рожнину, однак якимось дивом не ушкодила внутрішніх органів».

Я втішала себе тим, що з ним поряд сімейний лікар Микола Володимирович Стародинов і фельдшер швидкої Анатолій Во­лодимирович Павленко. Спасибі їм обом, що не покинули тата, на­давали йому допомогу! Вони ли­шалися в лікарні чотири дні — без тепла, води, їжі, з мінімальним за­пасом лікарських засобів, і це бу­ло ще одним справжнім дивом, що батько в таких умовах вижив!
З вікна свого будинку я бачи­ла лікарню, але не знала, що там коїться, як тато. Піти туди не мо­гла, бо вороги постійно були тут у центрі села. Ми взагалі виходити з двору остерігалися. Чули, що в нас на вулиці поранили двох братів і менший - 13-річний — не вижив.

У селі були перебої зі світлом і мобільним зв'язком. Осівши тут, росіяни встановили апаратуру, яка глушила мобільний зв’язок. Але якось уночі до мене додзвонився Анатолій Володимирович, мовляв, треба щось вирішувати, бо більше вони не протримаються. Уранці ми з племінником пробралися на територію лікарні. Я пішла пер­ша, забігла всередину. Батько ле­жав на кушетці. Він утратив бага­то крові, дуже замерз. Плакав. Пі­дійшов мій племінник, ми разом із лікарем та фельдшером учотирьох поклали батька на ковдру і гуртом, оглядаючись, донесли до мене до­дому. Уже на подвір'ї видихнули. Якби нас побачили росіяни, не ві­домо, що було б...
Тато у мене в будинку плакав, казав: «Я не вірив, що виживу». Лі­кар і фельдшер відігрілися, поїли, переночували і наступного ранку благополучно добралися у свої до­мівки. Сказали стежити за батько­вим станом, якщо є антибіотики, давати. Бо рану перевірили, обро­били, але не знали, що там із вну­трішніми органами. Сусіди прине­сли у кого які були антибіотики, і ми лікували як могли...

ПРОТРИМАЛИСЯ МІСЯЦЬ

— А тоді окупанти й до нас до­бралися.. Зайшли, почали допи­туватися, хто тут живе, всіх запи­сали. Перший тиждень приходи­ли якісь більш людяні, не знущали­ся. Питали, що сталося з батьком, а коли я пояснила, що це їхні пора­нили, спитали. «Дедушка не оби­жается, что мы его ранили?» Ми були шоковані цим, але перед ни­ми беззахисні, тож мовчали. А ті, які приходили на третьому тижні вже були нелюди.

На той момент батько вже був не в мене. Дуже просився додо­му, казав: «Якщо помру, то краще вдома». І сину та племіннику вда­лося санчатами перевезти його до мами. Туди крадькома города­ми ходила племінниця (вона мед­сестра), робила йому перев'язки.

За дітей ми страшенно боялися! З нами були моїх двоє, сестрині син і дочка та ще одна знайома ді­вчина. Поки не забрали телефони, то ми зв'язувалися зі знайомими й ті нам розказували, що в Новому Бикові кояться жахіття. 22 берез­ня діти таки змогли втекти із села, прорвалися в Бобровицю. Наші військові вивезли їх у Київ, а звід­ти вони поїхали до родичів у За­карпаття. Кликали й нас туди, та ми батьків би не залишили.

Того дня, щойно діти пішли, приходить нова група росіян — знову перевіряти, хто живе, скільки. Нишпорили, забрали ноутбук. Вони в кожному підозрювали пар­тизанів. Хоча що і кому ми могли передавати без зв'язку? Телефон я намагалась ховати, але росіянин сказав: якщо знайде, уб'є. Муси­ла віддати. Сестра схитрувала, що в неї забрали ще раніше, то її мобільний таки лишився у нас (зго­дом на нього діти й повідомили, що вони вже в безпечному місці).

Росіяни залишились на ніч із нами. Повний будинок ворожих військових зі зброєю — і нас троє.

Ми не знали, що в них у головах, чи доживемо до ранку... Вони кури­ли в будинку. Сестра почала силь­но кашляти, у нас із нею проблеми зі здоров'ям. Я попросила дозволу взяти ліки й не курити більше все­редині. Вони періодично заходили в кімнату, де ми з Любою сиді­ли, направляли на нас автомати з прицілом, що світився. Я дуже боя­лася, що когось застрелять, тільки кого першого?..

На ранок росіяни вимелися. Ми швидко зібрали все необхідне й пішли до батька і матері, останній тиждень окупації жили там.

Тато зміг із таким поранен­ням протриматися місяць. На йо­го стегні на виході кулі була та­ка рана, як гусяче яйце. Ми роби­ли перев'язки як уміли. Коли село визволили, наші військові привели до тата свого лікаря, він сказав, що нічого критичного вже немає, але щоб за першої можливості повез­ли тата на обстеження.



— Як Андрій Іванович почува­ється нині?
— Рана загоїлася, але через усе ним пережите татове здоров я дуже похитнулося. На фоні стресу з'явилася купа проблем, яких раніше не було. Ми возимо його на лі­кування. Він став дуже вразливий багато плаче, згадуючи все, й на­віть без видимої причини. Чесно скажу, що й мені було нелегко. До всього перенесеного бачити зруй­новані будинки, рештки згорілої техніки й ворожих тіл.. Стерти з пам'яті ті жахи важко. . Але ми жи­вемо далі, 7 вересня 2023-го зби­ралися всією ретиною на святку­вання татового 75-річчя.
— Передайте, нехай кріпить­ся. Якщо йому вдалося вижити в таких нелюдських умовах, то хай живе ще довго-довго на зло ворогам і на радість усім вам!

Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.