Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Місто і регіон » Колишня директорка зруйнованої школи №21 розповіла, як пережила бомбардування на робочому місці та операції у лікарні
Рекламодателям

Радио
Радио

Колишня директорка зруйнованої школи №21 розповіла, як пережила бомбардування на робочому місці та операції у лікарні

 

49-річна Інна Левченко переконана, що її рідну школу окупанти розбомбили цілеспрямовано. Пояснює: ракети просто не могли потрапити «кудись не туди», адже заклад освіти розташований у приватному секторі. Навколо школи – лише приватні будиночки. Видно як на долоні – жодного військового об’єкта чи чогось схожого поблизу. Таким чином, подібні дії окупанта – беззаперечні злочини проти людства. А про них повинен знати весь світ.



Фото з фейсбук сторінки Інни Левченко за лютий 2021-го року

Із того часу пройшло сім місяців. У результаті сильних обстрілів на початку повномасштабного вторгнення рф Чернігів зазнав важких руйнувань. Було пошкоджено безліч об’єктів та споруд, серед яких – заклади освіти, лікарні, пам'ятки архітектури, майже тисяча житлових будинків, близько двох тисяч приватних господарств… На превеликий жаль, сотні людей загинули. Серед них – і діти. Інна Левченко – колишня директорка чернігівської школи №21, що зазнала авіаудару 3 березня. Цю будівлю практично зрівняли із землею. Педагог отримала надважкі поранення, перенесла не одну операцію, відновлення триває і, як планується, ще буде довгим.

– Ми навіть на вікнах школи великими літерами написали: «Діти!».
Так порадила зробити моя заступниця з господарської роботи, яка змушена була покинути рідну домівку в Донецьку 2014 року. Але ж… Вважаю, це було зумисне нищення, залякування, доведення людей до жаху, – розповідає Інна Миколаївна.

Оглушлива тиша

Третє березня стало переломним моментом у житті нашої співрозмовниці, його можна навіть назвати другим днем народження. Однак тривожних передчуттів напередодні не було. У школі їй, як і всім людям, котрі знайшли прихисток у сховищі, та працівникам школи, які виконували свої посадові обов’язки, було спокійно. Здавалося, там усі захищені.

– Це сталося о 12:15, – згадує директорка. – Я була у холі на першому поверсі. Пригадую: після вибуху якусь мить тривала гнітюча, навіть оглушлива тиша. А потім почулися крики людей. Сама лише встигла побачити ударну хвилю і – мене збило, бо все почало валитися. Узагалі, очевидці розказують, що навколо школи було дуже багато пилу, що довго осідав, – та я цього не пам'ятаю. Коли відкрила очі, пилу вже не було. Прийшла до тями, коли з-під уламків мене за руку витягував якийсь чоловік. Уже в актовій залі він почав надавати першу допомогу: поливав водою голову, змиваючи кров, приніс стерильні бинти, для джгута зняв свій пояс. Та я сама – вчитель основ здоров’я, тож самостійно забинтовувала голову, накладала джгут на ногу, в якій стирчав уламок від розірваної бомби. В лікарні мені робили три оперативні втручання. Найперше нейрохірург зшивав рани на обличчі й голові. Прямо в коридорі – було дуже багато травмованих, і операційних не вистачало. Потім травматологи робили операцію на нозі. І найважча операція відбулася на лівому оці. Коли після всього мене привезли у палату, я запитала, котра година, то мені відповіли, що вже 18:30.

Із 24 лютого освітній процес у школі було призупинено. У закладі освіти перебували адміністрація закладу й жителі мікрорайону цілими родинами – батьки з дітьми, учнями нашої школи. Але не тільки вони – були і сім’ї із центру міста. Нерідко приходили зі своїми домашніми улюбленцями. До школи волонтери привозили необхідне: медичні препарати, їжу, одяг. Це дуже допомогло, адже люди через постійні обстріли майже не виходили за покупками. Там усі були неначе однією великою родиною, хоч до цього більшість навіть не знала одне одного, пригадує педагог. У кожного були свої обов’язки: хтось чергував на дверях, хтось розкладав речі, які привезли волонтери, хтось займався дітьми чи облаштовував інші кімнати сховища, бо людей щодня ставало більше. Зранку деякі з них ходили додому перевдягнутися, поїсти, взяти щось для родини і швидко поверталися назад.

– Коли розпочалося бомбардування, у сховищі школи перебувало до двох сотень осіб, – розповідає Інна Левченко. – Бомба упала перед школою, біля самого сховища, і один вхід повністю завалило. У самій школі на цей момент були тільки я, заступник директора з навчально-виховної роботи і заступник директора з господарської роботи. З моїм заступником із навчально-виховної роботи ми стояли поряд. Вона була також важко поранена склом: порізані сухожилля на руках, втрачене око… Заступник із господарської роботи, на щастя, була у медичному кабінеті. Вибухова хвиля її не зачепила, з нею все гаразд. На щастя, всі діти знаходились у сховищі й не постраждали. Лише одній восьмикласниці порізало склом обличчя, коли вона вбігала в укриття. Це дівчинка з багатодітної родини, вони були в нас у сховищі усією сім’єю.

Але того дня багато людей, на превеликий жаль, загинуло – бомбили також школу №18 і житловий квартал навколо. Внаслідок авіаудару тоді у ДСНС спершу повідомили про 9 загиблих. Однак упродовж наступних годин цифра невпинно росла, оскільки розбиралися завали, і сягнула 50 осіб. Як уточнила пані Інна, саме через цей обстріл житлового кварталу не стало одного учня школи, восьмикласника. Окрім самого школяра, в його родині загинули тато, сестра з нареченим і прабабуся. Залишилися живими бабуся і мама (а ще – цуценятко, його подарували хлопчику – а мама тепер його вигулює одна…). Того дня родина вкотре прийшла до бабусі ховатися – ближче до школи. А їх власне житло так і залишилося неушкодженим.



Повністю зруйнована школа №21, фото Дмитро Бєлобров з сайту Ліга.нет




Кров на стіні актової зали школи №21, фото Дмитро Бєлобров з сайту Ліга.нет



Всередині школи №21, фото Дмитро Бєлобров з сайту Ліга.нет



Руїни школи №21, фото Дмитро Бєлобров з сайту Ліга.нет

Кінець – це ще і початок

Обережно запитую у співрозмовниці, коли саме до неї прийшло усвідомлення, що вона уже не така, як раніше, що немає її школи, і, зрозуміло, навчальний процес уже ніколи не буде таким, як колись. Пані Інна зізнається, що наразі їй складно: кульгає та не бачить на одне око (у нашої співрозмовниці був зламаний надколінник, множинні осколкові поранення обличчя і голови, та все ж найбільше травм зазнало око. – Авт.). Лікарі її попередили: повністю зір відновити не вдасться. Але надія часткового відновлення все ж є. Унаслідок отриманих травм Інна Миколаївна швидко втомлюється, проте вірить, що це тимчасово.

– Знаєте, коли зустрічаю знайомих, ті розмовляють, а потім… починають плакати. Мені від того дуже боляче… Кажу їм: та ну, перестаньте, головне – жива. А щодо школи… У мене спершу навіть опустилися руки, бо дуже багато моральних сил у неї вклала. Це була неначе моя дитинка… Я дуже люблю свою роботу, це велике щастя – займатися тим, що справді любиш. Ми з колективом її нещодавно осучаснили… Я – новий директор, лише третій рік працювала… Стільки задумів ще було! А тепер усе потрібно починати спочатку. Тому, якщо відверто, навіть сьогодні до кінця не усвідомлюю, що все уже по-іншому. Просто відмовляюся це приймати. Можливо, людський організм спеціально «вмикає» такий захист, – ділиться Інна Левченко.

Директорка зруйнованої окупантами школи пригадує: приїхавши з лікарні додому в червні, перший раз знайшла у собі сили хіба постояти біля свого закладу. Підійти близько не змогла. Пояснює: було дуже страшно, навіть не знає чому. Просто страшно. Вже згодом, коли почала заходити на територію, дивилась і не вірила, що все це – насправді.

– На початку серпня у місті працювала комісія, створена резолюцією Ради ООН з прав людини. Експерти фіксували факти порушень прав людини, міжнародного гуманітарного права та інших злочинів, спричинених російською агресією проти України. Отримавши дозвіл, тільки тоді я вперше після бомбардування спустилася у сховище. Знаєте, зайшла і побачила, що все залишилося фактично так, як і було: матраци, що їх люди собі поприносили з дому, стільці, іграшки, книжки, котрі деякі діти, як згодом з'ясувалося, читали у момент авіаудару… У нас були дуже гарна будівля і територія. Проте вцілів лише стадіон. Туди і тепер молодь приходить займатися спортом. І от, як дивишся в один бік – новітній, повністю функціонуючий стадіон, а з іншого боку – повністю розбита школа… Це дуже страшно. Та прийде час, коли все відбудуємо і зведемо ще кращу.

Вірити не хотілося

Про загрозу війни було дуже багато розмов у ЗМІ, громадських місцях. Тож цікавлюся особистим ставленням до тієї інформації, збиранням тривожної валізи тощо.

– Хіба можна було вірити у подібне сьогодні, у XXI столітті? Навіть припускати такого не хотілося. Та, будучи керівником, звісно, проводила тематичні наради для працівників. Силами колективу підготували сховище – побілили, облаштували усім необхідним, – пригадує Інна Миколаївна. – Також запросили спеціалістів для проведення вузькопрофільних тренінгів, зокрема – з надання невідкладної допомоги. А потім… Пам'ятаю жахливий, дуже пронизливий звук першої повітряної тривоги. І – дзвінок від доньки. Вона першою повідомила, що почалася війна… Цієї ж миті у вікно побачила чорні клуби диму після вибухів… Я швидко зібралася з думками, алгоритм моїх дій як керівника був розроблений раніше. Треба було реагувати блискавично. Також на шкільних нарадах кожен член колективу отримав інструктаж і був ознайомлений з алгоритмом дій під час надзвичайної ситуації (війна). Тим часом у гаджеті дуже активно вібрували сповіщення. Усе, що могло би знадобитися за евакуації, про всяк випадок завчасно підготувала, тож це вдалося зробити майже миттєво.

У наступні дні ситуація тільки загострювалася. Чернігівчани, зокрема і члени колективу, рятуючи свої сім’ї, почали виїжджати з міста. Та технічний персонал працював згідно із графіком. Принагідно пані Інна щиро подякувала тим, хто залишився і в такий важкий час під обстрілами виходив і працював. Вони, як щемливо поділилася директорка, просто телефонували і питали: «Чим можемо допомогти?».

Освітній процес у закладах освіти Чернігова розпочався дистанційним навчанням із 11 квітня 2022 року. Російські війська на той час від міста відступили.

– Увесь цей час класні керівники тримали під контролем, де перебувають їхні учні: хто в місті, хто виїхав, хто потребує допомоги і якої саме, у кого зруйнований або пошкоджений будинок, хто поранений (є і такі школярі, котрі були поранені вдома, під час обстрілів) тощо, – ділиться Інна Миколаївна.

Директор розповідає, що насправді працювати вчителям та учням, які знаходилися саме у місті, було дуже важко. За відсутності інтернету, тотального пошкодження електромережі (часом і відсутності світла) це було надзавданням. Однак домовлялися з іншими школами, де був інтернет, і вчителі йшли працювати звідти. Гуртування у такий складний для країни час було дуже важливим, адже перебували у стресі, весь час запитуючи про місто, свій освітній заклад.

Патріотизм і сімейні цінності

Ми довго спілкуємося з Інною Миколаївною про патріотизм, загалом про важливість патріотичної свідомості для українців, адже нині й найближчим часом ці теми залишатимуться в освіті головними. Також цікавлюся її думкою щодо того, чи не стануть діти, які виїхали через війну, назавжди втраченим поколінням для України. Педагог, переходячи на особисте, розповідає, що її донька, котра знає дві іноземні мови, завжди казала, що ніколи, за жодних обставин не поїде звідси. А сама вона з того сміялась: от, бачите, яку патріотку виховала! Нічого, як показали реалії, не змінилося навіть попри війну. Тож дух патріотизму в родині дуже важливий. Водночас, коли діти ще малі, вирішувати, де їм буде безпечніше, мають дорослі. Адже життя – це величезна цінність, незрівнянна ні з якою іншою у світі…

Інна Миколаївна розповідає: у місті постраждало дуже багато шкіл. Із 31 закладу освіти у вересні запрацювали лише 22 (і в дистанційному режимі, і в очному). З її рідного закладу більшість дітей перейшла до школи №13. Сама ж вона влаштувалася у школу №2 (нещодавно призначена очільницею школи №13).

– Працюю тепер заступником директора з навчально-виховної роботи, – каже пані Інна. – Узагалі, кожному члену колективів зруйнованих шкіл управління освіти запропонувало вільні посади в інших закладах освіти. І всі забезпечені роботою. Навіть є такі, за якими зберігається місце, а вони написали відпустку за власний рахунок на 90 днів, самі ж перебувають за кордоном (хтось на лікуванні після поранень, хтось не впевнений у безпеці своєї родини).
Нещодавно в управлінні освіти Чернігівської міської ради оприлюднили статистику про те, скільки дітей виїхало за межі Чернігова та ще не повернулося.

– Так, станом на 29 вересня з міста виїхали (але не вибули) 5473 дитини. При цьому дистанційно у своїх школах навчаються 6226 учнів. Та чи повернуться школярі після перемоги – залежить від родини, від того, чого вони насправді прагнуть, – розповідає далі співрозмовниця. – Знаю щемливі історії про людей, яким просто дивом вдалося пережити страшну окупацію. Вони отримали величезну травму, балансуючи між життям і смертю. Хто знає, чи захочуть повертатися після цього додому…

Інна Миколаївна розмірковує, що насправді на патріотизмі ми, українці, мали б акцентувати постійно. Тоді, можливо, усього цього, що триває у нашій країні з 2014 року, і не трапилося б… Мотивування, переконана вона, має бути органічним у різних проявах національного.

– Це і любов до рідної землі, до народу, до мови, історії... Безперечно, цей перелік можна продовжувати, але насамперед усе справді йде з родини, – переконана Інна Левченко. Пригадую, нас із братом змалечку передусім привчали поважати батьків і рідну землю. Які складні часи не були б, у родині ми дослухались одне до одного, в усьому підтримували. Патріотизм, як я переконалася із життєвим досвідом, справді починається з рідної хати. Ми, українці, повинні дбати про сімейні цінності, максимально турбуватися про дітей, зрощуючи з них справді гідне молоде покоління. А вже потім таку сімейну модель автоматично переносити на взаємовідносини у суспільстві. Тільки тоді у країні буде лад.

Джерело: Валентина ОЛІЙНИК. «Освіта України», № 42-43 від 31 жовтня 2022 року.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Левченко, школа

Добавить в:
 
 


Центр Комплект