Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Місто і регіон » Світлана Морозова з Кам’янської Слободи, втратила житло через обстріли

Світлана Морозова з Кам’янської Слободи, втратила житло через обстріли

 

«До нас«прилетіло»у стіну коридору - і хата зайнялась»



40-річна Світлана Морозова - мешканка Кам’янської Слободи. 4 вересня їм з донькою довелось терміново залишити своє село. Змусили постійні обстріли, які останнім часом значно почастішали.

- Я тридцять років прожила у Кам’янській Слободі, хоч і не корінна мешканка, - розповідає Світлана Георгіївна. - Шість ро­ків тому купили собі окрему хату на центральній вулиці. І мама, якій 78, на цій же вули­ці живе - трохи далі.

- Мій дім - звичайна сільська хата на дві кімнати, але з вели­ким коридором - як ще одна кім­ната, - продовжує переселенка. - Ми жили, як і більшість наших односельців, з господарства: тримали двох корів, качок, ку­рей. З продажу молока мали копійку. Мій цивільний чоловік Сергій на заробітки їздив. З ним разом ми вже 15 років. Він по- батьківськи ставиться до моїх дітей.

Світлана - мати двох дітей. Однак вісім місяців тому свого сина схоронила.

- Мого синочка вбили. І коли ми поховали його на сільському кладовищі, я сказала, що ніку­ди звідси не поїду. Але заради доньки таки довелось фактично тікати з села. Біда, на жаль, як відомо, не приходить сама.

Світлана каже, що якщо раніш десь далеко гупало, то почина­ючи з червня стали прицільніше бити по селу.

- У городи людям «прилітало», у сараї, корову вбило. У середині серпня снаряд «приземлився» на нашому городі - аж вікна на кухні разом з рамами повилітали. А 31 серпня «прилетіло» одразу і до моєї мами, і до нас. Мамі - на го­род, а нам - прямо у хату.

Світлана якраз була у куми на іншому кутку села.

- Вийшли ми з кумою на її го­род - аж тут свист. І бабахнуло десь. Ми всі побігли ховатися у погріб. Я стала набирати Сер­гію, щоб теж ховався у погріб. А він якраз побіг до моєї мами. Аж тут дзвонить ще одна моя кума і каже, що ніби у моєму дворі щось горить. Сергій поза зоною. А кума вже кричить: «Твоя хата горить!». І питає, де мої документи - тре­ба ж їх якось рятувати. У мене істерика. Я через городи чимдуж біжу до свого двору, кричу до не­стями. У кінці городів вже ноги не несли. А тим часом кума з подругами дістали мою сумку з документами . вилами через ві­кно.

- Хата горить, я - кричу, у ві­кно люди викидають з хати хо­лодильник, він розбився, - про­довжує жінка. - Пральну машину витягли, а шланг від неї згорів. Куртки наші, що були в коридорі - всі погоріли, шафа згоріла, два дивани, стіл, плита. Посуд, що був у коридорі, увесь зіпсований. Ліжко усе мокре від води. Взуття доньчине нове згоріло, знищені закрутки, які не встигли винести у погріб. З собою взяли речі доньки, що залишились, постіль­не, яке вдалось врятувати і ков­дру. Харчів не брали - воно все смердить горілим.

Сім’я залишилась без даху над головою.



- Я запитала у старости: що мені робити, куди йти? Він зни­зав плечима. Односельчанка, яка виїхала до Києва, пустила нас до своєї хати якийсь час пожи­ти. Але ж страшно: обстрілюють і обстрілюють. Донька каже: треба виїжджати. Корівок своїх ми продали за безцінь, птицю пороздавали. Четвертого верес­ня староста вивіз нас з донькою своєю автівкою з села. До мого племінника у місто. А той сам ви- наймає квартиру, ще й дитина в нього малесенька. Ми удев’ятьох у трьох кімнатах.

- А до місцевої влади зверта­лись?


- Пішла в адміністрацію. Напра­вили в міську раду. Там запропо­нували Дігтярівку. Але за що ми там жити будемо?.. Корів нема, та й сіна нема. Роботи теж. Де її там знайти?.. Я просила до­помогти вивезти моїх корівок з села - ніхто не відважився. Нас представники місцевої влади по­просили потерпіти кілька днів, доки підшукають нам житло. Але поки ніхто звідти не телефону­вав. Родичі допомогли знайти невеличку квартирку, яку нині ви- наймаємо. Але тимчасово.
І для нас недешево. Бо з фінансами у нас не дуже. Доходу нема ніяко­го. А ще й дочку-студентку вчити треба. Тепер мені вже нема чого їй у сумку покласти - господар­ства ж нема! Боюся користува­тись водою і газом, бо не знаю, скільки за все це доведеться пла­тити. Чоловік лишився у селі - в будинку, який нам надавали як тимчасовий прихисток. Годує там собак і котів. І за мамою моєю на­глядає. Я хочу забрати їх сюди, коли нам міська влада знайде житло.

Я дуже на це сподіва­юсь.

Пані Світлана сподівається і роботу собі знайти у місті. Каже, оформилась як ВПО. Але допо­моги фінансової ще не отримува­ла. А ще жаліється, що вже десь 80 відсотків її односельців виїха­ло з села.

- Наша нова вулиця майже вся спорожніла. П’ятеро людей меш­кають на всю вулицю. Поїхали хто куди: переважно у Дігтярівку, хтось у Стахорщину, до міста. Жахливо: все треба починати спочатку. А як не знайдуть нам житла - хоч їдь назад і живи у сараї.

Газета "Сіверський край", від 22.09.2022, Світлана СЕКЕРА. Фото надані Світланою Морозовою.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Мороз, обстріли, житло

Добавить в: