Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Місто і регіон » Як шукають розраду рідні та друзі сім’ї, що загинула в один день під Черніговом
Рекламодателям

Радио
Радио

Як шукають розраду рідні та друзі сім’ї, що загинула в один день під Черніговом

 

24 лютого Анна Седляр із 15-річною донькою Катериною Авдієнко після пронизливого виття сирен у Чернігові взяли тривожний наплічник і попрямували до бомбосховища. У цей час її чоловік Микола Авдієнко поспішав до військкомату, щоб записатися добровольцем до ЗСУ.

Із кожним днем залишатися у Чернігові ставало небезпечніше. Так само, як і виїжджати, адже росіяни обстрілювали цивільні автівки. І тут уже кожен вирішував на свій розсуд: чи ризикувати й утікати з Чернігова, чи поневірятися далі у холодних підвалах міста, яке постійно обстрілюють.

Анна з Катериною протрималися два тижні. Зранку 9 березня їм вдалося виїхати: з друзями, усімох в одній автівці. Машина потрапила під обстріл всього за 15 кілометрів від міста. У цей час у нерівному бою за кілька кілометрів від рідних загинув і Микола.



Квартира, де живуть спогади


Затишний двір у спальному мікрорайоні Чернігова потопає у рясній зелені. Подекуди збереглися залишки барикад з часів, коли місто готувалося до вуличних боїв. У таких двориках люди знають одне одного не лише в обличчя, часто у багатьох з них багато спільних історій. Тут жили Анна Седляр та Микола Авдієнко. Це була звичайна родина. Пара виховувала доньку Катерину, яка цієї весни мала закінчити 9-й клас. Анна вела бухгалтерію та керувала відділом кадрів місцевої компанії, що займалася логістикою. Микола останні роки працював на виробництві меблів.



Анна Седляр, Микола та Катерина Авдієнки


У вільний час родина любила подорожувати, гуляти містом, відпочивати на природі. Друзі кажуть: це були люди з жагою до життя та почуттям гумору – привід пожартувати знаходили навіть у найскладніші моменти.

"Коля дуже чекав на народження Каті, радів, що дівчинка. Він встиг показати їй Крим ще до 2014 року. Знаєте, він не міг всидіти на місці. Придбав велосипед і "примусив" мене так само зробити. Так ми разом і каталися. Взимку мали традицію ходити до лазні, влітку – сплавлялися по Десні", – говорить друг Миколи та хрещений батько Каті Олександр Афонічев.




Хрещеному батьку Катерини Олександру Афонічеву важко згадувати про друга та його родину


Чоловіки товаришували 20 років і були дуже близькими. Олександр досі не може оговтатися від того, що сім’я його друга загинула. Розповідаючи про родину, вольовим зусиллям стримує сльози. Катя, каже, для його сім’ї була як рідна донька.

Дівчина займалася танцями. У квартирі, де жила родина, на стіні висять медалі, які Катя з колективом здобувала на різноманітних конкурсах. Поруч – сімейні фотографії, ікони та лялька-мотанка – її Катя колись виготовила в школі. Тут же зберігається фотоальбом, який Анна кілька років тому зробила спеціально для мами – Олександри Борисівни. Він розгорнутий на сторінці, де видно фото Анни – з дуже проникливим поглядом.



Медалі Каті Авдієнко досі висять на стіні в квартирі, де жила родина. Там же стоять сімейні фотографії


У цій квартирі скрізь спогади про загиблу родину. Тут майже всі їхні речі: одяг, улюблені чашки… Зараз із цим багажем живе 59-річна Олександра Борисівна. Зовсім сама, один на один зі своїм горем.



Подруга, кума та рідна тітка Анни Седляр – Майя Турта


"Аня була мені найближчою людиною. У нас лише чотири роки різниці у віці, хоча я і приходжуся їй тіткою. Ми разом років із п’яти, коли батьки почали привозити її у село до бабусі. Ми ділилися всім на світі і знали секрети одна одної. Жодного разу не сварилися. Жодного. Вона стала хрещеною матір’ю мого сина. Він обожнював її. Це була неймовірна людина, не кожному пощастило зустріти таку в своєму житті", – розповідає Майя Турта.

Майя та Анна товаришували родинами. Часто відпочивали на спільній дачі у селі Салтикова Дівиця, де народилася Майя.

Подруга каже: Анна багато часу приділяла вихованню доньки, була для неї подругою. Катя, як і чимало підлітків, любила знімати для соцмережі Тік Ток. А ще плела прикраси з бісеру і дарувала їх подружкам. Ці браслети, фото та спільні відео в соцмережах – те, що залишилося на згадку друзям.



Однокласниця Дарія Борець носить із собою прикрасу, яку їй подарувала Катя


Микола пішов до війська, а донька й дружина – до бомбосховища

24 лютого 2022 року рано вранці поблизу Чернігова було чути вибухи. Майя Турта подзвонила Анні й запропонувала виїхати з міста до села Салтикова Дівиця.

“У перший день було незрозуміло, наскільки затягнеться та якого масштабу буде ця війна. Аня не хотіла залишати маму. А ще думала, що викличуть на роботу. Вона була дуже відповідальною і правильною", – пояснює Майя.

У той день жінка дзвонила подрузі кілька разів. Однак Аня вирішила таки залишитися в місті. З донькою ховалися від обстрілів у бомбосховищі неподалік їхнього будинку, там і ночували. Люди спали взуті і вдягнені на твердих лавках. Було дуже холодно і вогко.

Мама Анни здебільшого перечікувала обстріли у квартирі, в коридорі. Микола ж у перший же день вторгнення пішов добровольцем до війська. Катя дуже переживала за тата, щовечора телефонувала йому.



Микола Авдієнко, лютий-березень 2022 року

26-27 лютого Микола отримав поранення.

"Коля полежав у госпіталі кілька днів. А потім знову вирішив іти воювати. Він був стомлений, виснажений. Я його відмовляв, кажу, відпочинь ще. Але він наполягав, що має йти", – згадує Олександр Афонічев.

Востаннє він бачив товариша 3 березня. Потім були лише поодинокі переписки у месенджерах.

У цей час наростала напруга і в бомбосховищі. Людей ставало дедалі більше. Про нормальний сон не могло бути й мови. До яток та супермаркетів Чернігова, які відкривалися на кілька годин, були величезні черги. Вистояти в них часто не дозволяли обстріли. Тяжкі умови, неспокійний сон, переживання і часті звуки вибухів морально тиснули на Катю та Анну. Інколи сирени лунали по 10 разів на день. Врешті жінка вирішила шукати способи виїхати з міста.

"Вона була дуже виснажена, кашляла. Каті теж було важко. 8 березня Аня сказала мені, що буде пробувати виїжджати зі знайомими до нашого села", – згадує Майя.

8 березня Олександра Борисівна проводжала доньку та онучку. Згадала про куплені заздалегідь шоколадки.

"Мамусєчко, війна війною, а в тебе шоколадки за розкладом, – сказала Аня на порозі квартири і розплакалася. – Як же ти тут сама? Коли ж ми тепер побачимося?".

Олександра Борисівна запевнила, що з нею все буде добре. Обійнялися на прощання. Жінка не могла уявити, що бачить своїх улюблених доньку та онуку востаннє…


“Ми щовечора просили Бога, щоби зберіг їх”

Виїжджали дівчата з родиною Чумаків – Сергієм, Лесею та їхньою маленькою донькою. Також із ними їхали сестра та племінниця Сергія.

8 березня залишити місто не вдалося: надвечір військові заборонили виїзд із Чернігова, бо росіяни почали обстрілювати цивільні автомобілі на трасі. Спробували ще раз наступного дня. І приблизно о 7-й ранку вирушили. З того часу зв’язок з Анною та Катею зник.

Про те, що сталося дорогою, розповіла уже згодом Леся Чумак. Обстріл почався біля села Количівка. В машину влучили один раз, Сергій намагався їхати. А потім під капот потрапив інший снаряд. Машину підняло в повітрі і перекинуло на узбіччя через дорогу. Стався вибух, Леся вилетіла з автівки. Жінка нічого не бачила від травм і опіків, чула лише, як плаче її дитина. Нащупала її, взяла за руку і почали разом навпомацки повзти до дороги, на гул машин.

Побачивши жінку, зупинилися два автомобілі і відвезли її з дитиною до лікарні в село Куликівка. Прийшовши до тями, Леся шукала чоловіка та рідних, давала оголошення у соціальних мережах, у поліцію. Але ніхто нічого не казав.

"9 березня я не змогла додзвонитися дівчатам. А ввечері у фейсбуці побачила, що на трасі обстріляли автівки і що Леся Чумак у лікарні. Ми особисто не знайомі, але їх прізвище не раз чула від Ані. Наступного дня ми поїхали до Куликівки", – розповідає Майя.

Жінка написала заяву в поліцію. Поговорити з Лесею не вийшло: вона мала численні поранення, тож військові перевезли її до лікарні в інше місто.

Потім знайомі родини Чумаків повідомили, що Сергій та інші пасажири могли врятуватися і перебувають у селі Іванівка в якомусь льосі.

"Із того часу ми щовечора просили Бога, щоб зберіг їх. Молилися, щоб дівчата були здоровими, щоб мали що їсти. Навіть на мить не хотілося допускати думки, що з ними могло статися щось лихе", – говорить Майя.

Розрада – лише в молитвах

Майя мало не щодня дзвонила в поліцію, запитувала, чи знайшли дівчат. Поліцейський постійно казав: "Піду спитаю".
“Зараз я думаю, що він уже все знав, але питав дозволу, чи можна повідомити рідним. Бо ж як сказати родині, що тіла лежать там, у полі, а дійти до них неможливо, бо стріляють кругом?", – зі сльозами говорить Майя.
Друг Миколи Олександр Афонічев розповів, що дізнався про смерть Анни та Каті в другій половині березня. Йому про це розповів знайомий поліцейський. Та повідомити цю звістку Майї чи рідним загиблих він не наважувався.



Автівка, в якій їхали Аня та Катя

Лише, коли на початку квітня росіян вигнали з території Чернігівщини, тіла Анни та Каті змогли доправити до обласного центру. Олександра Борисівна пішла на опізнання. При Анні був паспорт. А ось Катю бабуся опізнавала за каблучкою та фотографією тіла.

У цей самий час у морзі було й тіло Миколи Авдієнка. Але його опізнали лише за кілька днів. Про обставини смерті чоловіка відомо мало. Його теж тривалий час шукали, вважали зниклим безвісти.

"Коля разом із іншими побратимами загинув 9 березня – у той же день, що й Катя з Анною. Всього за кілька кілометрів від них", – говорить Олександр.

Анну та Катю поховали в селі Салтикова Дівиця, куди вони втікали від російських обстрілів. Там спочиває їхня рідня: дідусь, прабабусі. А за кілька днів був похорон і Миколи Авдієнка в селі Михайло-Коцюбинське, де живуть його батьки.

Олександра Борисівна, Майя та інші родичі й близькі загиблих кажуть, що знаходять розраду лише в молитвах.

"Ось у чому винні мої дівчатка? А Коля? Мій батько, який 10 років тому помер, завжди казав: не треба нікого боятися – тільки росіян. І передрікав, що колись вони підуть на нас війною. Він був трактористом, але вивчав історію, тому все добре розумів", – розмірковує Олександра Борисівна.

Після загибелі родини час у квартирі, де вони жили разом, наче зупинився. Пані Олександра чотири місяці не могла прибрати зимові речі доньки й онучки – просто не підіймалися руки. Усе залишалося так, як у день від’їзду.



На останній дзвоник у червні однокласники та вчителька Каті замовили службу в церкві




Діти пишуть вірші про Катю й хочуть піти воювати – аби помститись.

На останній дзвоник класна керівниця Каті Ольга Петренко замовила у церкві молебень, на службу прийшло багато однокласників.

Дівчата пишуть вірші та твори про Катю. У такому юному віці їм довелося дізнатися, як це – втратити подругу. А четверо хлопців, які вчились із Катею, поголили голови і сказали, що підуть воювати, мститися за однокласницю.

"Мені Катя зам’яталася милою, безвідмовною дитиною. У 7 класі, це був останній рік перед дистанційкою, на якесь із свят вона принесла шарлотку, яку спекла власноруч. Ми ділили її на шматочки і всі разом пригощалися", – згадує вчителька.



Шарлотка, яку спекла Катя Авдієнко для однокласників



Катя вчилась у школі №28 міста Чернігова. Тут на вішалці у сумці досі висить спортивна форма дівчини. А в шафці зберігається її дерев’яна статуетка – такі вчителька замовляла усім дітям на останній дзвоник.

На дошці у класі Каті написано: "Ми обов’язково зустрінемося. Все буде Україна!". Ці слова – останнє, що написала Катя у шкільному чаті 8 березня, коли вчителька вітала дівчат зі святом.

"Катя жила сьогоднішнім днем. У неї не було якихось далекоглядних планів, мрій. Вона просто жила і насолоджувалася моментом", – каже класна керівниця, не стримуючи сліз.



Учителька каже: голос Каті назавжди залишиться звучати у фільмі "Серце Півночі" Документальний фільм до 5 річниці ОК "Північ", який був знятий у 2020-му. Наприкінці стрічки разом із однокласниками Катя читає молитву за українських воїнів…

***

Рідні та друзі родини важко переживають цю втрату. Утім вони також вірять – Микола, Анна та Катя стали новими зірками на небі, які сяятимуть, доки їх пам'ятатимуть тут – на землі.

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для LB.ua. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Джерело: Лівий берег, Наталія Найдюк

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Авдієнко, Седляр

Добавить в:
 
 


Центр Комплект