Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Місто і регіон » Білоруський хірург видав виписку українською мовою, зі словами «Слава Україні», пораненому 14-річному Сергію Сорокопуду з Ягідного

Радио
Радио

Білоруський хірург видав виписку українською мовою, зі словами «Слава Україні», пораненому 14-річному Сергію Сорокопуду з Ягідного

 

Дев'ята ранку. 41-річна Світлана Сорокопуд з села Ягідне під Черніговом ходить будинком навшпиньки, аби не розбудити сина, 14-річного Сергія. Жаліє.

— Він стільки пережив, і досі після поранення час від часу в нього спина болить. Хай сил набирається, — каже жінка. У родині Сорокопудів троє дітей: найстаршій Аліні — 24 роки, вона вже сама мама, Сергію —14, Євгену — дев’ять. Півтора місяця жінка не знала, де її дитина. Два не бачила.

— Коли тувинці і росіяни зайшли в наше село, людей почали зганяти у шкільний підвал. — пригадує Світлана. (У березні, коли село було під окупацією, росіяни зігнали 347 людей, серед них 77 дітей, у тісний підвал сільської школи. У закладі був облаштований російський штаб, тож цивільні стали «живим щитом». Найменшій дитині було півтора місяця, найстаршому — 93 роки. Усіх утримували в жахливих умовах: тіснота і задуха, спрага, антисанітарія. Через це в підвалі з 9 по 28 березня померло десятеро. — Авт.)

— Чоловік, він водій маршрутки, сини, донька з онуком (йому шість років) і я теж сиділи в тому підвалі. Мені бракувало повітря, задихалася, свідомість плуталася, з’являлися галюцинації. Мені здавалося, усе правильно робила і говорила, та зі сторони було видно — щось не те. Охоронці відпустили мене під конвоєм додому. У нас двокімнатна квартира, у двоповерховому будинку. Жити в ній було неможливо. Поцілив снаряд, у спальні перекриття впало на ліжко, повилітали вікна. Я жила в сусідки, 92-річної бабусі. А мої лишилися в підвалі, їх випускали назовні поїсти. Хвилин на 20.

Коли вже повернулися мої, я питаю: «А де Серьожа?» Аліна каже: «Немає. Ніхто не знає. Можливо, в росію вивезли. Його ж поранили». За кілька хвилин до поранення син з батьком розминулися на східцях. Той спускався вниз, а Сергій піднімався нагору. Подзвонити ми йому не могли. Бо «сімки» з телефонів, коли нас забирали в підвал, солдати повитягували. Де шукати, шо робити — ніякої звістки. А потім в інтернеті написала білоруська медсестра, що в Гомелі, у дитячій обласній лікарні, лежить Сергій. Ми не могли з ним зв’язатися. Вдалося це тільки через Польщу, там живе наше односельчанка, її родичка — у Гомелі. Вона пішла в лікарню, дала свій телефон Сергію, — продовжує Світлана Миколаївна.

Доки розмовляли, прокинувся Сергій.

— 13 березня я стояв у черзі за їжею. Раптом вибух, відчув удар у спину. Мене відкинуло метрів на два. Болю я спочатку не відчув та говорити не міг, бо захлинався кров'ю, дихати ставало все важче і важче.
Сестра, люди підхопили мене і повели в їхню медчастину. Отоді вже мені стало зле. Там був мужик, не руський. Він колов мені знеболювальні і говорив: «Терпи, терпи». Виявилося, шо в мене поранення у праву лопатку, зламані два ребра, забої внутрішніх органів.
Сказав, шо мене треба вивезти до лікарні. Сестра наполягала, що поїде зі мною, — згадує хлопець. — Та їй заборонили.

— Якби його забрали в росію, невідомо, як швидко б ми його знайшли, чи взагалі б знайшли, — вставляє своє слово мати.

— Мене повезли машиною в їхній табір у село Вишневе на Ріпкиншині, — продовжує хлопець. Там зразу на стіл, розрізали рану, чистили, кололи. Після дали трохи поспати. А потім повезли на вертольоті, який забрав з поля поранених російських солдат.






З’ясувалося, привезли в Гомель, у лікарню для дорослих. Там усі були налаштовані, шо Україна обстрілює своїх же жителів. Якось я вийшов надвір, жінка-білоруска розійшлася, шо у всьому винні українці. Я тієї маячні слухати не хотів. Зрозумів, там така пропаганда, що марно переконувати. Через деякий час мене перевели до обласної дитячої лікарні. Там було значно краще. Лікар українець, медсестра розповіла, що 12 років жила і працювала в Чернігові. Приходили волонтери, приносили різні смаколики.

Уголос ніхто не обговорював зі мною те, що коїться в Україні. Боялися. Я чув, як розповідали, що 15-річний хлопець зафільмував пересування російської техніки територією білорусі і виклав в інтернет. За це його закрили в камеру.

Зі мною лікувалася ше жінка з Житомирщини з двома малими дітьми. Обоє були поранені.

Мене двічі прооперували, почистили рану від дрібних осколків і пересадили з ноги шкіру на лопатку. Ось. — хлопець задирає футболку, показує, де була рана.

— Син нас так чекав. Коли вже заберемо його. Я не могла через стан здоров’я поїхати, батько теж не міг перетнути кордон, бо він військовозобов’язаний. А білоруські медики погоджувалися віддавати Сергія тільки батькам. Хоча сина могла забрати сестра Аліна. Після тривалих перемовин змогли таки вговорити білоруську сторону віддати їй. А вона раптом захворіла вітрянкою. Ми так молилися, аби вона швидше одужала.

Спасибі начальнику ювенальної поліції Чернігова Оксані Огненко за її сприяння. Аліна поїхала забирати Сергія через Польщу. Звідти в Білорусь. А назад вже вони їхали потягом з Гомеля до Бреста, а звідти машиною до українського кордону на Волині. На білоруському кордоні їх довго протримали. Не вірили, що лікар дав виписку-епікриз зі словами «Слава Україні» українською мовою. Ось. дивіться, — бережно дістає з файлика документ. Там лежить і така сама виписка, тільки російською і вже без «Слава Україні», з підписом завідувача відділенням та лікуючого лікаря.

— У виписці вказані рекомендації щодо амбулаторного лікування у травматолога-ортопеда, ЛФК. масаж. Сергію потрібна реабілітація.

— Аякже, — погоджується жінка. — Тільки нам ніхто не пропонує. Приїздять журналісти, знімають, навіть з Японії були. Хотілося б, шоб дитина хоч море побачила, він там ніколи не був.





Джерело: газета «Вісник Ч» від 21.07.2022, Валентина ОСТЕРСЬКА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Сорокопуд, Ягідне, хірург, Гомель

Добавить в:
 
 


Центр Комплект