Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Місто і регіон » Працювали в «сірих зонах» та возили породіль на аварійках
Рекламодателям

Радио
Радио

Працювали в «сірих зонах» та возили породіль на аварійках

 

АКТУАЛЬНО Дивлячись на Михайла Руденка, думаєш – от людина зі сталевими нервами. Це читається навіть в погляді. А потім він починає свою розповідь, і ти переконуєшся, що не помилився.



24 лютого йому подзвонив син і сказав, що почалася війна. Всі тоді телефонували один одному, аби сказати це, якесь абсолютно дике і варварське, слово – війна. Казали його вголос, але не приймали і не вірили, не розуміли. Михайло теж ніколи не був у такій ситуації, але подумав – треба готуватися до чого завгодно. На роботі якраз був вихідний, тому допоміг батькам облаштувати гараж під додатковий прихисток –  сам зробив буржуйки, ліжаки, підготували запаси води. 

Перша робоча зміна Михайла випала на 3-й день повномасштабного вторгнення росії. Він - слюсар з аварійно-відбудовних робіт у газовому господарстві аварійно-диспетчерської служби, 10 років працює в «Чернігівгазі». Відтоді додому вже не повертався, лише пару разів заскочив взяти найнеобхідніші речі, і постійно був на роботі.

«Прийшов на роботу, перевдягся у спецодяг, розпитав, які тепер виклики – під час війни. Поїхав на Олександрівку –  там після обстрілу горів будинок і машина під навісом. Полізли з нашим водієм під той палаючий навіс, з якого на нас тік розплавлений рубероїд, бо якраз там газовий кран, і його треба було перекрити. Дуже багато було зруйнованих будинків, пожеж. Ми маємо на них виїжджати з рятувальниками, якщо об’єкт газифікований. Було, що поїдемо вже поночі - горить будинок, люди поливають його і сусідні, щоб вогонь не перекинувся, поки рятувальники їдуть. Труба газова перебита повністю, і крани, і фланцеві з’єднання, всі прокладки повигорали. Ми збиваємо полум’я двома вогнегасниками, намагаємося підійти до того стояка, щоб перекрити, а воно знов і знов спалахує. Вже поки рятувальники не загасять таке полум’я. Бувало, що настільки хвіртки розпечені, що не могли відчинити – доводилось шукати воду, аби полити. Якось під час роботи мені упала палаюча дошка на плече, і мене просто люди поливали водою зі спини. Але, мабуть, найскладніше було ходити в сіру зону. Розумієш, що треба йти, а що там чекає - невідомо. Військові казали – ми не знаємо, що там зараз відбувається, ми вас туди не гонимо. Якщо вам треба, йдете на свій страх і ризик. Почуєте вистріл, «вихід» - падайте,  вас 3-4 секунди. Так ми ходили в район лижної бази від Епіцентру, пішки. Бо була пожежа, і треба було перекрити газ, зупинити її, а проїхати туди вже не можна було. На тому ж Епіцентрі, коли горів ГРП наш і ми там працювали, почався мінометний обстріл. Ну що, почули свист – сховалися перечекати. Куди сховалися? Та за той же ГРП, там більше поряд нікуди», - пригадує Михайло Руденок.

Перепочивав одягнений на матрацику, який поклав біля входу на роботі. Михайло розповідає, - коли вперше після завершення активних бойових дій в Чернігові поїхав додому ночувати, колеги підколювали – мовляв, невже спав роздягнений? Під час війни кожна життєва дрібниця набуває іншої цінності. 

«Коли у нас почався дефіцит шкарпеток, білизни, змінного одягу, бритв – дякуємо голові правління, вона вирішила це питання, щоб ми могли хоч іноді помитися та переодягнутися. Ті чернігівські працівники, керівники, які могли добратися додому, позвозили свій одяг тим, хто добратися не міг. В ньому і ходили, в тому числі у жіночих светрах нашої голови правління. Але знаєте, тоді на це ніхто не зважав. Бо треба було робити свою роботу – як рятувальники, як інші всі.  Якби ми кожен сам по собі – хочу роблю, хочу не роблю, -  у нас би згоріло півміста. А за рахунок того, що один одному допомагали – втрималися. Ніхто роботу не ділив. Ми з членом правління, з нашим директором з безпеки, разом дах на роботі ремонтували, коли в нього прилетіло. І люди багато в чому переоцінили ті блага, які здавалися звичними. А ми намагалися відключати по мінімуму навіть після дуже масштабних пошкоджень, ремонтувати, якщо була хоч найменша можливість,– розуміли, наскільки людям потрібен газ"
 
Крім того, Михайло ще й займався волонтерством – зокрема, допомагав знайти ліки для людей з бомбосховища, дітей, які почали сильно хворіти.  А одного разу навіть возив жінку з бомбосховища народжувати, коли у неї почалися перейми. В пологовому будинку газовикам доручили ще кількох породіль, яких потрібно було розвезти по домівках та укриттях.
Михайло дуже хоче, щоб у цих дітей було мирне та щасливе майбутнє. Після перемоги мріє нарешті зустрітися зі своїм сином, який зараз в евакуації, і взяти відпустку, бо поки - не на часі, треба тримати енергетичний фронт.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: АТ "Чернігівгаз", працюємо на перемогу, енергетичний фронт, Михайло Руденок

Добавить в:


Центр Комплект