Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Город и регион » Російські солдати, які тікали пішки до кордону, йшли через село й питали де можна придбати харчі та попити води
Рекламодателям

Радио

Російські солдати, які тікали пішки до кордону, йшли через село й питали де можна придбати харчі та попити води

 

Мешканці Хотівлі, яка, як і багато сіл Городнянщини, розташована маленьким острівцем в довколишніх лісах, кажуть, що їм поталанило в тому сенсі, що їхній населений пункт не являв собою ніякого стратегічного значення на дорозі до Чернігова. Тому ворожа техніка не лякала хотівлян, рухаючись селом. Хоча вибухи, які лунали під Городнею, в стороні Ріпок та Чернігова, в також літаки та гелікоптери було добре чутно й видно з домівок хотівлян. Відчули тут на собі й подих окупації, коли не можна було придбати нічого з товарів першої необхідності. Але місцеві говорять, що ані наслідки військових дій, ані терор з боку рашистів їх не торкнулись. І за це дякують Богу і мужнім захисникам Чернігова й України.



На знімку подружжя Миколи та Надії Харькових


«У перший день війни Микола привіз стільки хліба в село, що я думала як люди не розберуть, то сама рік його їстиму»


Хотівля — село невелике. Воно знаходиться на відстані всього лиш 12 кілометрів від Городні, але вбік від траси, під найдійним покровом вікових лісів. До війни тут офіційно було зареєстровано 252 жителя. На село — два магазини, один з них — приватних підприємців Надії ти Миколи Харькових. Ми неодноразово розповідали читачам про активну життєву позицію подружжя, яке вже понад двадцять років займається соціально активним бізнесом.

Микола — з тих підприємців, які часто у збиток собі доставляють товар у найвіддаленіші населені пункти громади — Володимирівку, Ільмівку, в тому числі й ті, де мешкають жителі, яких легко на пальцях руки перерахувати — Карпівку, Слободу, Диханівку, Будище тощо. А Надію городнянці знають як жінку, яка з однаковою вправністю і траву покосить, і корову подоїть, і односельців на толоку згуртує, і вмить дозвілля та відпочинок організує, а у вільний час ще й вишивкою тішиться — важко перелічити, скільки городнянських модниць красується у її барвистих вишиванках.

— Коля якраз напередодні приїхав із санаторію, — каже Надія Харькова. — Оскільки поставками займається саме він, то 24 лютого вранці вирушив у Чернігів, щоб закупити й привезти товару. Але в Політрудні міст вже був підірваний, тож він розвернувся назад. Заїхав на городнянський хлібозавод, щоб узяти хоча б хліба. Мені тоді здалось, що він забрав на підприємстві всю продукцію — стільки привіз хліба й булок, що нам для села вистачило їх щонайменше на п’ять днів. Я ще подумала: як не розберуть, то я той хліб сама рік їстиму. Як виявилось, то був Божий промисел — хліб у села припинили доставляти, з хлібозаводу подзвонили й сказали, що тільки самовивозом.

Коли Микола повертався назад з тієї першої поїздки, йому довелось рухатись назустріч довжелезній ворожій колоні. Техніка не тільки їхала — безліч її стояло на узбіччях, на полях. Миколину машину зупинили, наказали відкрити будку. Побачивши, що в «Газелі» тільки хліб, дозволили рухатись далі.

"Покинуті у лісі російські вояки підірвали власний танк і тікали пішки через кордон додому"

У магазинчику Харькових був чималенький запас продуктів. Тому в перші дні ніякого дефіциту не відчувалось. Хоча люди, налякані словами «війна» і «окупація», розкуповували все, що бачили на прилавках. Приїжджали покупці й з Городні, Дроздовиці та Травневого, дивувалися, що навіть цукерки є в продажу, адже в інших торгових точках їх уже не було.

Селянам було дещо легше переживати період відсутності поставок харчів, бо в кожному дворі були запаси сільськогосподарської продукції, а дехто ще й утримував корівчину, що давало змогу мати молоко. У Надії ж з Миколою якраз у той час корова не доїлася. Почувши, що в См’яч-Луб’янці через відсутність збуту підприємство роздає молоко безкоштовно, невгамовна Надія тут же зазбиралась у дорогу.

— Колі я боялась і говорити, бо він обрубує всі мої афери одразу, — сміється Надія. — Тож вирушити в путь зі мною зголосилися кум Віктор Пустовойт і місцева вчителька-пенсіонерка Раїса Миколаївна. Якраз на той час на Городню повинна була вирушати колона ворожої техніки, яка базувалась у Дроздовиці. Дізнавшись від знайомих, коли вона вирушила звідти, я приблизно вирахувала час, коли колони на нашому шляху не повинно було б бути. Ми побрали порожню тару під молоко і вирушили в путь. Але щось пішло не так, і ми на лісовій дорозі уткнулись носом прямо у бік ворожим танкам. Солдати були з червоними пов’язками, у кожного — автомат, який виглядав із вікна. Але по нас не стріляли, навіть махали рукою — мовляв, їдьте, чіпати не будемо. Тож ми вирішили тихенько рушати услід за колоною.

Повертаючись назад вже з молоком, у лісі Надія разом з попутниками побачили ворожий танк, який через несправність зупинився. Надія не могла стриматись, щоб не зупинитися й роздивитися ворожу машину поближче. Каже, що рухало нею спонтанне бажання сфотографувати російську техніку. Однак з-за дерев вийшли російські військові, залишені для охорони танку.

— До нас підійшов один солдат, хлопчина років 18-19-ти, — каже Надія. — Я телефон одразу сховала, а кум мій і питає в нього: «Хлопці, чого ви сюди прийшли? Ви ж розумієте, що живими не повернетесь?». А вони йому: «В нас наказ». Фото з танком у мене так і не вийшло. Солдати ті сиділи-сиділи в тому лісі — може, й тиждень. Сміття довкола понакидали, багаття палили — мабуть, щось там готували собі з сухпайків та грілися. Зима ж. За ними так ніхто й не повернувся з росіян. От вам і «своїх не бросаєм». А потім, казали жителі ближніх сіл, вони самі свій танк підірвали й через ліс пішки пішли в напрямку росії чи білорусі.


На фото той самий танк у лісі, який підірвали самі росіяни



На фото нерозірваний снаряд біля спаленого танка





На фото купа сміття після себе залишили рашисти після тижневого «чергування» біля танку


"Цукерки від тьоті Наді"

Через деякий час гостро стала поставка хліба в село. Надія вирішила рушати за ним в Городню на хлібозавод. Це було небезпечно, адже частина російських солдатів з однієї з колон, яку розбомбили під Городнею чи ближніми селами, озброєні бродили лісами саме в їхній місцевості, шукаючи шлях повернення до кордону. Знову виручив Віктор Пустовойт, який зголосився супроводжувати Надію в поїздці. Згодом вона й сама зробила такі поїздки регулярними по черзі або разом з Миколою. Хліб завозили й у Травневе. Щоправда, там не торгували — просто залишали мішок з хлібом у одному з будинків, а там вже селяни самі розбирали його. У Хотівлю привозили й борошно другого сорту, яке виготовляли в Городні. На дальні села не доїжджали через відсутність пального й неможливість його придбати. Місцевий фермер Сергій Малофій роздавав місцевим молоко, а ще здавав насіння на комбікормовий завод і привозив назад олію.

Окрім хліба, на хлібозаводі давали сухарі й трохи солодкої випічки. Її Надія з Миколою ретельно розподіляли між багатодітними сім’ями, яких у Хотівлі п’ять. На час нашої розмови в магазин нагодилась Альбіна Михієнко з дворічним сином Денисом. Хлоп’я тут частий гість, як і вся малеча села. Адже навіть в часи окупації в тьоті Наді у магазині була прихована коробочка з цукерками, якими вона пригощала малюків. На щастя, звуків від ракет і вертольотів, які через село літали на Чернігів, хлопчик не чув, оскільки це було найчастіше під час його сна. Але хотівляни не тільки чули, а й бачили чорних птахів, які несли смерть.



На фото Альбіна Михієнко з сином Денисом часті гості в магазині.


— Танки йшли через Кузничі й Дроздовицю, а наше село посередині, — каже Ольга Яковенко, яка теж зайшла в магазин. — Над нами вертольоти літали. Та так низько, що ледь дахи будинків не чіпляли. Бачиш оті снаряди, які він несе. Бачиш і обличчя ворожого льотчика. Летить на Чернігів. А вночі прокинешся від гулу. До вікна підійдеш — літаки летять, а в стороні Чернігова криваве зарево. Наших дітей вбивати рушають. Уся ж наша молодь там, в обласному центрі...

І все ж хотівлянам довелось побачити росіян у своєму селі. Шістнадцять озброєних солдатів з червоними пов’язками йшли через нього пішки до кордону, повертаючись додому після того, як котрусь з їхніх колон розбомбили. У парку, біля ферми їх побачив тракторист Василь Шуляк. Виснажені й налякані, вони спитали де можна купити продукти й попити води та де кордон. На що отримали відповідь:

— Та з вашим приходом у нас всі продукти скінчились. Магазини порожні, там нема чого шукати. Вода он, хіба у водонапірній башті. А кордон у нас тут всюди довкола. Прямуйте.

Джерело: "Новини Городняньщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: кордон, Хотівля, Харькови

Добавить в:
 
 


Центр Комплект