• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Город и регион » Десять днів у ковідному пеклі журналістки з Новгорода-Сіверського на Чернігівщині


Талион

Десять днів у ковідному пеклі журналістки з Новгорода-Сіверського на Чернігівщині

 

Журналістка з Новгорода-Сіверського у березні цього року десять днів лікувалася від коронавірусу в інфекційному відділенні місцевої лікарні. В якийсь момент їй наче хто наказав: візьми ручку і запиши все, що побачиш. Свої спостереження вона надрукувала у районній газеті «Сіверський край»



Передісторія

Десятого березня, коли в поліклініці Новгород-Сіверської міської лікарні працювала бригада з обласного центру, вакцинувалась від COVID-19 і я. Запропонували — погодилась з радістю, з надією на те, що отримаю шанс уникнути пошесті.

Ускладнень від вакцини не боялась аніскілечки — лякав сам коронавірус із його «бонусами». На першому етапі, коли вакцинували здебільшого медиків, було передбачене щеплення й публічних людей, у т.ч. журналістів, які «відроблять» надану їм пільгу своїм прикладом.

Після щеплення розповіла про свої враження Чернігівському Суспільному та читачам «Сіверського краю». Нічого лихого чи тривожного в собі назавтра й надалі не відчула. Але 17 березня піднялась температура, з’явився невеликий кашель.

ПЛР-тест на COVID показав позитивний результат. Тиждень лікувалась амбулаторно, під наглядом сімейної лікарки. Але раптово стан погіршився і я потрапила до інфекційного відділення з пневмонією.

24 березня

Перше враження в палаті — настирний гул: працювали аж три кисневі концентратори. «Боже, — думаю. — Як тут спати? Як спілкуватись?». Безпомилково визначаю: мої «однопалатниці» немісцеві. Надія з Коропа, в ній відразу видно жінку вимучену. Тітка Оксана — з Вишеньок. Моя ровесниця Ніла — з Вільного, що теж на Коропщині.

Так само з Коропа Тетяна Василівна, найстарша з-поміж усіх нас. А Катя (вона шабалинівська) — ось уже два тижні лежить ничком під маскою. Мабуть, непритомна, — розказують мені про шосту в палаті. Страшні муки терпить.

Катю дуже жаль. Медсестри без своєї уваги палату надовго не залишають. То гепарин у животи, то крапельниці, то доливають дистильовану воду в концентратори, то забір аналізів

Несподівано заходить жінка з палати, що навпроти. Привітавшись із землячками, простує до вікна. «Ти ж не в себе вдома! — роблять їй зауваження. — Так я ж по ділу! — перебиває гостя. — Тут, кажуть, з вікна видно сірий чотириповерховий будинок. За нього, кажуть, зайти — і видно магазинчик. Треба попроситись. Невже не пустять?

— Господи! І тут до тебе не дійшло, наскільки ти хвора й для інших небезпечна! Марш до себе!»

Що настав вечір, помітили не стільки за темрявою за вікном, як за новою зміною, котра заступила на чергування. Раз по раз вмикається світло: медсестри з ін’єкціями гепарину для всіх, по черзі — крапельниці. І знову: «Готуйте, наші хороші, животики». І гудуть, гудуть концентратори, разом з киснем підтримуючи життя моїх сусідок. І задуха, неймовірна задуха.

25 березня

Хтось декламує: …Пробиваєш кирзою ту некошену гущу, як в часи мезозою серед первісних пущ. Ріки в’ють вужами. Цезій гусне в крові… Здригнулася - та це ж я, виявляється, кричу. «Міряємо температуру! Беріть градусники!» Повертаюсь у реальність, певно, температурю, бо таке жахіття приверзлось.

«Буду їсти!» — голосно та рішуче сказала тітка Оксана. І всі коропчанки сприйняли це повідомлення як велику радість. Хтось навіть зааплодував: «Браво!». «На поправку, значить! А що тобі принести з холодильника? — запитуємо. — Та булочку з водою».

26 березня

Це було неймовірно: на ліжку сиділа Катя. Навіть маску — найсерйознішу, з балончиком — зняла ненадовго. І всміхалась. Звичайно ж, не мені — життю усміхалась. Мені про себе розказувала коротко: — З Шабалинова родом, як і чоловік. Обоє ми в школі рідній і працювали: я — історик, він — фізрук. А тепер на пенсії. І не одна вона тут, у новгородській інфекції, шабалинівська.

Знову кілька разів приїздили коропські «швидкі». Тоді всі мої однопалатниці, хто «на ногах», збирались біля вікна: кого привезли? «Це як другий Чорнобиль у нас у Коропі, в наших селах, — зітхають

"Неконтрольована ситуація. А могли б уникнути, могли б! Якби влада місцева про наслідки думала». Вони розкладають усе як по поличках. Либонь, почалось усе з кончини авторитетного в Українській Православній Церкві (МП) та шанованого в Коропі й окрузі архімандрита Миколи.

Їхали на похорон, казали, з усіх усюд. Три дні прощалися з ним у соборі, а поминальну літургію правили десятки священників. Мені показали відео, вразив не стільки сонм священників, як переповнений парафіянами храм. І-де там ті маски?!

Записую розповідь: «Наче ж перед Богом усі рівні. Але нашого сільського покійника, якого ще восени ковід убив, ховали уже потемну. А тут — такі розкішні похорони. Чогось ніхто не думає, що релігійна церемонія — теж масовий захід.

Тільки поховали — як концерт влаштували. У Будинку культури, що навпроти храму, де тільки батюшку відспівували. Десь вісім сотень осіб набилось у залу. „Звьозди“, бачте, приїхали. Одна співачка так після концерту всіх бібліотекарок облизала, що назавтра з ковідом злягла.

Що самі люди думали, як хто на похорони, а хто на концерт ішов? Тепер наші коропчани цілими сім’ями тут у вас. За стінкою он, в сусідній палаті, Надін чоловік. Важкий. Тут мати з дочкою, ще одна мати з дочкою. Брат із сестрою, — підраховують, аби нікого не забути. — Дві сестри…»

27 березня


Наче поменшало усім крапельниць. І вночі світло вмикається рідше. Тому вночі, а коли й удень, заснути трішечки вдається. Розбудив по-піонерськи бадьорий голос з Нілиного телефону: — …«Не спешите укладываться на живот. Не ломитесь в больницы! Там чистым кислородом обпекут вам легкие».

Вимкніть авантюристку! Сюди б її! Запитала у Каті, чи правда, що вона два тижні була непритомна. «Та ні, — відповідає. — Це була якась напівсвідомість, напівмарення. Я все чула, все знаю, що тут відбувалось». У неї сьогодні «прогулянка» — довкіл ліжка та назад.

А Наді щось зовсім зле. Усе більше виконується розпоряджень лікаря, все більше вливається у вени з крапельницями ліків — а людині все гірше. Наді важко вкладатись на живіт — не всім воно однаково. Тітка Оксана підбадьорює її строгими нотаціями: «Ну, я ж слухалась і терпіла. А ти розкисла! Від цього, молодичко, не полегшає».

«Вони думають, що я ніжна, — шепоче мені Надя. — А які там ніжності?» І вона тихенько «викладає» мені всі свої діагнози. «Одне ось я тільки-но поборола, а друге — зі мною. Ой, Боже, великий і праведний, припини ці мої страждання, якимось чином зупини». Я вперше чую, як хтось поруч благає Всевишнього про смерть.

28 березня

Сьогодні Каті сказали обходитись по пів години без кисневої маски. Її Андрій Леонідович поставив за приклад Наді: «Вона ж була тяжча за вас! І дивіться: вже виходить з палати! Зараз троє нас: ви, я і ваша хвороба! Вам лише вибрати: з ким ви? Якщо зі мною — все здолаємо!

У Наді вже давно маска «серйозніша» — не «вусики». І концентратор для неї Андрій Леонідович підбирає особисто. Кладуть на ліжко дерев’яний щит, лежати на ньому Наді нібито зручніше.

Тетяна Василівна вже подовше обходиться без маски. Вона молодчина. В масці чи без, а прості фізичні вправи робить кілька разів на день. Вона розгадала уже весь збірник кросвордів, перечитала усі журнали науково-популярного штибу, які діти принесли мені з дому.

Офіцерська дружина розказує про сімнадцять (!) переїздів. Вона — економіст, працювала в гарнізонних бухгалтеріях. «А Коропщина — Миколина батьківщина, він з Райгородка. В Коропі ми на пенсії й осілись».

Мої сусідки знову беруться «перемивати кісточки» лікареві. «А як я тут ничком лежала, то чула, що просто змусив Андрій Леонідович лікуватись одну свою колегу-лікарку. Вона ридала та була настроєна піти звідси. Андрій Леонідович їй запропонував екскурсію до реанімації.

«Ви пів годинки подумайте, а тоді ми сходимо. Глянете: чи підходять вам уже на найближчі дні такі перспективи?». Пів години було достатньо, щоб лікарка оговталась і погодилась на негайне лікування. Вона давно уже у своєму містечку, на роботі.

А під вечір — обхід лікарів. Зі мною вони говорили найдовше: таки ж особливий випадок — захворіла вакцинована. Те, що не втрачала ні нюху, ні смаку, лікарів не здивувало.

29 березня

«Ви панікуєте?» «Паніка в моєму єстві, — відповідає Андрієві Леонідовичу Надя. Боже, як же їй погано! Тіло виболене, дихати не пускає, все її дратує. І щит, яким задоволена була напередодні, тепер „як камінь“, і під крапельницями лежати незручно.

У коридорі зустріла ченця зі Спасо-Преображенського монастиря, що тут з тим же недугом. „Батюшко, — звертаюсь, — прошу вас: помоліться за рабу Божу Надію. Їй дуже погано“. Показую у двері на ліжко, де стогне найхворіша з-поміж нас. „Добре! Попрошу Господа“.

Як за вікном сутеніло, Надю від нас забрали на колясці. В шосту палату, на інтенсивне лікування. Метушня сестер, які збирали її речі, і несподівана пустка. А пізнього вечора, коли вже всі вклалися спати, сталось невеличке переселення. На місце біля вікна поклали старесеньку бабусю.

По тутешній „моді“ зразу в руку ставиться катетер. Бабуся тут же його зірвала. Поставили новий. Розпорядилися: спати зі світлом, бо бабуся тяжка. Ми не підкорилися: яке має значення, горить світло чи ні, коли через десять стін медсестри хворої все одно не бачать? А сидіти біля неї ніхто не буде: хворих аж за шістдесят, і новенька далеко не найтяжча.

30 березня

„Як вас звати? — це тітка Оксана підійшла знайомитись до нічної новоселиці. — Уля. Уляна Данилівна“. Запитали, скільки років. Спочатку відповіла, що вісімдесят два. Через кілька хвилин їй стало вже вісімдесят шість, а лікарю на обході сказала, що вісімдесят вісім. Але родом з тридцять шостого, то, виходить, вісімдесят п’ять.

Це було б смішно, якби не було так сумно, бо скоро нам усім довелося за нею доглядати. От звідки в людини з таким нелегким минулим стільки веред? Ніхто не має права розголошувати встановлені діагнози, тож скажемо так: людина з не зовсім адекватною поведінкою. Але що зробиш: підозра на ковід. І терпіти треба. І допомагати.

Як привезли їй з дому пакети з одягом для лікарні, Тетяна Василівна першою прийшла на допомогу, перевдягла. Тільки все це було ненадовго. „Вкладіть мене! Підніміть! Знайдіть штани! Дайте таблетку! Відкрийте пляшку! Налийте води! Застібніть халат! Поможіть лягти! Підніміть! Погодуйте! Так, з ложки!“

Не витримуємо: „Це все ви, бабусю, можете робити самі. Ми ж не челядь вам, ми ж теж хворі“. „Але ж мені понад вісімдесят! Коли ще ви такими будете?“ Хотілось чи не хотілось, а доглядати за бабусею Улею мусили у п’ять пар очей з усіх кутків палати. Бо їй „приписали“ кисень.

І медсестри, і ми разів так із сотню розказали та показали, як вдягати кисневу маску. А бабця своє: „Так вона ж пластмасова! Нехай дадуть мені тряпошну!“

Несподівано така гарна штука — концентратор вельми зацікавив бабусю. „Бабо, залиш проводки, ніяких кнопок на панелі не чіпай!“ Та хвилина — і все вже окремо: концентратор, киснепровід, маска. Я зі свого кутка кажу, бачте, халат не застібне — пальці не слухаються, а з апаратом „розібралась“.

Концентратор для баби виявився універсальними меблями: і бильцем для якоїсь там ганчірки та штанів, і тумбочкою, аби чаювати. „Не можна на апарат нічого ставити і класти!“ - сердилась медична сестричка. „А куди мені класти? Ви тут усю палату заставили своїм“, — кидає у відповідь старенька.

31 березня

Уночі баба Уля зідрала собі катетер. Була робота й для медсестер, і для лікарки: залило кров’ю постіль, сорочку. Ледве вклались, як пролунало, перекрикуючи концентратори: „Чого вони усі сплять? Мені погано!“ Тут якраз нагодилась медсестра. Настроювала концентратор, христом-богом молила його не чіпати. Але яке там!

Серед ночі баба Уля відключила від кисню не тільки себе, а й іншу пацієнтку (удень їх „посадили“ на один кисневий апарат, чим вельми розгнівили Уляну Данилівну). Стало ясно: апарат на двох — не для цього випадку.

Уранці баба Уля дзвонила комусь із рідних: „Ой, тут усіх я замучила! То не там поставила, то не туди одставила! Всі на мене нападаються! І що це взагалі за дурна больница така?! Я ж у тій, колишній, лежала, то кругом мене всі бігали, а тут я нікому не треба“

„А тут, бабо Улю, майже сімдесят пацієнтів, і скільки тяжчих за тебе!“ — кажу. Як ставили мені крапельницю, спитала про Надю. «Погано їй, — відповіла медсестра. — Чергують „стаціонарний“ кисень з концентраторним. І чоловікові її гіршає».

Який не важкий видався день, а важкий він був переважно через бабу Улю, та й він добіг кінця. Вимкнули світло, порозмовляли. У Ніли й тітки Оксани вже був чемоданний настрій. А тут тітка Оксана запропонувала: „А давайте, бабоньки й молодички, „Отче наш“ заспіваємо“.

Співали майже всією палатою. Дарма, що староболгарською — цю молитву ж знають усі й так. Отче наш, іже єсі… В мене якесь каміння спадало із серця. Легшало, світлішало. Захотілось виплакатись. Тітка Оксана заспівала ще й „Верую“. Соромно, але не було кому підтримати — не знаємо.

Мені треба було встати, щоб набрати води з крана. Хтось для чогось ввімкнув світло, і я побачила, як наша біла і пухнаста баба Уля навіщось обводила кисневодом концентратор довкіл. Він вимкнувся, змушені були кликати медсестру. Тільки вона вийшла з палати, як концентратор запищав. Медсестра забігла до палати, кинулась до апарата. Згорів!

Смокчучи валідол, я згадувала, як влітку колишня депутатка обласної ради організувала збір коштів на концентратор. Збирали всім миром — хто скільки міг. Там і колективний внесок нашого маленького гурту газетярів. Апарат міг би після баби Улі допомагати багатьом хворим

І що робити з такими пацієнтами в наших українських лікарнях? Вихід один — окремі палати з персональними постами. Але коли це стане реальним? Нашкодивши, баба Уля ненадовго угомонилась.

1 квітня

Уявляю, яким спалений концентратор став „сюрпризом“ для заввідділенням й інших лікарів у День сміху! Тітка Оксана й Ніла після обходу збиралися, дзвонили рідним, щоб їхали за ними. Приїхали досить швидко. Тітка Оксана запрошувала в гості в їхні красиві Вишеньки.

Вийшовши на мить з палати, Тетяна Василівна принесла новину: чоловіка Наді теж перевели у ту ж палату! Дуже важкий. „А нас усіх тут уже під сімдесят! З Коропа подзвонили мені родичі, сказали, що їхніх хворих уже не перший день відправляють не тільки на Новгород-Сіверський і Бахмач, а й на Борзну“.

Словом, невеселе 1 квітня. А тут зайшла жінка й запитує: «А як тут бабуся, що спалила концентратор? Їй від мене після того концентратор забрали. Мені погано, а їй хоч краще?

І тут я зірвалась. Я по-справжньому накричала на бабу Улю. „Через тебе без концентратора лишили хвору людину, їй він треба більше — ти ж і дихати киснем вперто не хочеш. І сам не гам, і другому не дам!“ Баба запротестувала: „Я ні в кого нічого не забирала. І нічого не палила“.

Знову смокчу валідол. Ось-ось розридаюсь, а такої „розкоші“ дозволити собі не можу: занадто вузькі носові ходи перекриються від набряку тканин й дихати носом стане неможливо. Не для цієї хвороби „бонус“!

Тетяна Василівна прийшла до мене посекретничати. Запитання було простим: — Ви, Петрівно, шкодуєте, що зробили щеплення? Не шкодуйте. Може, гірше було б. Щось же вас та вберегло таки від тяжкого перебігу. А ви, бачу ж, не така-то й міцна по життю. Все, що Бог дає, — на краще. Вам вакцину дав поза чергою. Може, щоб уберегти? Дякуйте Йому».

Я трохи ошелешена: це ж не лікар, не вчений-вірусолог чи імунолог каже — це проста людина, що вірить у Бога. «І не змовчте про ваш особистий випадок. Напишіть: хай люди знають, що з вакцинацією не все так просто. Що не всі проблеми з цією напастю вона вирішить, що нікуди не подінуться групи ризику й таке інше».

У кутку заойкала баба Уля. Тетяна Василівна, котра вже з десяток разів зарікалася й не підходити до вреднющої сусідки, піднялася й тихо пішла на поклик старої людини. Як прийшла ніч, мені дуже не вистачало тітки Оксани та Ніли. Оце б знову заспівали «Отче наш». Я прошепотіла його, як уже кілька років підряд, — рідною, українською.

2 квітня

Сьогодні щось велике в лісі здохло: баба Уля у кисневій масці. Вдягненій правильно, ніс з-під неї не стирчить. Бабуся цілий ранок сумирно лежить під ковдрою. Бува, й сяде. Але маски не знімає й не вередує. Якщо серйозно, то пояснення тут одне: притисло!

Шукала медсестру для баби Улі. Заглянула до палати навпроти. У куточку побачила зовсім юне личко — дівчина років п’ятнадцяти-шістнадцяти. Стислось серце. Знову у косметичку, де зберігаю ліки, за валідолом. Чи не занадто багато валідолу? Треба себе пожаліти, а то не дай, Боже, звідси та в терапію.

У медсестер розпитуємо про Надю та її чоловіка. «Його сьогодні вночі, можна сказати, силою втримали на цьому світі, у смерті відбили. Вона стабільно тяжка»

На ліжку, що його займала тітка Оксана, вже лежить Марія з Коропа. Її оглядає травматолог — бо травмувала голову, як звалив (у прямому сенсі) ковід її з ніг. На обхід сьогодні приходять двоє лікарів з гарною новиною: додому!

Доки чекаю рентген-контролю, лікарняного й рекомендацій, прилягла, закрила очі. До мене підійшли нечутно: «Галино Петрівно!» Стрепенулась. Наді мною стоїть заплакана незнайомка: «Я для себе нічого-нічого не проситиму. Я прошу для брата, він дуже тяжкий — сатурація 76. Чи не могла б ваша дочка купити для нього пляшку мінералки. Дві, якщо неважко». Киваю головою. Вона, подякувавши, пішла.

«Це моя колега — вчителька молодших класів з нашої Шабалинівської школи. Тут з братом лікуються. Вона за братом доглядає. А сьогодні якраз виписались дві сестри — наші, шабалинівські. Вона пішла до них попросити: як хто за ними їхатиме, то хай заскочить до неї додому, привезе харчів трохи. Бо в них з братом уже все закінчилось.

Гроші ж, якщо і є, не помагають, коли нікого попросити сходити в магазин, — розповіла з відчаєм Катя. — А їй відповіли, що пізно щось переказувати: уже за ними, сестрами, їдуть. Вона розплакалась і виказала їм усе, що думала».

Я сіла на ліжку, хвилинку подумала. «Катю, передайте своїй колезі, нехай до мене зайде. Я попрошу своїх дітей купити їй все, що треба». Вона попросила дуже мало: воду, кефір, якихось булочок чи пиріжків.

Потім в палату привели нову пацієнтку. Валя — з нашого міста, госпіталізували з чоловіком. Дивлячись на її теплі штани й цупку шерстяну кофтину, я сказала: «Тут душно, треба легший одяг». Вона відповіла: «Я поки що тепла не відчуваю. Мене колотить усю».

Так вийшло, що залишала я лікарню, коли вже сонце пестило землю останнім промінням. Дощ пройшов, і таке пахученне свіже повітря вдарило в ніздрі. Наповнило й легені, і все єство ароматом дощу й відталої землі. Виявляється, так мало людині треба для щастя.

Післяслово

Чи шкодую я, що зробила щеплення? Ні, ніскілечки. Чому після вакцинації я захворіла? На це запитання не відповість зі стопроцентною вірогідністю ніхто. Як перенесла недугу — знаю. А що було б без першої дози — хтозна.

У нашому колективі на ковід тоді похворіли всі. Можливо, ще до щеплення я вже була інфікована. І ще одне. У містику я не дуже вірю. Але коли зробила останній запис у щоденнику і сховала ручку — наче з душі щось звалилося. І я знову почала відчувати смак життя.

Джерело: сайт "Сусіди Сіті"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: ковід

Добавить в:
 
 


Центр Комплект