Звання Героя Мотроні Осипенко присвоїли у 23 роки, а працювати вона почала у 15

На кілька травневих днів село Піски Чернігівського району стало чи не найпопулярнішим в усій області. Першими сюди навідалися журналісти районки, за ними — гарті вці, потім представники іншої обласної газети. Секретар сільської ради Любов Грушун тільки встигала зустрічати та проводжати гостей. А привів нас усіх туди неабиякий привід — 80-річчя жительки села Мотрони Осипенко, знаменитої льонарки, Героя Соціалістичної Праці. Це завдяки їй Піски Чернігівського району увійшли в історію, а світ дізнався, що на Поліссі, окрім Пісок борзнянських, де народився Павло Тичина, є ще одне село з такою ж назвою. З легкої руки Любові Грушун будинок Мотрони Павлівни ми знайшли швидко. Невеликий, білий, на тихій вуличці Луговій, він неначе дрімав. У дворі — кілька курочок і собака, про якого на хвіртці написано, що він злий. Але це не зовсім так, бо на незнайомців цей чорнявий вартовий гавкає швидше для порядку, аніж зі злості, в чому ми мали змогу переконатися. Та й хіба може бути у доброї господині злий собака? Аж ось і сама Мотрона Павлівна. Виразні очі-вишні, щира, приємна усмішка, від якої на душі стає тепло й затишно. Разом з жінкою проходимо в чисту простору кімнату, застелену смугастими лляними доріжками, витканими господинею, — із того льону, що сама виростила, зібрала, попряла...



СИРОТА

А доля и не балувала. Лише 2 роки було Мотрі, коли не стало мами. Батько одружився вдруге, і хоча й непогану жінку взяв; та, мабуть, життя з мачухою рідко буває солодким. Як і старші брати та сестри, у школі дівчинка провчилася мало — тільки два класи. Цієї науки, на думку батька, було достатньо, тож замість зошита й олівця маленькій Моті дали в руки прядиво і всадили за прядку. „Все робила, — згадує Мотрона Павлівна. — І пряла, і полотна слала на воду, щоб на сонці відбілювалися. Колись дітей не жаліли — загадували роботу день у день”.

Моті не було й 15-ти, як пішла працювати в колгосп льонаркою. Ішов 41-й рік. „Пам’ятаю, як із жінками пололи льон попід дорогою, що вела до Чернігова, — розповідає жінка. — Аж ідуть чоловіки з Горбового, зупинилися біля нас: „Жіночки, кидайте роботу і йдіть додому. Чий чоловік у місті, то вже не прийде — всіх забирають на війну...”

Чого тільки не довелося пережити Моті у ті страшні воєнні роки. У липні 41-го з дівчатами ходила під Шестовицю рити окопи. „Такі глибокі, що ми не могли викинути з них землю нагору, то тягали кошолочками, — говорить жінка, — а невдовзі дізналися, що наближається німець. Коли стало чутно, як стріляють, ми всі пішли ночувати в землянку, яку батько викопав у городі. Вранці батько пішов розвідати що і як. Повертається й каже: „Німці вже тут”.

Хоч і недовго побув ворог у Пісках, та залишив по собі руйнівний слід. В селі згоріла ціла вулиця, на якій стояв і будинок Мотрони, а за селом... "Всюди на полях лежали тіла наших солдатів, — з болем згадує Мотрона Павлівна. — Люди їх прикопували, але ніхто не забирав. Німці ж своїх одразу попідбирали і поховали на кладовищі. А вже навесні 42-го зганяли нас на це кладовище і примушували відкопувати померлих. їх клали в труни і відправляли до Німеччини. Всіх до одного вивезли”.

Ті роки були суцільним страхіттям. Страх, голод, поневіряння. Взимку 1941 року відсильної застуди помер Мотин батько. А в 43-му її разом із ще кількома односельцями забрали в Німеччину. Дівчина потрапила в місто Бель-гард. З ранку до ночі працювала на місцевого фермера — доглядала худобу, обробляла город, чого тільки не робила. “У цього ж німця служив іще поляк років 40-ка, норовистий такий, непокірливий, — розповідає жінка. — Його били страшно. Я ж цього дуже боялася, тому слухалась хазяїна, якщо й не було роботи, то сама собі її знаходила. А поляк той утік — коли вже фронт наближався".

Додому Мотя повернулася у 1945-му, вже після Перемоги. А ось два її старших брати назавжди залишилися на воєнних полях.

ЛАНКОВА

Після війни Мотя працювала в колгоспі. У 1947 році під осінь вийшла заміж. Хлопця звали Павлом, як і її батька. „Чоловікова мати у війну овдовіла, — розповідає Мотрона Павлівна, — і ми пішли жити до неї. Хата була старенька, із тонкого дерева, взимку на стінах іній виступав". У цій холодній хаті й з'явилися на світ їхні діти — спочатку донечка, Марійка, пізніше — синок, Миколка. „Ледве встигала приносити з поля", — жартує жінка. Жарти жартами, а вона й справді вагітною до останнього дня працювала. Та й після народження дітей довго з ними вдома не сиділа. Донька народилася під зиму, то місяців зо три мала щастя побути з мамою, а синові й тижня такої уваги не дісталося — пішла мати в поле, до льону. Тож Миколку вже свекруха доглядала.

— Людей тоді у колгоспі хмара була, — згадує свої молоді роки Мотрона Павлівна. — Чотири бригади, в кожній по 4 ланки, а в ланці — тільки нас, дорослих, дванадцятеро, а скільки ще підлітків! Хлопчаки бочки возили, дівчатка жінкам помагали. Це зараз льон комбайн пошморгає, бралка вибере, постеле та й усе. Тоді ж все вручну робили. Три рази пололи льон: двічі сапкою і один раз руками. Коли ж дозрівав, дуже рано, ще затемно, щоб не висипався, брали льон руками. Слали його, потім прачами били. Тоді везли до річки, кілька днів вимочували і викладали на лузі — щоб вилежався. І тільки після цього в'язали снопи.

Дозріває льон у липні, у жнива, тож вранці льонарки брали льон, вдень в’язали жито у снопи, а ввечері знову йшли до льону. Додому поверталися, коли сутеніло, а о 5 годині ранку вже були в полі. Та за таку роботу їм усім можна було звання Героїв присвоювати. Втім нагороду цю отримували одиниці — найкращі, найстаранніші, найвправніші. Напевно, такою і була молоденька ланкова Мотя Осипенко.

Про нагороду вона дізналася, коли була на Житомирщині з делегацією від Чернігівщини. Там і почула по радіо, що такій-то присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. Спершу навіть не повірила, але вдома підтвердили: „Так, ти тепер героїня!" Пізніше в урочистій обстановці Мотроні вручили орден. Того дня різні нагороди одержали понад 60 мешканців Пісок.

Про ті часи Мотрона Павлівна згадує з ностальгією. Каже, як не важко було, а всі в поле виходили веселі, щасливі. Пісні співали — аж льон тремтів. Так і пропрацювала жінка ланковою аж до 1981 року. І пішла на заслужений відпочинок. Попервах не давала спокою думка, що люди працюють, а вона в цей час сидить дома. Та з часом звикла. Тішила онуків, доглядала паралізовану свекруху, ще й їздила велосипедом до хворої сестри у сусіднє село Підгірне.



Сьогодні ж Мотрона Павлівна живе сама. Два роки тому поховала чоловіка. Немає вже і сестер. Діти й онуки живуть у Чернігові. 6 уже й двоє правнуків. Час . від часу приїздять до бабусі, провідують. Ось і на ювілей, який Мотрона Павлівна відзначила 23 травня, приїжджали. До речі, святкували його всім селом. А подарунком іменинниці від односельців стала її улюблена „Пісня про льон".

Валентина Євтушенко, «Гарт» №21 (2253) від 25 травня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: