Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Олександр Євтушенко повернув до рідного дому понад сорок тіл загиблих

Радио
Радио

Олександр Євтушенко повернув до рідного дому понад сорок тіл загиблих

 

Війна змінила нас усіх, перевернувши все життя догори дригом... До 24 лютого 42-річний Олександр Євтушенко із Поліського - єгер Конотопського лісового господарства. Людина, котра звикла плекати, оберігати все живе. Але з початком повномасштабної війни йому довелося стати ось тим надійним містком, яким наші загиблі захисники поверталися додому. Також завдяки Олександру і ще кільком відважним чоловікам понад дві тисячі людей вдалося врятувати з пекельного Чернігова.



За дзвінком брата

Скільки ми вже писали про війну... І скільки ще доведеться описувати про пережите, вистраждане, виплакане. А історії, почуті від наших співрозмовників, часом здаються вигадкою: бо ж не може, просто не може таке страшне відбуватися з нами у цивілізованому 21 столітті!

Щемливим видалася зустріч із Олександром Євтушенком. Часом від його розповідей у всіх мурахи бігли по шкірі, а часом і очі були на мокрому місці. Адже чоловікові, як-то кажуть, на власній шкурі довелося відчути, що таке війна ще в перший день широкомасштабного наступу.

- Усе почалося із дзвінка брата Григорія, який служить у 58-й окремій мотопіхотній бригаді. Треба було рятувати його побратимів. Їхню техніку, на київській трасі, поблизу Шостки, знищили росіяни, а самим хлопцям вдалося врятуватися, вони в лісі сховалися. Самотужки звідти не вибралися б, тож брат і попросив мене вивести їх у безпечне місце. Я ж ці ліси добре знаю, - із цієї розповіді і розпочалося наше знайомство з чоловіком.

Тож Олександр вскочив у автівку і помчав. Київською трасою вже тоді майже безупинно прямували колони ворожої техніки. Свою поїздку чоловік на телефон зняв, бачили і ми це відео. Чесно кажучи, кров холоне від побаченого. Чи відчував у той час Олександр тривогу, страх? Напевне. Але ж тоді була єдина мета - врятувати хлопців. Місію тоді він свою виконав: більше десяти бійців дісталися безпечного місця.

Його добре знають у... моргах

Спогади про те, що відбувалося в нашій області та й у самому Чернігові, ще досить свіжі: як стріляли з різного виду важкої зброї по стародавньому місту, як велися кровопролитні бої за обласний центр, як зносили на своєму шляху людські хати, як російські нелюди залишали сиротами дітей. Гинули і цивільні, і військові. А згорьовані рідні часом не могли гідно поховати своїх чоловіків, батьків, бо ж забрати тіла з місць, над якими не вщухали обстріли, мало хто наважувався.

- Пам'ятаєте, як уперше в Чернігів поїхали? Страшно було? - запитала в пана Олександра.

- У перші дні війни виникла проблема із життєво необхідними ліками для однієї жительки Коропа: їй потрібні були препарати для гемодіалізу. Бажаючих їхати в Чернігів було небагато. Страшно ж. Небезпечно. Але від того, чи отримає жінка вчасно ліки, залежало її життя. Тож я, керівник нашого добровольчого об'єднання тероборони Геннадій Саволєй, Олександр Карась сіли в машину і поїхали. Добиралися вночі, невідомим для нас маршрутом. Завдяки моїм друзям і товаришам Геннадія, котрі нас скеровували, куди їхати і як буде безпечніше, нам вдалося прибути до визначеного місця і забрати ось ті 30 коробок із гемодіалізом. Правда, понад добу у нас забрала дорога. Повертаючись, навіть заночувати мусили в Борзні, - розповів Олександр Євтушенко про важку і довгу поїздку.

Але наступна поїздка до Чернігова була вже не задля порятунку життя: треба було їхати за тілами загиблих військових.

- Зателефонувала голова Конотопської райдержадміністрації і попросила забрати із чернігівського моргу трьох прикордонників, - згадує Олександр.

- А чому саме до вас звернулася? - питаюся.


- Військкомат їхній за це братися не хотів. Мовляв, нема зелених коридорів та й транспорту потрібного нема, - відповів із нотою гніву. - Але ж треба було загиблих забрати, поховати їх по-людськи. Вони це заслужили. Тож узяли маршрутку і з хлопцями поїхали у Чернігів. Перейшли пішохідний міст. А на тій стороні нас забрали машиною, і ми в морг поїхали.

Знайшли хлопців. Забрали. Але тіла були настільки мерзлі, що не вмістилися в автівку, тому знайшов машину без вікон і дверей, нею і повіз загиблих до мосту. Перенесли їх на руках і поклали у маршрутку, якою забирали й евакуйованих людей із Чернігова, - живі і мертві в одному транспорті.

Від цих слів клубок у горлі став у всіх, хто були у кімнаті.

Та це був не єдиний дзвінок, коли Олександра просили допомогти привезти загиблих воїнів. Телефонували воєнкоми з багатьох міст. Звідки вони дізналися про нього, чоловік і досі не знає. Але нікому не відмовив. Бо ж хто, як не він! Понад сорок тіл довелося доставити Олександру Євтушенку на малу батьківщину: у Шостку, Суми, Конотоп. Навіть свого земляка, друга дитинства, Андрія Мельника, мусив привозити згорьованій матері.

- Мене добре знають і в чернігівському моргу, і в конотопському, - опустивши голову, мовив Олександр.

Кожна поїздка - випробовування долі


Попри відсутність зелених коридорів понад дві з половиною тисячі людей залишили Чернігів завдяки відвазі Олександра та його побратимів.

- Спочатку однією маршруткою їздили, згодом й інші перевізники долучилися до евакуації, - розповідає Олександр Євтушенко. - Перших людей взагалі через мінне поле доводилося виводити. Пройти безпечно нам допомагав мій товариш із Красного, котрий неодноразово приходив на поміч.

- Страшно було?
- хоч і розумію, що безглузде питання, але задаю.
- За себе не було страшно. Коли несеш на руках жінку чи дитину по замінованому полю, то лиш за них переживаєш. Ми двічі і під авіаобстріли потрапляли. Що довелося пережити, словами і не передати, - голос Олександра задрижав, а в очах з'явилися сльози. - Хоча біля пішохідного мосту завжди стояло кілька мікроавтобусів для евакуації, але, зрозуміло, для всіх місця вистачало не завжди. Тож нерви, крики, штовханина - на той час це було звичне. Було й таке, що понад чотирьохсот чернігівців, котрі з міста втікали, мусили під пішохідним мостом ночувати, бо не всі в транспорт помістилися. Одні не повернулися назад, бо страшно було повертатися, а іншим навіть просто нікуди.

Перші два місяці війни, зізнається пан Олександр, телефон від дзвінків червоним був. Кожен просив про допомогу.

- Завжди намагався відповідати спокійно, навіть попри різні безглузді запитання. Ось, наприклад, телефонує жінка з приводу того, чи займаємося ми евакуацією, що й до чого, а тоді ще й питає, чи безпечно це все. А я їй тихо-спокійно відповідаю: «Звичайно. Ще й страховку виписуємо», - трохи розговорившись та звикнувши до компанії журналістів, пожартував Олександр.

- Колись їдемо і бачимо, як жінка, років за сімдесят, тягне дідуся на інвалідному візку по полю. Візок вгрузає, а вона зі всіх сил тягне. Шкода стало, зупинилися, забрали, хоч маршрутка наша і так повна була.
Довго з Олександром балакали. Багато чого почули. Плакали ми, не стримував сліз і герой нашої розповіді. І можу точно сказати, що це знайомство і ця зустріч надовго, якщо не на все життя, залишаться у пам'яті. А ще раз вкотре переконалася в тому, що герої - не тільки на фронті. Вони - поряд із нами. Аби бути героєм, не обов'язково брати до рук зброю і боронити Україну на полі бою. На цій війні у кожного свій фронт, своя важлива місія. І у Олександра вона така.

Ірина БОРОВСЬКА. Фото авторки

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Євтушенко, єгер, війна, загиблі

Добавить в:
 
 


Центр Комплект